морщаться, вони починають рухатися і сміятися... Мені подобається спостерігати, як
лякається дітлашня. Як вони завмирають і перестають жувати. Я розповідаю про те,як жахливі маленькі істоти із чіпкими лапками нападають зненацька, приклеюються
долоньками до тіла бешкетника й заносять його далеко-далеко від дому. Можуть
вкинути в море. Або кудись далі... Я розповідаю про ненажерливе свято - Різдво, для
котрого люди готують гори салатів, пирогів, убивають ціле стадо корів і зграї індичок...
Краєм ока я стежу за коридором і, коли помічаю директорку або роува Пайве,
швидко вмикаю світло...
- Ось яка чудова письменниця жила в нашій країні! Ось які гарні казки вона писала
для вас, любі діти! - бадьоро закінчую екскурсію.
...О, я знаю: коли вони повернуться до своїх домівок і ляжуть у теплі ліжечка, їм
насняться Чіпкі Лапки. І вони - ті, хто кидає в мене камінці влітку й гострі крижинки
взимку, - довго ворочатимуться і схлипуватимуть уві сні.
А я ночую в музеї. Замикаю його за роува Саатаннен, котра йде останньою, і
залишаюся сама зі своїми маленькими друзями. Нехай роува Пайве та роува Саатаннен
вважають, що я сплю у своєму кутку. А дзуськи!
Я йду до зали, де блакитним світлом зблискують скляні куби з експозиціями. У них -
моя родина.
- Туве, тобі тепло? Тобі весело?-питає Мумі-мама.
- Туве, сьогодні прохолодно. Ти одягла теплі шкарпетки? - питає Мумі-тато.
Я плачу. Я розповідаю їм про небо, про своє місто, яке ніколи не побачу, і про те, що
мені немає кому приготувати індичку на Різдво.
І тоді всі вони виходять зі своїх прозорих кубів - родина Мумі Тролів, фрекен Снорк,Сніфф, Снусмумрик, -_ оточують мене веселим колом, співають і танцюють. І я співаю і
танцюю разом з ними. Вони ведуть мене до лялькової хатинки, у котрій стільки гарних
кімнат, просякнутих запахом зілля, мережані фіранки на вікнах, теплі ковдри, м'які
подушки і навіть крихітні свічечки на лакованому чорному роялі.
Мумі-мама вкладає мене в ліжко, завішене рожевою завісою, лагідно загортає ноги
своєю вовняною хусткою... - Спи, моя ріднесенька, - каже Мумі-мама. - Завтра настане
новий день. Я тебе нікому не віддам. Ти завжди будеш з нами... Я засинаю щасливою. У
мене немає підстав скаржитися на долю...»
Частина 6
...Я пишу швидко і недбало. Намагаюся устигнути записати все, нічого не
пояснюючи. Кваплюся, поки чорна діра не затягла мене у свою пащеку, щоб почуття
сорому і безвиході не поглинуло мене. Поки що мені це погано вдається, хоча тримаюся я
досить добре. І потім - ім'я... Велика магія інерції.
Я чесно віддаю касети головлікарю. Але перед тим прослуховую їх і - з проміжками
у кілька хвилин - натискаю на кнопку «Рекорд», тоді на них виходить якесь незрозуміле
жаб'яче кумкання.
- Розумієте, - пояснює мені головлікар (він гадає, що мені це цікаво, що я тільки тому
тут, аби написати величезний епос про його срану лікарню), - частіше за все
симптоматичні психози відбуваються на тлі картинної депресії, депресивно-маревного, галюцинарно-параноїдного станів, апатичного ступору, маніакальних розладів,
конфабульозу, псевдопаралітичного і транзиторного корсаківського синдромів.
У його мові немає ніяких підозрілих вкраплень. Навіть якби я записала усе це на
касету, - вона чітка й маніакальна. Він навіть хапає мене за ґудзик джинсової куртки і
нервово намагається відкрутити його:
- Депресивні стани в одному випадку супроводжуються ідеаторною й моторною
загальмованістю та скидаються на фазу маніакально-депресивного психозу. Відміна лише
в перманентній астенії, яка посилюється ввечері. В інших випадках картина депресії дуже
нагадує симптоми інволюційної меланхолії: хворі збуджені, збентежені, увесь час