кордон... Куди бажаєш? Називай будь-який напрямок... Далі так: охорону відпускаєш,
одного лишаєш на сходах. Опівночі заходиш до ванної... Перед справою - ввімкнеш воду.
Все. Вибач, що таке кажу. Але, сам розумієш, хто ж це скаже, якщо не я...
- Добре, - повторюю я, - прощай!
- Та Бог із тобою!- гуде слухавка, - Ніби насправді прощаєшся...
- Та пішов ти!-Я відключаю телефон. Здається, назавжди.
Тепер можна випити щось міцніше. Наприклад, чарку «Мартеля». Я поглядаю на
годинник: друга ночі. Побачення закінчено (зазвичай воно триває не більше години). Сто
троянд, як годиться, вже стоять у подружній спальні. Донька, зрозуміло, у нічному клубі, її мати - спить після чергової презентації. О, як прикро псувати цю ідилію дзвінком!
I трохи... моторошно. Усе-таки я не залізний. Хоча контракт є контракт. А справа -
понад усе. Зрештою, три роки розкішного життя, без жодної відмови - непогана ціна.
Пригадую, він мріяв хоча б про один...
Я беру синю слухавку. Натискаю кнопку виклику. 3 кожним сигналом серце важчає.
Ось поговорю I вип'ю валеріанки... Уперше в житті.
Слухаю... - шепоче рурка.
Зрозуміло, вже підкотився під теплий бік дружини. Моєї, до речі, дружини.
- Іди до ванної і увімкни воду, - наказую я. Від цієї фрази мене починає нудити:
завтра в цей самий час повинно бути так само...
У слухавці забулькало та зашипіло.
- Я готовий, В'ячеславе Петровичу!- догідливо промовляє мій голос. - Кажіть, що
треба? Побачення пройшло чудово! Вона вас обожнює. Слухняна дівчинка. Подарувала
вам запонки зі стразами. Я при нагоді передам.
Я трохи помовчав. Не гадав, що це так важко...
- Отже, так... ЦЕ має статися завтра!
У слухавці - шипіння води. Хвилини зо дві.
Я уявив його обличчя і знову пережив ту мить повного ступору, коли вперше
побачив... себе, що спав на лаві в міському сквері на підстеленій під голову газеті. Тоді я
вирішив подихати повітрям, вийшов зі свого мерса, довкола мене було повно охоронців...
Це мене неймовірно дратувало. Мабуть, вже тоді я підсвідомо шукав виходу. I
несподівано знайшов його - у вигляді волоцюги, що спокійно дрімав на лаві. Його мені
підкинула доля. Потім хлопці знайшли його та привели до мене. Він був вражений не
менше, ніж я. Щоправда, довелося зробити невеличку корегуючу пластику, поставити
голос - тембри були схожими, але інтонації невпевнені...
Я вже тоді знав, що рано чи пізно мені доведеться піти. За власним бажанням чи за
волею спецслужб, байдуже. Все одно - піти, зникнути. І тоді я запропонував йому райське
життя - своє. З усіма умовами. I цією останньою - також. Він погодився. Тепер час настав.
- Це - серйозно? - нарешті вимовила слухавка.
- Так.
- А якщо я...
- ...тоді це зроблять інші, -увірвав я. - Краще - сам.
Він знову надовго замовк. Уявляю, що відбувалося в його голові. Нарешті він
промовив: - Які інструкції?
Я докладно переповів пому те, що почув півгодини тому.
- Добре, - прошепотіла слухавка, - я це зроблю.
- Прохання є?-діловим тоном запитав я.
Він закашлявся.
- Мабуть, так... - вимовив він, і я напружився: зараз з'ясується, що він завів нову
коханку, або розшукав стареньку матір, або зварганив на стороні дитя...
Цього ще тільки бракувало! Але він продовжив так: - Вранці я замовлю не два