Я не вибагливий. Для мене важливо, щоб сигари були справжніми - гаванськими (я
до таких звик, працюючи в дипкорпусі на Кубі) і пиво - найвищого ґатунку. М'ясо,
морепродукти, овочі - будь-які, аби свіжі. Газети також- свіжі. Їх у мене штук по п'ятдесят
на день. У тому числі «Дейлі», «Ньюс-вік», «Таймс». Ділових паперів та пошти - хоч піч
топи! Роботи на всю ніч. I так - щодня.
Я вечеряю під музику Вівальді. Запалюю свічки. Встромляю в комір атласного
халата нарцис. Я люблю все естетичне, елегантне. Мої нинішні маленькі задоволення -
бокал «Шато Марго» врожаю 1900 року, п'ять малюнків-оригіналів, серед яких Пікассо та
Гоген, добра сигара, котру викурюю біля екрана на всю стіну. На ньому шумить Ніагара.
Стереоефект такий, що я навіть відчуваю прохолодні бризки на своєму обличчі.
Я перетравлюю інформацію. I посміхаюся. Мені кумедно читати про пішаків, що
вважають себе королями. Смішні статейки в газетах зі світлинами «сильних світу сього» в
саунах, із побрехеньками про їхні презентації, «королівське» полювання, їхні прибутки, їхніх дружин і нащадків-наркоманів. Нудно, нудно, панове! Це - верхівка айсберга,
несвіжа, засиджена чайками й добряче підтоплена. Яскравою вона здається лише здалеку.
Набридлі пізнавані обличчя... Віртуальні персонажі великої гри...
А я не гра. Я живу. На моєму столі - чисті серветки ручної роботи, у мене спортивна
фігура та відраза до дешевого алкоголю. До саун. До презентацій.
Я думаю, що все у світі - фуфло. Особливо те, що відбувається зараз у будь-якому
кутку земної кулі. Тільки незбагненне має право на вічність. У літературі - Шекспір, у
музиці - Моцарт, у малярстві - Леонардо, у науці - Паскаль. Решту, якщо добре подумати, можна розгадати. Ноу-хау! Коли я «знаю як» - мені стає нецікаво. Як зараз. Незбагненний
схід сонця за цими стінами. Тому я тут...
Незапланований дзвінок уриває мої роздуми. Біла слухавка! САМ!
- Слухаю тебе, - ліниво кажу я.
- Петровичу, все скінчено. Ти дивився новини? Гаплик! Ми в дикому мінусі.
- Які, до біса, новини? Пару годин тому все було нормально.
Я вмикаю телевізор. Уже пізня година. Моя дівчинка зараз втішає мене в
«Націоналі», й на екрані - інше обличчя. Щось я його не впізнаю. Новенький, чи що? Що
він меле?
- Перетелефоную! - кажу я САМОМУ і кидаю стільниковий, прислухаюся.
Нові обличчя блимають на екрані, ковтають слова, захлинаються своєю правдою.
Клацаю пультом. Скрізь - вакханалія.
«Покидьки!- спересердя думаю я про свою біомасу. - Ви цього домагалися-ви це
отримали. Сто разів повторював: кращий спосіб утримати - дати свободу! А що тепер?
Ось вона, прорвалася! Здіймається над вашими головами, ніби цунамі. Я добре знаю, що
буде далі. Я готовий. Давно готовий. А ви?..»
Я знову беру білу слухавку.
- Що ти пропонуєш? - питаю суворо.
- Варіант сьомий, - ледь чутно вичавлює САМ.
- А чому не третій? - єхидно запитую я.
- Петровичу... Я не можу. Я боюся. Я хочу жити.
Я поїду. Ти ж знаєш, у мене діти, онуки... I... і ми так не домовлялися.
- Тобто ти не хочеш сплачувати борги? Розумію.
А за тобою їх так багато...
- Я знаю, знаю...Але, зрозумій, я-чистий. Я кришталево чистий. А якщо підеш ти
половина питань зникне. А іншу половину я закрию своїми людьми. Ну як?
Авжеж... За те, що смикаєш світобудову за вуса та вусики, теж треба платити, думаю
я. І найвища платня - на жаль, зовсім не життя, як гадає цей плебей. Як гадають усі вони.
Найдорожче - ім'я.
- Добре, - кажу я, - коли це мусить статися?