- Це - наша «фінка», - сказала медсестра, - вважає, що мешкає у Фінляндії. Зараз
порегочете...
Невисока пухкенька жінка з гострим носиком мала вигляд грайливого дівчиська.
Вона сіла переді мною й одразу замахала ногами у вовняних шкарпетках.
Мабуть, на моєму обличчі щось відобразилося, адже жінка одразу защебетала:
- У мене немає підстав скаржитися на долю! Немає, немає жодних підстав. Жодних!
Як завжди, я обережно натиснула кнопку магнітофона. Після останнього відвідувача
на плівці ще лишилося місце.
Увечері я переслухала запис:
«...У мене немає підстав скаржитися на долю. Після закінчення роботи я рушаю
вечеряти до «Сааги». Це неподалік від музею-бібліотеки. Якщо погода гарна, обходжуся
без велосипеда. Просто йду, дихаю свіжим повітрям. Точніше, не «дихаю», а просто їм
його: подумки розрізаю на шматочки, ніби прозоре лимонне желе, і вкидаю до рота. А
якщо це осінь і з боку Піспали (це найпрестижніший район у Тампере на березі озера, де
мешкають письменники й актори) лине запах прілих соснових голок, грибів та синьої-
синьої води (від цього яскравого кольору навіть зводить зуби) - такий повітряний
коктейль замінює мені цілу упаковку вітамінів.
Отже, я йду в «Саагу». Після повітряного коктейлю в мене виникає шалений
апетит. Зазвичай я обираю дві страви, хоча вистачило б і однієї, адже порції тут -
велетенські. На перше - суп із білих грибів, зварений на вершках, на друге - стейк-філе з
лосося, загорнуте в бекон, до нього - картопля з ароматом дягелю, овочева запіканка по-
карельському і соус із ягід ялівцю. У «Харольді» я випиваю чарочку (не більше 30 грамів)фірмового і морошкового шнапсу. І почуваюся нескінченно щасливою.
У мене немає підстав скаржитися на долю...
На роботі я часто чую: «Туве, на тебе приємно подивитися! Ти така, така...». І слів
не знайдуть. Ще б пак! Я ж колишня стюардеса міжнародних авіаліній. А туди абищо не
беруть - тільки довгоногих, струнких, ловких. Якби не небо - сиділа б я в селі під
Немировом і плела б рукавички на продаж, як це робить моя сестра. І, зрозуміло, ніколи
не дізналася б, що таке «тартар із білої куріпки»... А це дуже-дуже смачно, по-
фінському- «херкулліста».
З Арто Ваатаном я познайомилася в літаку. Чоловік, котрий сидів на місці «17С»,замовив віскі раніше від належного терміну. Я могла б і відмовити, але в нього в руках
була книжка про Мумітролів. Такий солідний пан, трохи схожий на пікінеса, - короткий
ніс, великі, широко посаджені очі, - і дитяча книжка! Я принесла віскі й попросила
подивитися малюнки. Так розпочалося знайомство. Потім він брав квиток на мій рейс із
Гельсінкі до Києва й назад. Літав часто. Мав вигляд серйозного бізнесмена. Як виявилося
пізніше, бізнесу нього ма л-е-е-нький (щось пов'язане з постачанням консервованої
морошки). Проте мав свій будинок із сауною на околиці Тампере, двійко дорослих дітей,котрі жили окремо, і свободу вибору. І він обрав мене.
А через півтора року після весілля з'ясувалося, що Арто Ваатан - романтик. Я таких
самих зустрічала й у себе на батьківщині у великій кількості. Чоловік спочатку добряче
випивав, потім кинув бізнес і подався до батьків у Лапландію, пояснивши свій вчинок
давнім фінським прислів'ям: «Хочеш бути багатим - працюй у місті, хочеш бути
щасливим і вільним - стань оленярем!». Він обрав друге. Більше я його не бачила. Та хай
би й так, проте будинок він заповів дітям...
Однак мені було байдуже. Адже одружувалася я не з великого кохання. Просто в
той час, коли наштовхнулася на нього на місці «17С», якраз ширилися плітки, що мене
спишуть на землю. І я шалено нервувалася. Не знаю, чим я так насолила команді!
Мабуть, бортінженер вирішив взяти на моє місце свою приятельку. Але ж небо для мене
- все! Дехто боїться літати, а я могла б відкинути люк і легко пробігти по небесах.
Упевнена: ніколи б не впала! Одного разу я намагалася це зробити. Ось після цього
випадку, коли милий Арто допомагав моїй напарниці відпоювати мене водою, і почалися