ті, що впливають на компоненти екосистем та сили неживої природи. Зокрема, газовий
склад повітря, температуру, вологість чи сухість, присмаки... Але суть не в тому. Вона в
альбедо,
тобто білизні, тобто в здатності поверхні відображати струм випромінювання,
зокрема у відображенні планетами струму світла, що падає на їхню поверхню... Власне, я
не марнославний. Суть не в тому.
Я тупо дивлюся на його борідку. Очі пацієнта випромінюють незбагненну мудрість.
У магнітофоні марно прокручується плівка, записуючи повну абракадабру. Я не знаю, як
перервати цей потік.
- Історія не зберегла мого імені не тільки тому, що я свідомо відійшов у тінь.
Усе набагато простіше: було б дивним вписувати себе у свою історію - в рамки,
побудовані власноруч для інших. У сукупності еволюційних процесів у популяції
виникають нові види. Мікроеволюція призводить до мутацій, часом до мутуалізму - такої
форми міжвидових стосунків, коли взаємодія двох видів вигідна кожному з них...
- Це дуже, дуже цікаво, - кажу я, розуміючи, що тут - безнадійний випадок, назву
якого може пояснити тільки головлікар.
Я вже не намагаюся зрозуміти. Моя справа - вислухати. Принаймні вдавати, що
слухаю... Дивлюсь, як рухаються його губи й смикається білий трикутник борідки. Цікаво, хто так охайно підстригає її щоранку? Невже сам? Мабуть, ні, адже пацієнтам заборонено
мати ножиці... Поступово ловлю себе на тому, що мені неважливо, про що він говорить.
Головне - інтонація.
А вона заколисує. Я навіть здригаюся, коли він перестає говорити.
- Я зробив усе, що міг. І я вмиваю руки...
Він додає ще кілька фраз і зчіплює пальці в замок. Зараз він здається цілком
нормальним. Такий собі чоловік, захоплений невідомою мені наукою.
Власне, можливо, в його монолозі є якийсь сенс?
- Добре, я вам дуже вдячна, - чемно кажу я, вимикаючи магнітофон. - Але наступного
разу мені б хотілося, щоби ви відповіли на кілька моїх запитань. Домовилися?
Він слухняно киває головою. У його погляді на мить спалахує щось на кшталт іронії.
Ясна річ: йому немає про що говорити з таким невігласом, як я.
Викликаю коридорну. Вона виводить пацієнта. Він покірно йде, оглядаючись на
мене.
- До зустрічі, - кажу я.
Поглянувши на годинник, розумію, що на наступного «клієнта» у мене не вистачить
ані часу, ані сил. Враховуючи те, що додому мені добиратися не менше ніж півтори
години, починаю збиратися. Я ще не впевнена, що повернуся сюди завтра. «Ти цього
хотіла? - промовляю про себе. - Ти це отримала. Тихе місце, не пильну, хоч і мало
оплачувану роботу і безліч спілкування з можливістю мовчати». Я кидаю в сумку касету.
Не знаю навіщо, але кидаю. Можливо, цей жест - механічний?
- Ну як вам? - запитує чергова медсестра, і в її усмішці проступає знущальний вираз.
Уявляю, що вона думає про мене.
- Цікаво, - кажу я.
- Завтра буде ще цікавіше, - безбарвним голосом промовляє жінка.
Я хочу уникнути спілкування і швидко виходжу на сходи. Здається, вихід має бути
десь ліворуч. Я йду вниз, повз білі стіни царства тіней, проходжу крізь скляні двері вахти
й виходжу на подвір'я. Щоб дістатися до зупинки, треба перейти фруктовий сад, потім
через будинок ще однієї варти. На вулиці холодно, тому ніхто не гуляє. Озираючись на
будинок, бачу у вікні третього поверху розмитий силует. Чомусь мені здається, що це він -
той, хто назвав себе «технологом». Від погляду зверху в мене протягом усього шляху до
зупинки свербить потилиця...