сталося з нею через років десять-п'ятнадцять після щасливої зустрічі, я теж не хочу
думати...
Я поглядаю на годинник - мабуть, вони вже дісталися свого будинку, повкладалися.
- Певно, треба йти, - кажу я. Дівчинка цілком заспокоєна. - Бабуся
хвилюватиметься...
- Так, - каже дівчинка. Охайно витирає ротика серветкою, складає руки на колінах. -
А ти ще прийдеш до мене?
- Не знаю, - кажу я. Кажу так, тому що не можу брехати, не можу давати надію, не
хочу, щоб на мене хтось чекав. - На світі багато дітей, яких часом треба водити до
кондитерських. Їх так багато по всьому світі!
I тому мені найголовніше те, щоб ти знала, що я - є.
А коли буде сумно - просто уяви, що я з тобою. Тобі стане набагато легше.
Запевняю. Домовилися?
- Так! - Дівчинка встає зі стільця і обережно ставить його на місце.
От яка фігня, зауважую я: природа часом вчиняв несправедливість. Ця дівчинка
зовсім не схожа на своїх батьків. I, зрозуміло, отримуючи такі уроки, ніколи не буде схожа
на жінку із задертою до грудей блузкою. I в неї будуть гарні діти. Мушу визнати, що деякі
батьки народжуються на світ одразу дорослими негідниками лише для того, щоб мучити
своїх дітей, їм невідомі потаємні рухи дитячої душі, вони кричать на них і дають ляпасів, смикають за руку і забороняють плакати...
- Коли ти виростеш - у тебе будуть гарні діти! - кажу я. - Тому що ти ніколи їх не
кривдитимеш. Ніколи не забуватимеш у зимових скверах. Це я тобі кажу напевно.
- А що ще зі мною буде? - питає дівчинка, коли ми вже їдемо в таксі за її адресою.
- О! тільки гарного, що годі й перелічити! - кажу я. - Але не можу сказати, щоб не
зурочити,
- Добре! - зітхає дівчинка. - Ось мій під'їзд.
Дякую.
Я проводжаю її до дверей, натискаю кнопку дзвінка. Мені треба переконатися, що
там усе нормально.
Відчиняє бабуся - на її обличчі така сама маска: зацементована посмішка. Вона цілує
дівчинку, киває мені й швидко зачиняє двері... Ось так.
...Тролейбус смикнувся, і кумедно-трагічна трійка лишилася за його вікнами.
Я лишилась на місці. Я немов прикипіла до нього. Я могла б стати для невідомої
маленької дівчинки доброю феєю, яку вона запам'ятала б на все життя. Але вона
залишилася там, посеред вулиці, посеред сорому зі своєю впертою намальованою
посмішкою. Я не могла втрутитися в перебіг подій, хі6а що - ось так, будуючи їх у
ноосфері..
Вдома я почала записувати в зошит чергову бесіду. Цього разу сестра - конферансьє
оголосила номер так: «Це - наша русалка! Якщо за нею не простежити - йде до душової і
стоїть під водою годинами. Завжди мокра...».
У молодої жінки справд1і білесенька шкіра із мілкими пухкими складочками (такі
лишаються на кінчиках пальців, якщо довго сидиш у воді) й вологе довге волосся. Щойно
за медсестрою зачинилися двері жінка підійшла до рукомийника, швидким рухом
відкрутила кран і рясно окропила себе водою. Це збадьорило її, і вона почала говорити:
«Пливти уздовж коралових рифів-усе одно що читати книжку. Гарну книжку. Або
-як промовляти молитву...
Від вигляду підводного світу хочеться плакати. Від щастя. Від доторку до того, що в
людей називаються раєм. Тільки раю ніхто не бачив. Можливо, він розміщується десь біля
коралових рифів?
Чому я порівнюю таке плавання з читанням книги? Точніше, з тою насолодою, котру