Дівчина мовчала, опустивши очі.
- Жанно, - промовила я дуже тихо, - Жанно, не бійся... Я тобі вірю...
Вона швидко підвела голову, поглянула синіми-синіми очима. Мені навіть здалося,
що вони відкинули два відблиски на білі лікарняні стіни мого кабінету. Я жадала
послухати її історію...
«Багато разів мені кортіло виголосити цю фразу: «Той, хто вірить у мене,-за мною!»
У дитинстві я любила сидіти біля вікна, відчувати на щоках і пальцях тремтливий дотик
сонячних зайчиків і вишивати шовковими нитками, зашифровуючи слова у візерунок, на
якому перепліталися стебла пурпурової троянди, білих лілей та латаття.
«Той, хто вірить у мене...»
Але мені не вірили. І не любили. Ані в Обителі Немовлят, ані тут, у Притулку.
Пам'ятаю, коли мені було п'ять років, я відчайдушно намагалася влитися в гомінкий
дитячий колектив, стати його часткою, цеглиною в моноліті, щоб у випадку небезпеки
мати можливість сховатися серед подібних до себе або загинути - разом з усіма.
Але я чомусь ніяк не могла вбудуватися в цей моноліт! Ось перший спогад про це
почуття своєї «трикутності».
...Дівчатка-однолітки про щось жваво розмовляли. Я напружено дослухалась,
намагаючись уловити сенс їхньої розмови за уривчастими фразами.
- Воно таке чорне-чорне, - казала одна, - чорне-чорне-чорнюще! Таке, що аж
світиться чорнотою!
- І на ньому - зірки! - із захопленням підхопила інша. - Такі золотї-золоті, аж срібні!
У мене навіть перехопило подих від краси їхніх слів. Я обережно наблизилася і
вимовила якнайголосніше: - А в мене є така сукня!
Дівчатка замовкли на мить, запитально поглянувши одна на одну, ніби цю репліку
виголосила якась з них А потім знову загомоніли поміж собою. От і все.
Так само було й зрештою. І потім, коли минули роки, мене не помічали. Про мене не
говорили. Навіть нянечки та вчителі не дивилися на мене прямо. Зазвичай їхні погляди
ковзали наді мною або зупинялися на носках моїх дерев'яних чобітків. Через це я й
боялася підвести очі. Соромилась і завжди, скільки себе пам'ятаю, дивилася вниз, на
підлогу. Від цього очі постійно втомлювалися. Якось я випадково почула, як Верховна
Настоятелька давала вказівки сестрі-хазяйці:
- Цю (тобто мене) відселіть до окремої кімнати. І... І ось що... - зніміть люстро. Воно
їй ні до чого.
Відтоді я жила окремо від інших у вузенькій незатишній кімнатці з видовженим та
глибоким вікном. Таким глибоким, що воно нагадувало фортечну бійницю. Саме біля
нього я просиджувала довгі літні вечори і вишивала троянду, лілеї та латаття.
...Голоси я почала чути давно. Можливо, через них мене так не любили.
Але я не хотіла, щоб ці голоси зникли, пішли від мене. Тому що вони розповідали
мені безліч цікавих речей. Наприклад, про далекі країни і безкраї моря, про лицарів у
срібних обладунках, про квіти, в яких мешкають маленькі крилаті люди...
Часом я ставила запитання (досить голосно, їх, певно, могли чути інші), і голоси
відповідали. Але відповідали лише для мене. Це було прикрої Адже ровесники тоді
сахалися від мене, а вчителі роздратовано покашлювали та перезиралися з ними. Я
намагалася розповісти про те, що почула, але завжди лишалася на самот - у суцільній
тиші, не помічаючи, що говорю сама з собою. О, які ж вони нерозумні, думала я,
переказуючи історію Війни Червоної та Білої Троянд.
- Чому вони втікають? - запитувала я, розмазуючи по щоках солону воду, що текла з-
під моїх вій.
«Тому що мало знають,-відповідали голоси,-багато їдять, багато сплять... Тому що