його руку. І зрозумів, що більше нікого не зраджу. Можливо, заради цього простого
жесту - взяти за руку того, хто цього потребує, -я і приїхав сюди? Можливо, ВОНА
знала, що я ще здатен на це?
...Я повів хлопчика до берега. Море було спокійна Я швидко розклав вогнище,
зробивши його якомога вищим. Хлопчик допомагав збирати хмиз, підтягувати дрова. Усе
треба було робити швидко, поки його не почали шукати. Потім ми завмерли, з
хвилюванням поглядаючи на горизонт. Тільки б стариган-човняр помітив наш умовний
знак!
Яхта прийшла, коли сонце вже розчинилося в темній воді. Як і минулого разу,
стариган квапився, здійняв бурю бризок і не наближався впритул до берега. Ми кинулися
у воду. Я ледве встиг закинути малого на борт першим та залізти сам. Яхта різко
розвернулася.
Обійнявшись, ми дивилися в бік острова, що віддалявся. За якусь мить його поглинув
туман, ніби він пішов під воду. З його мораллю, реліквіями та божеством, які я так легко
випустив із рук кілька років тому.
Я міцніше стис долоню хлопчика. І нарешті зміг усміхнутися...»
...У кімнаті зависла тиша. Я навіть не хотіла питати, де зараз цей хлопчик. І чи був
він взагалі? Чоловік підвівся, чемно вклонився: «Я можу бути вільним?». - Ви вільні, -
відповіла я.
Авжеж! - усміхнувся він. - Ви також.
Було зрозуміло, що ми говоримо про одні й ті самі речі
Двері за ним зачинилися. Я лишилася сидіти в тиші. Зазирнула медсестра.
- Красунчик, чи не так?
Вона вже хотіла налагодити зі мною контакти, аби мати можливість забігати до
цього кабінету випити кави, покурити чи підтягнути колготки. А ще їй, мабуть, щось
повідомили про мене, і її байдужий погляд набув зацікавленості.
Що я мала відповісти? Про що можуть говорити дві симпатичні молоді жінки, котрі
працюють в одному місці? Бр-р-р...
Я стенула плечима й задивилася у вікно. Навіть не помітила, як вона вийшла.
У вікні був сад. Голий і босий, хоч відчувалося, що невдовзі всі дерева зазеленіють.
Вони стояли напружені й зосереджені на своїх внутрішніх процесах, у них рухалися соки.
Але треба було дочекатися тепла.
Я уявила незнайому жінку в напівтемряві кав'ярні на околиці якого-небудь
іноземного міста - Праги, Парижа, Відня, Варшави. О, краще - Варшави! (У мене
величезний сентимент до Польщі, в якій не була.) Кав'ярня маленька - на сім столиків.
Маленька й порожня. За скляними дверима барабанить весняний дощ.
Дерев'яні столи, стільці, відполірована тисячами ліктів стійка шинквасу, запах кави й
тиша. Звідкись лине музика. На жінці синя плетена кофта й пурпурова спідниця - дві
яскравих плями, вона тільки закінчила прибирати, зачинила двері. Вона нікого не чекає, її
дім - далеко. Вона починає танцювати. Вона танцює. Повільно рухається серед
перевернутих стільців, примруживши очі. Вона щаслива. На світі є тільки сизий дощ,
музика, цей маленький простір і вона. Це - правда, реальність. Решта - не має жодного
значення... За вікном і справді розпочався дощ - перший дощ після довгої зими.
- Наступного чи підете додому? - знову зазирнула у двері медсестра.
На її обличчі вималювалася повага. Я помітила: якщо з людьми не розмовляти, не
посміхатися їм і вдавати зверхність - вони починають ставитися до тебе з більшою
повагою, ніж тоді, коли ти намагаєшся їм усіляко догодити.
До кінця так званого робочого дня лишалося кілька годин. Але мені вже не терпілося
скоріше познайомитися з усіма своїми «підлеглими», і я вирішила запросити когось із