Тільки не я! Хата в мене, на перший погляд, маленька, але надійна: одноповерхова з
трикутною мансардою. На цьому поверсі - занедбана кухня, суміжна з передпокоєм, і
бутафорська спальня, в якій стоїть завжди розстелене ліжко. У кутку - чорно-білий
телевізор «Екран» випуску початку 80-х, посередині - круглий стіл з облізлим
оксамитовим обрусом, біля віконця - комод із кухликами в білий горошок. На більшості з
них - відбиті ручки. Вікна заклеєні довгими пожовклими паперовими стрічками. Я не
знімаю їх навіть улітку. Через лінощі. У деяких місцях стрічки давно вже по
відклеювалися й часом шурхотять на протязі. Узимку я затикаю дірки ганчір'ям і
розпалюю піч старими газетами. Топлю не часто, тільки в свята, коли в цю місцевість
з'їжджаються на гостини до родичів колишні односельці Хоч моя хата збудована на
великій відстані від інших, усе одно дим можна побачити й здалеку!
Улітку я настромлюю на тин старі валянки, скляні слоїки та інший непотріб, ставлю
вудки. Заганяю в не-докопану грядку лопату.
Пару разів на тиждень мені доводиться виходити до магазину - він тут єдиний I
нагадує комору: усе в ньому валяється в повному безладі. Кирзові чоботи та байкові
халати впереміш із торбами пшона, консервами й трилітрівками з томатним соком.
Звичайне сільпо. Черга буває тільки тоді, як привозять свіжий хліб. Я навмисне вибираю
час, коли тут людно, I стаю «у хвіст» своїх нинішніх земляків, вдихаючи запах їхніх
гумових чобіт, перегару й дешевих парфумів. Тут не дуже полюбляють базікати. Тому
доводиться говорити самому. То запитаю, чи ловиться нині пічкур, то зроблю комплімент
місцевій красуні пост бальзаківського віку (інших тут не буває) э приводу її
розцяцькованої хустини. Пожартую з продавщицею. Три великі паляниці, пара бляшанок
консервованих бичків, пляшка горілки - мій звичний джентльменський набір. А що ще
потрібно відлюднику, аби радіти життю?
Я й радію. Важко повірити! Улітку часом сплю у своїй обдертій спальні I, буває,
прокидаюся в сльозах. В огидних каламутних старечих сльозах, хоча я ще сповнений сил.
Мені сниться дитинство. Юність. Я все пам'ятаю. I нічого не можу повернути-хіба що в
снах. I саме тут, коли бачу в вікно дерева й небо, слухаю звуки опівнічного лісу, шурхіт
листя, віддалений гуркіт гірської річки. Згадую, як провалився в геологічний... Як ще
років зо п'ять після цього збирав каміння, надколював його спеціальним молоточком,
полірував та роздивлявся дивовижні візерунки на зрізі.
Бачив на ньому ліси, моря та невідомі країни. Іноді мені здавалося, що в цих
закручених візерунках бачу свою долю, котра несе мене такою самою спіраллю дедалі
ближче і ближче до центру. Туди, де зазвичай була найгарніша пляма - чи то жовта, чи то
срібляста з яскравими чорними цяточками. До неї треба було діставатися покрученими
лабіринтами, наштовхуючись на поперечні судинки, чужорідні вкраплення. Часом ці
лабіринти вели в глухий кут, I тоді я, тримаючи камінь у долоні, шукав інших виходів. Це
була захоплива гра! Я бачив на зрізі мапи міст, у яких мріяв побувати, фантазії поглинали
мене. Я уявляв, що в моїх руках - таємне послання марсіан, у якому вони зашифрували
розташування міста Абсолютного Щастя. І я з новим захватом мандрував камінним
зрізом, намагаючись відшукати на цій «мапі» свій дім. Одна така скалка досі зберігається
в мене в міській квартири Треба відшукати її! I перевірити - чи правильно обрано
напрямок.
Загалом, багато чого збулося... Мій центр життя виявився не просто жовтим чи
срібним у чорну цяточку.
Дзуськи! Вітри крутили мене, несли, розбивали вщент об пласкі рила глухих кутів і
нарешті винесли на середину. Золоту середину! Ту, до якої я прагнув. Сидіти в глухому
закутку, дихати свіжим повітрям, пити свіже молоко і час від часу смикати за вуса
світобудову. Хто ще може дозволити собі подібне? Шейх Брунею? Президент Америки?