чув. Мабутъ, тому, що кораловий світ так само неповторний, як і слова, що виникають на
сторінках. 3 кожним поштовхом він змінюється, стає новим, іншим, незвіданим, а
різнобарвні закам'янілості- червоні, зелені, бузкові, жовтогарячі - лишаються позаду, ніби
щойно прочитаю слова...
Щоразу я безгучно плачу, коли пропливаю уздовж цієї кам'яної саги, - чую її
мелодію, хоча й не можу сказати напевно, про що вона.
Риби - це окрема історія. Коли я їх бачу, дивуюся досконалості природи та фантазії
Бога.
Уявіть-но: рівний диск, ніби вирізаний із синього оксамиту із лимонно-жовтою
облямівкою, з довгим червоним носиком, котрий невтомно щось скльовує з підводної
квітки. Або ось: зелений «огірочок» у дрібну чорну цятку... Або: пурпурове чудовисько, всіяне білими родимками, - справжній мухомор! Вузенькі сріблясті рибинки з пласкими
тілами тріпочуть у смужці світла, ніби стрічки в косичках першокласниць, а поруч безліч
«живих лимонів» - ніби їх скинули з борту торговельного судна, повільно кружляються, усе глибше занурюючись у бірюзову безодню. Двометрова риба-голка виряченими очима
й тупим рильцем навскіс прошиває синій шовк. Зграї сріблясто-чорних баракуд, ніби
гострі леза, нерухомо та загрозливо висять над самим краєм води.
Ці риби не бояться людей. Їхні яскраві барви засвідчують, що вони - неїстівні. Отже, їм нічого не загрожує. Навпаки! Вони самі готові підпливти й полоснути по нозі
отруйними плавниками. Це їхній світ, їхній рай. Вони люто обороняють його від
непроханих гостей у ластах і масках.
I тому - не треба метушитися.
Я завжди лежу над цим раєм тихо-тихо, розпластавши руки. Моє дихання, ніби
душа, повільно виходить із трубки.
...Слова - ті самі риби. Вони випурхують із мене невловними зграйками і
відпливають кудись у глиб безодні. Часом це легкі, яскраві зграйки дрібних напівпрозорих
рибинок із червоними або жовтими плавниками. Але, буває, давши їм життя, я бачу, що
вони - велетенські, об'ємні. Вони хижо роздмухують зябра, ніби їм мало місця у своєму
власному тілі. Їм невідомо, що вони народжені мною. Вони рушають у власну подорож,
до далеких земель, які мені не побачити ніколи. Адже я не можу пливти слідом за ними!
Я мушу коливатися на поверхні й плакати від щастя або подумки читати молитву.
Один страх гнітить мене: а якщо вранці наступного дня, коли я знову повернуся до
цього берега, - не побачу жодного рифу, жодної риби. Раптом усе зміниться?! Здійметься
буря, ураган, цунамі й замість морського раю я побачу білі бархани, схожі на краєвид
пустелі з літака? За що тоді вчепиться мій зір? Яку молитву прочитаю?
Все може бути... все може бути...
Двічі а може, тричі під час пірнання я змушена відривати обличчя від води,
дивитися, де я, чи не занесло мене занадто далеко. Зрештою - промити маску й вилити з
трубки воду. I що ж я бачу?
Я бачу, що не сама. I мій рай - здобуток багатьох. Їхні спини й трубки, які стирчать
над поверхнею, - яскравий тому доказ.
Тоді я думаю, що море - як життя. Спочатку пливеш носом донизу, жадібно
загрібаєш руками все, що в них потрапляє, роздивляєшся довкола, міркуєш, де тепліша
течія, прозоріша вода, стежиш, куди пливе решта. Намагаєшся не збитися на манівці, не
відстати, не загубитися, не уславитися невдахою... А варто лише якому-небудь стихійному
лиху зруйнувати тиху затоку - й усі як один, виляють уверх денцями. I вже не суттєво, хто
плив першим, а хто пас задніх. Різниця лише в тому, що ти бачив перед собою в останню
мить і що відчував...
Мене зносить на край коралової прірви - крутий схил, усіяний жовтими й синіми
наростами. Його обриси губляться в безодні. Змах руки - і я лечу над нею. Тільки не
падаю, а зависаю. Це лише репетиція падіння. Якщо коли-небудь мені доведеться бути в
горах- не переплутати б тверді й ось так не відштовхнутися ногами від гірської верхівки.