У мене немає підстав скаржитися на долю...
У мене немає підстав скаржитися на долю...
У мене...
...Тепер у мене точно їх немає!
- Може, кави? - каже нарешті лікар. У нього густа чорна борода, в якій застрягли
крихти хліба - мабуть, щойно з'їв бутерброд. Його рука все ще крутить мій ґудзик і пітніє
прямо на очах, долоня червона, як дула павіана.
Часом я думаю, що на тілі людини є більш сороміцькі місця, ніж ті, які вона звикла
ховати під одягом. Наприклад, внутрішній бік долоні або - стопа, або мочка вуха. Вухо -
це взагалі... Мабуть, Ван Гог відчув цей сором першим.
Вдома я відшукую на полицях монографію професора Б. А. Целібєєва з історією
хвороби Ван Гога:
«Вночі він кілька разів прокидався, підходив до ліжка Гогена й уважно дивився на
нього...
Коли той прокидався і перелякано питав, у чому справа, Вінсент мовчки відходив і
лягав у своє ліжко...
Наступного ранку в кав'ярні Вінсент зненацька запустив склянкою з абсентом у
голову побратима...
Після чого Гоген допоміг йому встати зі стільця, відвів додому й поклав на ліжко...
Увечері Ван Гог накинувся на нього з лезом...
Гоген: «Я вже майже перетнув майдан Віктора Гюго, коли почув позаду себе добре
мені знайомі кроки та уривчасте дихання. Я озирнувся тієї миті, коли Вінсент кинувся до
мене з лезом у руці. Погляд мій тоді, мабуть, був достатньо потужним, адже він завмер і, схиливши голову, побіг додому...».
Того ж вечора Ван Гог відтяв собі вухо, довго зупиняв кровотечу...
Потім ретельно відмив вухо у воді та, загорнувши його в серветку, відніс до будинку
розпусти, до якого часто навідувався...
Там віддав серветку першій-ліпшій повії зі словами: «Ось. Сувенір. Від мене».
Повернувшись додому, Вінсент міцно заснув...
Наступного ранку до нього постукала поліція зі звинуваченням у нападі на Гогена...
Вінсента забрали до лікарні, де він якийсь час перебував у збудженому стані...
Періодично він замовкав і заклякав в одній позі...
Потім зробив малюнок із зображенням натовпу зі свічками на капелюхах і підписав
його:
"Людство - це збіжжя, яке належить зжати..."»
...Я торкаюся свого вуха. Воно рожеве і не м'ясисте. Його важко ненавидіти, адже на
перший погляд воно - беззахисне і довірливе. У нього можна ввіткнути сережку,
нашіптувати брутальні слова, зливати «дезу», влити отруту, ним можна милуватися й
описувати в любовному романі, його можна смикати, коли брешеш, скручувати в
зворушливу рурочку, воно тримає сонцезахисні окуляри і часом живе своїм
відокремленим життям. Вухо чує лише те, що бажає чути. І тому воно - підступне. Від
того, яку інформацію воно доводить до всього організму, залежить життя цього організму.
Інколи я вже нічого не розумію. Моє вухо зів'яло і звисає на плече, як торішній
листок...
Вранці я з нетерпінням чекала наступної зустрічі. Це була дівчина з розкішним
рудим волоссям і блідим пласким обличчям, халат виглядав на ній як середньовічна
накидка. Здавалося, варто їй поворушити плечима - і вона спаде, як жаб'яча шкіра, а під
нею з'явиться щось незвичайне - срібна русалчина луска, фосфоруюче видовжене тіло
чужопланетянки або - зовсім нічого...
- Сирота... - прошепотіла до мене медсестра, - вважає себе Жанною д'Арк.