До високої залізної брами мене проводжав лише сторож. І музика не грала.
Із собою мені дали тільки маленьку вовняну ковдру і торбинку з милом. З кімнати я
взяла тільки свою вишиту хусточку. Більше нічого.
Сторож розчахнув браму й затулився руками від світла.
Я також заплющила очі: по той бік наших мурів було занадто яскраво та барвисто. Я
злякалася. За мною зі скреготом зачинилися ворота, клацнув замок... І настала тиша.
Я чекала, що в голові озвуться голоси, але їх не було. Невже я стала круглою та
гладкою? Але, якщо це так, чого ж тоді для мене не знайшлося кращої вакансії?
Не знаю, скільки я простояла, притискаючись спиною до холодного кам'яного муру.
Невпевненість і страх терзали мене. Була навіть мить, коли я ледве стрималася, щоб у
відчаї не загупати в браму, благаючи впустити мене назад.
- Що мені робити? - шепотіла я. - Чому ви залишили мене?..
Довкола було тихо.
А потім у цій тиші я почула легкий шурхіт і подзвін. Він лунав з-під землі, виходив
із трави, линув звідкись здалеку. Потім надійшла черга запаху... Солодкий, медовий, гіркуватий, пряний - він був різний! Я відчула, як з мене поволі випаровується холод.
Розплющила очі. І захлинулася барвами, запахами та звуками. Побачила, що стою на
початку великого лугу, вдалині зеленою смугою вимальовується ліс, за ним струменіє
синя ріка. І небо наді мною було блакитним, а не сіро-зеленим, як у вітражах мого
віконця.
Я скинула дерев'яні чоботи й боязко зробила перший крок по траві. А потім пішла
швидше, затим - побігла.
Бігти лугом було дуже приємно, алея не знала - куди? Зазвичай вихованців Притулку
забирав зелений екіпаж із написом «Біржа», але за мною його не прислали.
Проте на галявині я побачила... коня!
Тонь-тінь!
Буде кінь...
Я ніколи ще не бачила цих дивовижних тварин зблизька. Кінь був білим. Він красиво
вигинав шию, нахиляючись до трави. Помітивши мене, він весело заіржав і попрямував у
мій бік. Я не злякалася. Я погладила його по круглій щоці. Кінь закивав головою, і я
зрозуміла, що він запрошує мене покататися. Я озирнулася. Я ще боялася Настоятельки.
Боялася, що все це - сон...
Але довкола не було ані душі.
Я наважилася залізти на круглу спину білого коня та міцно затиснути ногами його
пружні боки. Ще ніколи, ніколи в житті я не відчувала такого живого й доброго тепла!
Воно не було схоже на ті цупкі та вологі доторки Кінь пішов. I мене знову поглинув страх.
Що я маю робити? Куди їхати? Кого запитати? Як знайти шлях?
Як і раніше, я лишилася на самоті. Моє чоло вкрилося холодним потом. Я дістала
хустинку. Мою дитячу хустинку, моє багатство. Троянда, лілеї, латаття... Моя закодована
мрія. Скільки разів мені кортіло прокричати цю фразу:
- Той, хто вірить у мене, - за мною!
Кінь виструнчився i поніс мене вперед. А за спиною почулися дивні, хвилюючі звуки
- дзвони, скреготіння, цокіт, палахкотіння прапорів, свист. Здавалося, усі звуки, які
існують у світі, сконцентрувалися за моїми плечима.
Я мчала вперед і боялася озирнутися, Певної миті мені здалося, що це - погоня, котру
послали за мною з Притулку. I якщо я зараз озирнуся - доведеться знову опустити голову
й відчувати страх i сором до кінця своїх днів. Тому я летіла вперед, не оглядаючись.
Тільки чула, як позаду наростає дивний звук. 3 волосся - предмета мого сорому -
повипадали шпильки, торбочку з милом я викинула сама. Імовірно, зараз я виглядала
згустком суцільного сорому та ганьби!