письмове підтвердження про те, що там-то й там-то потрібні робочі руки. З яким
нетерпінням я чекала цієї миті! Але... На мене попиту не було, не було й заявки. І я знову
чула:
- Ти маєш соромитися! Бачиш, ти нікому не потрібна!
І це було правдою.
Тільки одного разу на кілька хвилин я відчула цей дивний стан потрібності комусь.
Але це мене лише злякало...
...Зазвичай на вечірню молитву ходили тільки старші вихованці, менші молилися в
класах під наглядом вихователів. Щоправда, я завжди молилася окремо -у своїй кімнаті. І
хоча слова молитви висіли в мене на стіні у великій залізній рамці, зізнаюся, я грішила й
ніколи не поглядала на неї - адже за мною ніхто не спостерігав. Я підводила очі, дивилася
на верхній вітраж свого віконця й щоразу промовляла щось своє або те, що підказували
голоси.
Так було, доки я не подорослішала. А вже тоді почала ходити в каплицю разом з
усіма. Ми йшли довгою чередою, завжди босі (навіть у лютий мороз!) і несли свічки.
Овальна пащека каплиці по черзі ковтала вогники. Я завжди пасла задніх і не
квапилася: дуже не хотілося віддавати свічку голодному чорному проваллю.
У каплиці стояли вузькі кам'яні лави. Ми сідали, щільно притискаючись одне до
одного, й тремтіли від холоду. Вихователі накривали наші змерзлі коліна облізлими
ковдрами, які пахли воском. Це було дуже милосердно з їхнього боку.
Свічки, котрі ми приліплювали до стін, тьмяно поблискували. Як завжди, до кафедри
виходив Кращий Вихованець і виголошував слова нашої притулкової молитви. Решта
тільки повторювала закінчення фраз. Ось тоді я нарешті дізналася, що написано на
жовтому папері в залізній рамці.
- Ми хочемо, щоб завжди було багато води і мила! - промовляв відмінник. - Ми
хочемо м'яса, хліба та теплого одягу! Ми хочемо багато працювати, щоб заслужити
ситість і повагу в суспільстві! Мила й води! Мила й води! Мила й води!
Я повторювала закінчення речень тихіше від усіх, майже нечутно. Ці слова були
набагато гірші за ті, котрі вигадувала я. Чи мені це тільки здавалося?
Розмірковуючи на цю тему, я раптом відчула, що ковдра, під якою скупим теплом
зігрівалися мої змерзлі коліна, ніби заворушилася, посунулася і трохи піднялася,
утворивши над колінами прохолодну повітряну подушку. Тієї ж миті щось вологе,
тремтяче й тепле повільно поповзло по нозі, піднімаючись дедалі вище і вище... Слизький
жар зупинився на рівні коліна. Здавалося, що мені в пелену поклали теплу гнилу рибу, яка
зараз розтечеться по ногах, розповсюджуючи огидний ядучий сморід.
До мене ще ніхто не доторкався - у Притулку це вважалося поганою ознакою. (Часом
крізь щит опущених вій до мене долинали історії, котрі траплялися поміж моїми
однолітками. Вони зіштовхувалися, розбивалися на пари, плескали одне одного по плечах, скублися... Від подібних маніпуляцій з найдальшого кутка Притулку часом долинав
дитячий плач, а ранком приїздила карета з гербом Обителі Немовлят і Верховна
Настоятелька вносила в неї щось маленьке, загорнуте в сіре простирадло...)
...Слизька риба перетворилася на рака, котрий боляче вп'явся в мої коліна. Я боялася
поворухнутися, не знала, що робити. І голоси причаїлися. Я зрозуміла: хтось, хто сидів
поруч, зацікавився мною. Отже, я була потрібна? Отже, так ЦЕ починається? Ковдра на
моїх колінах здиблювалася, ніби море в бурхливу погоду. Я мріяла про закінчення
молитви.
- Хочемо! Хочемо! Хочемо! - одностайно прокричали всі. І вихователі почали
скидати ковдри з наших ніг.
Я поглянула на свої коліна та литки - на них лишилися синці.
Повернувшись до своєї кімнати, я забарикадувала стільцем і впала на коліна перед