- Чудова ідея! - кажу я.
Лікар і далі натхненно веде розповідь. Мабуть, йому також не вистачає особистого
психоспікера. Усім хочеться говорити. І всім здається, що події його життя - важливіші за
все інше. Зрештою, так воно і є...
Лікар веде мене до кабінету, який має стати моїм. Він затишний, з фігурними
ґратами на вікні. У ньому є крісло, стіл зі стільцем, невеличка шафа і торшер - для
відтворення ілюзії хатнього затишку. Стіни - білі. По них в'ються пластикові зарості.
Невдовзі познімаю їх, міркую я, заміню на кілька справжніх вазонів.
- Ну ось, - каже головлікар, - розміщуйтеся. Можете почати знайомство з вашими
підопічними хоч зараз. У вашому розпорядженні - сестра-хазяйка. Вона принесе все
необхідне. У коридорі сидить чергова - вона вам усе покаже та розкаже. Виникатимуть
питання - я завжди до ваших послуг.
Він прямує до дверей, і я розумію, що мишка потрапила в клітку...
- І ще одне... - повертається до мене головлікар, уже стоячи за порогом. - Зовсім
забув: усі розмови мають бути записані на магнітофон! Це необхідно для лікування.
Трапляються цікаві екземпляри...
Він зачиняє за собою двері, до останньої миті спостерігаючи за мною. Останнім у
щілині зникає довгий м'ясистий ніс. Я зберігаю привітну посмішку. Мабуть, я теж цікавий
екземпляр?..
Згодом сестра-хазяйка - огрядна тітонька в синьому халаті - заносить у кімнату
електричний чайник та магнітофон зі стосиком касет.
Ще за пару хвилин у двері стукає чергова медсестра, що сидить «на коридорі».
- Зараз у нас сніданок, - каже вона, - а після дванадцятої я приведу вам першого. Ось
його картка. Поки що ознайомтеся.
Вона не виявляє до мене жодної зацікавленості. Для неї я - нова співробітниця.
Я відчуваю, що мишка вже вгрузає у щось м'яке та вологе по самісінькі вушка.
- Авжеж! - кажу я, сідаю за стіл і розгортаю картку. Із розумним виглядом
занурююсь у читання. Медсестра так само зачиняє двері, спостерігаючи за моїми рухами.
Мабуть, тут так заведено. Так само вони зачиняють двері палат. Добре, що на моїх немає
віконечка, вирізаного посередині.
Я розплутую різнокаліберні лікарські почерки. Нічого не розуміючи у специфічних
термінах, перегорнувши кільканадцять сторінок, відкладаю картку. Зрештою, я не лікар - я
«психоспікер», мені треба просто побалакати.
Близько дванадцятої мене починає підсмикувати. Двічі за півгодини я таємно
пробираюся до службового туалету (для цього треба попросити ключі у «коридорної» - і
це дуже неприємно), потім вставляю касету в магнітофон, перевіряю, чи все правильно, і
сідаю за стіл, дивлюся на двері. Нарешті у них стукають. Двері несміливо прочиняються.
- Можна?
Ось він, перший. Я дивлюся на картку й читаю ім'я та прізвище.
- Будь ласка, сміливіше, - привітно кажу я, натискаючи під столом кнопку запису. -
Сідайте. Давайте знайомитися.
Я називаю себе й запитально дивлюся в очі людини без віку. У нього сиве волосся,
охайна трикутна борідка (він мені нагадує Реріха) і світлі, майже прозорі очі. Мені трохи
ніяково дивитися на його халат та картаті капці. Йому пасував би твідовий піджак із
краваткою-метеликом...
- Мого імені історія не зберегла, - промовляє пацієнт. - Я - технолог. Можете
називати мене так.
- Добре. А якого виробництва? - намагаюся з'ясувати я.
Він морщиться і пересмикує плечима.