А босоніж по траві? А за грибочками із кошиком? А рано-вранці в самих трусах (або
без них - навіть краще!) стежкою - та й у річку? Та ще й без папараці?!
Слабо!..
Ось які думки відвідують мене. На природі мозок відпочиває, є час подумати. I
навіть, як раніше, пофантазувати...
У мене були друзі, вороги. Потім я зліпив їх у загальний пластиліновий кавалок,
перемішав. Вийшла така собі біомаса. Бона теж десь там, за межами мого лісу. Там і
родина - дружина, донька. Усе в них добре. У дружини є чоловік, у доньки - батько. Це я.
А в мене є правило: телефоную їм о дванадцятій удень та о сьомій увечері. О дванадцятій
я кажу дружині: «Люба, як справи? Які в тебе плани на вечір?.. У мене сьогодні сім
засідань. Так-так, мила. Таке божевільне життя! Не скучай! Цілую...». О сьомій
передзвонюю: «До вечері не встигаю! Не чекайте. Лягайте. Я відчиню своїм ключем, не
хвилюйтеся!». Впевнений, що вона мною задоволена. А ці дзвінки для мене - привід
зрозуміти, що все йде так, як треба. Що в родини до мене - жодних претензій.
...Цей будинок я запримітив давно. Тоді, коли навіть не гадав, що житиму тут.
Просто випала нагода купити в знайомого алкоголіка-дисидента батьківську хату з
присадибною ділянкою в селі. Не з десятьма гектарами, як у інших, - із ланами чи
штучними озерами, - а невеличкі шість соток. Хата-розвалюха, Відбудовував її десять
років. Часом сусіди жартували:
- Що ж ти, Петровичу, ніяк свою фазенду не добудуєш? Грошей немає?
- Немає!-відповідав. - Ось піч ставлю. А на цеглу поки що не вистачає...
Співчували. Хитали головами: у самих не вистачає, ми це діло знаємо, ми не багатії
які-небудь, не депутати, не правителі - наша справа маленька: хліб та буряки вирощувати.
Так і звикли до мене...
Часом запитають:
- На що живеш, Петровичу?
- Та, - кажу, - донька з міста надсилає на хлібчик. Мені ж багато не треба.
Вони й без того банили, що я багато не беру. Хліб, консерви, цигарки «Прима» без
фільтра. Та, звісно, пляшку. Без пляшки ти тут - чужинець. Хоч вилий, а купити мусиш, інакше - не зрозуміють.
Увечері години зо дві в мене горить світло та на повну гучність працює телевізор.
Він зловісно шипить. Звук виривається назовні, лине лісом. У селі брешуть собаки. Я
заплющую очі. В убогій кімнатці пахне яблуками та сливами. Мені здається, ніби я пливу
в густих хвилях меду. Вечір також - медвяний. Призахідне сонце щедро розстелило свій
обрус на дощатій підлозі, на столі. Ще пару годин, і воно витягне край цього обруса за
горизонт. На облізлій скатертині лежать яблука, цигарки, бляшанка із бичками в
томатному соусі, засохлий хліб. Мені добре. Здається, що зараз увійде з двору бабуся з
відром свіжого молока. Або вбіжить жінка-найгарніша в світі. Вона буде в червоній
спідниці. У намисті. І - боса. Обов'язково - боса, природна. Але тут таких не водиться.
Це - чуже життя. Мені треба йти з нього. Я встаю, вимикаю свою «шипучку», світло.
У кімнаті є двері. Коли я придбав цей будинок, за ними була невеличка комора, в
якій валялися старі граблі, заплетені павутинням. Двері й зараз убогі, обшарпані, з грубою
металевою ручкою. Я відчиняю їх.
Це не так уже й легко - всередині вони броньовані, досить важкі, як дверцята сейфа.
Я роблю крок у темряву, й у кабіні дзеркального ліфта автоматично вмикається м'яке
світло. Я натискаю кнопку і спускаюся в передпокій.
Дуже кортить ковтнути холодного-прехолодного пива. Насамперед я відкриваю
холодильник. Там його - десяток сортів. Сьогодні я вибираю «ЕКU-28». Падаю в крісло.
Перед тим як іти в душ, мені потрібно адаптуватися, звикнути, прокашлятися. I, як кажуть
японці, знайти своє обличчя. Попереду - багато роботи.