Вночі мені наснився жахливий сон. Мені навіть здалося, що все відбулося наяву...
...Двері нечутно відчиняються... У них входять двоє - Верховна Настоятелька і
вихователь. У руках у Верховної -. тонка довга голка, вихователь несе в руках скляний
лікарський лоток із шматком протухлого м'яса.
- Зараз... зараз... - шепоче Верховна й занурює кінчик голки в посинілий шматок.
- Давай... давай... - шепоче Верховна, і вихователь сідає на мої ноги, Настоятелька
навалюється на груди (я не можу навіть поворухнутися!) і наближає голку до моєї скроні.
Я відчуваю заштрик...
- От і все, - задоволено каже вона, - вживлення відбулося. За кілька днів вона почне
гнити з голови. Скажемо, що це - бубонна чума...
Вони відпускають мене. Я лежу нерухома й розпластана, розуміючи, що у мене
немає виходу.
Дін-дон! Буде сон...
...Ранок вливається у вікно крізь щілини в дерев'яних рамах, немов кислий лимонний
сік. Ранок і прохолодне повітря оживлюють мене. Я дивлюся на двері - вони тау само
підперті стільцем, торкаюся обличчя-не болить Але що там, біля скроні? О, якби я могла
побачити своє обличчя! Я вдивляюся в скло вікна і бачу, як далеко-далеко за горизонтом
підіймається рожеве сонце.
Трень-брень! Буде день...
Вдень мене викликала до себе Верховна Настоятелька. Невже й на мене надійшла
заявка?!
- Сідай, Жанно, - сказала Настоятелька, вказуючи на велике крісло навпроти свого
столу.
Я зашарілася, мої ноги вмить заслабли, і я майже впала в це глибоке, м'яке ложе, що
мало запах звіра. Воно поглинуло мене з головою.
- Отже, Жанно, - вона говорила, як завжди, дивлячись тільки на носки моїх чобіт (я
дивилася туди ж), - сьогодні ти залишиш наш славний Притулок.
Я схвильовано стисла пальці. Нарешті урочиста мить настала й для мене! Я
напружила слух. Навіть голоси не заважали мені.
- Як ти вже, мабуть, здогадуєшся, твої здібності та коефіцієнт корисності нашому
суспільству - мінімальні. Ми зробили все, що могли. Іти маєш бути вдячною...
(О, я була, була вдячною!)
Так от... - Вона не квапилася, а я знемагала від цікавості. - Так от, Жанно... У нашій
країні є все, про що ми так пристрасно благали. Ти ж молилася разом з усіма, Жанно?
(О, звичайно ж, я молилася! Молилася разом з усіма!)
- Але, - після паузи сказала Настоятелька, - усі робочі місця зайняті. Усі займаються
справою. Справою, котра не може бути твоєю. Хіба ці руки здатні шліфувати каміння або
варити мило?
Я подивилася на свої пальці, й мені стало соромно, як у дитинстві.
- Так от, Жанно, наша країна, завдяки таким Притулкам, як наш, - процвітає. У нас
багато мила, води і хліба. Скажу відверто: в ній не вистачає бродяг, - тут вона трохи
закашлялася.
Я не знала, хто такі ці бродяги, але була готова стати ким завгодно.
- Немає людей, котрі були б дратівниками суспільства й каталізатором прогресу. Ти
мене розумієш, Жанно?
Я розуміла одне: я буду корисною, потрібною і вільною. І сьогодні ж залишу
Притулок.
Тому впевнено кивнула головою. Десь далеко задзвонив церковний дзвін.
Тік-так!