потрібно домогтися цього ковтка, злитися з ним, відчути, як він заповнює мої вологі
легені...
...Я вийшла на берег після довгого плавання непевною ходою, підошви вмить
обпекло гарячим піском. Повітря втекло в ніздрі, ніби мене катували розплавленим
свинцем. Але поволі я звикла. Сіла під парасольку, й усміхнений офіціант приніс мені
склянку з помаранчевим соком. Я обережно ковтнула. Мені сподобалося...
- Люба, не можна так довго бути у воді, - почула від високого чоловіка, що підійшов, сів навпроти й накинув на мої плечі білий махровий халат. - Поглянь, ти вся тремтиш, навіть шкіра посиніла...
Я відсмикнула руку... Не все відразу!
На зап'ястях лишився ледь помітний блакитнуватий відбиток. Нічого, з часом це
минеться...»
Частина 9
Я думала, що ще триває зима...
Виявилося, що мої щоденні «ввімкнення автопілотом»: ранок, кава, маршрутка,
«жовтий дім», розповіді, дорога додому, прослуховування та розшифровка записів - усе це
затяглося настільки, що я не помітила, як дерева вкрилися листям. За їхнім розміром і
насиченим кольором я констатувала - зима скінчилася досить давно. Бона просто сиділа в
моїй голові. А сьогодні - Великдень. Вихідний. Свято.
Я не люблю свят. Ніколи не любила. Хіба що в дитинстві. Але тоді не святкували
Великдень. Принаймні так показово, як це робиться зараз. Те, що настає Великдень, я
відчувала, як звір відчуває наближення стихії. Зазвичай мене нудить протягом усього
тижня. Те, чого інші чекають із неофітським захватом, я ніби відчуваю на власній шкірі.
Молитву в нічному саду, зраду, допит, дорогу на гору, стукіт молотка... Понеділок-вів-
торок-середа-четвер-п'ятниця-субота... Шість діб. Після яких людство смажить м'ясо, п'є
вино...
Супермаркети лускають від натовпу з візками - натовпу, який буде їсти тіло Його й
пити кров Його. А потім знову кривдитимуть одне одного.
Нічого не змінилося за тисяча років. Я чудово усвідомлюю, що моє ставлення до
Бога є побутовим, низьким, грішним. Я думаю про те, що в Нього могли боліти зуби... А
ще про те, що він не писав листів своїй матері... Чомусь я частіше звертаюся до неї і, якщо
мені щось треба, промовляю: «Скажи сину своєму...». Це ввійшло в звичку давно. Відтоді
як стала читати Біблію - так, як могла, як дозволяв мені розум, - відчувала, що вона -
неадекватна, написана багатьма різними людьми і вони, як і всі звичайні люди, не могли
уникнути власної сутності. Початок із переліком родоводу мене дратував найбільше. У
цьому було щось штучне. А те, що я бачила між рядк1в, змушувало тамувати віддих і
годинами думати про жінку з Магдали й жінку з Назарету. Що легше: страждати чи
спостерігати за стражданням?..
Раптом я згадала розповідь того, хто назвав себе «технологом». I... заплакала. Стояла
перед вікном, дивилася на базар, що містився навпроти мого будинку, і відчула на щоках
«солону воду, яка виходила з-під повік". Я не плакала сто років...
Люди йшли задоволені, по радіо лунала розповідь про Туринську плащаницю, на
вулиці грала музика. Мет кортіло потелефонувати на прямий ефір із запитанням: «Чи
боліли в Ісуса зуби?». Але це сприйняли б за блюзнірство. І я просто прокрутила питання
в голові разів зо двісті, поки сльози не вщухли.
Мене завжди хвилювали «низькі» питання. Наприклад, що сталося з жінкою з
Магдали, коли Його не стало? Куди попрямував звільнений Варавва? Можливо, вони
скінчили своє життя, сидячи за одним столом у брудній забігайлівці...
Треба запитати в Технолога...
...Але в мене ще залишалося кілька пацієнтів. Що вони роблять під час вихідних, чи