знайоме обличчя тележурналістки. «Погарнішала, - зауважую я. - Підстриглася. Оченята
блищать. Цікаво, чи сподобався мій учорашній презент? Чи те купив?» Учора я докладно
пояснив, що треба: сережки. І не в золоті, а в платині. І не з діамантами, а модні - з
рожевими перлинами. Я такі давно обіцяв.
Придивляюся до екрана. Усе точно. Рожеві у платині!
Перемикаю канал. Журналісточка мене більше не цікавить. Ця скаже, як треба. Як
МЕНІ треба. А от інші...
Я клацаю пультом. Потім кидаю його на протилежний бік шкіряного дивана. Усе
зрозуміло. Тепер у душ - і до роботи.
Працюю зазвичай у зеленому кабінеті другого нижнього поверху. Тут купа техніки,
така ж «плазма», налаштована на вех канали світу, комп'ютер, кілька десятків
стільникових телефонів. Кожен призначений для окремого клієнта. Кожен - іншого
кольору. «Родинний» - червоний. Беру його й роблю перший обов'язковий дзвінок:
«Люба, які в тебе плани на вечір?..».
Л потім починається найголовніше. Кому - дати, у кого - забрати.
- В'ячеславе Петровичу! - волає одна слухавка. -Цього - замало! Треба не менше
трьох! Чистими! Горимо!
- Готівкою? - нервово шепоче інша. - Я не встигну зібрати... Ви мене вбиваєте...
Так, часом я вбиваю. Але інакше не намотати цеп проклятий вус на руку - вислизне,
тільки його и бачили. А тому рука повинна бути залізною...
- Це ваша остаточна умова? - гордо питає зелена слухавка. -Ми мусимо домовитися,
інакше...
Я посміхаюся. Мені не варто погрожувати. У мене - там, за стіною, в бібліотеці - всі
вони розкладені по полицях. Для кожного є тека з написом «Цілком таємно». I праві, I ліві, і центрові... Вони про це знають.
- В'ячеславе Петровичу, завтра прямий ефір. Кого запрошуємо?
- В'ячеславе Петровичу, номер перший - у розробці. Завтра починаємо діяти. Нехай
всіляка срань знає своє місце!
- В'ячеславе Петровичу, кому відвантажувати?
Алло! Алло!
Марнота марнот...
Передостанній дзвінок - найприємніший.
- Ти? Бачив - я їх сьогодні вдягла! На роботі всі просто збожеволіли. Але мені так
важко... Плітки, натяки... Давай сьогодні вночі на нашому місці- в «Націоналі». Так? Я
мушу віддячити, татуську!
І останній. У слухавці до болю, до жаху знайомий голос. Ніяк не можу звикнути до
цієї подібності!
- Так, так. Усе чудово. Усе підписав. Сім завдань. Три особистих зустрічі - на
вищому... У «Націоналі»? Добре. Буду обов'язково. Що купити додому? Сто троянд? На
довгих ніжках? Зроблю. Що на завтра?
Розмовляючи, я розставляю на мармуровій дошці шахові фігурки. 3 нефриту. Вони
там приємні - прозоро-зелені, спочатку прохолодив а потім - теплі. Швидко нагріваються
від дотику. I так само швидко холонуть.
- Усе, - кажу я в слухавку. - Приємної ночі. Заздрю. Але нічим допомогти не можу.
На тому кінці чується короткий смішок. От падлюка! Я вдаряю по нефритовому
солдатику. Він із грюкотом падає на підлогу.
Перебираюся до їдальні. Там - великий довгий дубовий стіл. На ньому - канделябри
зі свічками. Бездоганне сервірування. Хлопці стараються. Мої чудові невидимі духи. Я
уявляю, як вони їдуть по шосе у стареньких «Жигулях» із причепом, виїжджають на
галявину за три-чотири кілометри від селища, спускаються в люк бункера й пробираються