12178.fb2
Тролейбус стоїть занадто довго, мабуть, жінка-водій так само з цікавістю припала до
вікна. Я більше не можу чекати, розштовхуючи людей, вириваюся назовні. Цей рух ні6и
протвережує всіх, виводить зі ступору - тролейбус рушає з місця, обличчя відлипають від
скла.
Я вловлюю момент, коли він намагається перевернути її вивернуту «коліньми назад»
фігуру, обоє зосереджені на цьому складному процесі.
- Привіт! - кажу я дівчинці якомога простіше. - Слухай, нехай вони самі розберуться, а ми з тобою поки що десь погуляємо пару годин. А потім я відвезу тебе додому. Ти ж
знаєш свою адресу.
Дівчинка уважно й недовірливо дивиться на мене. На моєму обличчі немає того, чого
вона так боїться, - співчуття й жалості. Просто одна подруга підійшла до іншої. Дівчинка
знизує плечима, вона не знає, як реагувати, але їй зрозуміло - ось надійшла допомога у
вигляді дорослої тьоті. I вона тепер не сама. Бачу, що вона не проти. Поглядаю на
парочку. Зблизька добре видно, що такий «вихід» у світ для них не перший і не останній.
Треба діяти впевнено.
- Ви не проти, якщо я заберу вашу дівчинку на пару годин? - кажу я батькові. Він
здіймає на мене каламутні очі й ледь не впускає дружину на землю. Він погано розуміє, про що йдеться.
- Я заберу вашу дівчинку на пару годин, а потім привезу додому! - Упевнено кажу я,
думаючи, що, мабуть, не доб'юся жодної відповіді. Але його обличчя напружується від
зусиль зрозуміти людську мову, а зрозумівши, він мимрить:
- П'ятдесят!
Я швидко достаю купюру. Добре, що всі цікаві вже вгамували свою спрагу й за нами
ніхто не спостерігає. Він зминає гроші в долоні, ховає в кишеню плаща, знову повертає
дружину обличчям до себе (за цей час вона майже сповзла на асфальт по його спині).
- Батьки не проти! - усміхаюся я дівчинці якомога природніше. - Пішли їсти
морозиво. Не бійся мене, добре? Давай руку.
Я відчуваю, як тепла тремтяча долоня - трохи липка - невпевнено лягає в мою...
Я починаю згадувати місто. Десь тут, поблизу, має бути кондитерська. Саме зараз я
перетворююся на справжнього «психоспікера» - говорю без упину, хочу скоріше
спрямувати и думки в інше русло, стерти з-під шкіри нервовий тик, вдихнути життя в
справжню посмішку.
- Знаєш, - кажу я, - таке буває. Це нічого. Ми зараз із тобою поїмо морозива,
побалакаємо, а коли ти повернешся додому, все закінчиться. Ляжеш спати. А завтра буде
новий день. У тебе гарна спідничка і светрик. А головне - чудова коса. Зараз таких кіс
немає ні в кого.
- Це - бабуся, - пояснює дівчинка. І я розумію, що її є кому доглядати. Отже, не все
втрачено.
У кондитерській дівчинка дивиться на мене великими очима, і вони більше не
блищать, як там, на вулиці. Я розповідаю, як одного разу взимку мене забули в нічному
сквері і я сиділа сама на санчатах й уявляла себе справжньою Снігуронькою. «Таке важко
забути, - кажу я веселим голосом, - але потім, з часом, ти розумієш, що кожна прикрість
перетворюється на цупкий, міцний камінець. А складаючись один до одного всередині
тебе (це щось на кшталт хребта, тільки ще міцніше, адже хребет - лише кістка, яку можна
зламати), вони роблять тебе непереможною. За жодних обставин!»
- Ти хто? - питає дівчинка.
Кажу ж, що я - фея. Та сама. Тільки в сучасному вбранні. Не можу ж я відрізнятися
від інших! Дівчинка їсть морозиво. Мені хочеться сказати їй щось важливіше, те, що вона
згадуватиме потім. Але я боюся, що вона мене не зрозуміє. Я боюсь розповідати їй
дурниці, хоча мені цього дуже хочеться. Але - боюся. Уявляю собі, що сталося б із
Ассоль, якби вона не зустріла корабель із пурпуровими вітрилами. Була 6 сільською