Три безрозмірних вихідних дні я просиділа біля вікна, ламаючи сірники. Наламала
цілу гору маленького лісу.
У середу обличчя тих, хто їхав зі мною в маршрутці, випромінювали ситість і
задоволення. Багато хто з жінок віз у пакетах недоїдені паски та яйця - пригостити колег
по роботі покуштувати, чия паска смачніша, обмінятися рецептами.
Я зайшла до свого маленького кабінету, коли там ще господарювала прибиральниця,
яка ялозила ганчіркою по підлозі. Помітивши мене, вона мовчки витягла з кишені два
яйця - сине та червоне - і простягнула їх на розкритій долоні, ніби я була маленькою
дівчинкою. Я сховала їх у сумку, шалено бажаючи, щоб ця мила жінка якнайскоріше
вийшла.
Я хотіла бачити останнього чоловіка, свого підопічного. Потім я повинна викласти
свої враження головлікарю. Просто враження. Чомусь він вважав, що провідником у
замкнений світ його пацієнтів можу бути тільки я. Чому так, це ще належало мені
з'ясувати..
Отже, медсестра завела до мене наступного. Як за жди, вона повідомила, що цей
уважає себе нащадком американського мільйонера...
«Нащадок» виявився приємним молодим чоловіком. Я клацнула кнопкою запису...
«Родина в нас велика, цілий клан: мої батьки, два дядьки з дружинами, їхні доньки,
мої сестри. Так уже сталося, що єдиним хлопчиком на весь рід був я. I мене любили. Я міг
робити все, що заманеться, - мене ніколи не карали.
Багато чого зовсім не пам'ятаю. Лишилося відчуття безмірної всемогутності ніби я
був маленьким богом. Особливо у стосунках із дівчатками, янголоподібними попелицями
в рожевих мереживах.
Зазвичай (років до п'яти) зі мною прогулювався тато. Пригадую, сиджу я в піску, а
поруч копирсається ця істотка - волосся біле-біле, ніби борода в Діда Мороза, спідничка в
горошок, трусики з мереживом, червоні новенькі черевички - такі лискучі, що так і тягне
лизнути їх, мов льодяник. Тато подає мені камінець, шепоче лагідно: «Ну ж бо, кинь у неї!
Не бійся - кинь!"
Я й кинув. Влучив у плече. Істотка подивилася на мене, й очі її ніби подвоїлися,
потім - збільшилися вчетверо і потекли величезними прозорими струмками. Так цікаво! Я
ж ніколи не плакав. Мене оберігали. Тоді я ще не мав жодних глибоких вражень.
Щоправда, лишився неприємний осад, ніби ненароком роздушив метелика.
Наступний епізод пам'ятаю чіткіше. Велосипед! Мет купили новенький велосипед -
майже такий самий, яку тата, тільки трохи менший і легший. Вийшли на подвір'я, як двоє
справжніх чоловіків. Поки тато ходив за цигарками, я хвалився великом перед сусідською
дівчинкою. Теж нічого собі: жвава, як мишка, а очі ніби в ляльки - великі й оксамитові, в
облямівці довгих чорних вій. Я дозволив їй потримати керма, вона сміялася. Противно
так, ніби велосипедний дзвінок заклинило. Тато повернувся, погладив дівчинку по голови
дав цукерку. I ми поїхали. По колу об'їхали двір. Дівча біжить слідом за мною, дзеленчить
своїм сміхом-дзвіночком. Тато її вихваляє, теж сміється. А потім шепоче мені: «.Ну ж бо, піддай газу!». Я наліг на педалі дужче - дівча не відстає, сміється, навіть у вухах лящить.
«Бач, яка весела, - морщиться тато і до мене тихенько: - Ще піддай!» А сам обертається до
дівчинки, посміхається, підбадьорює. А та біжить. Але вже не сміється, щоки червоні, немов помідор, пхикає, намагається не відставати - гра ж усе-таки!
«Швидше!» - наказує крізь зуби тато. Виїхали на шосе. Вперте дівчисько біжить!
Дихає, як потяг, в очах, знову ж таки, - вода. Нарешті відстала, гепнулася прямо в пилюгу, коліна порозбивала. Я ще разочок оглянувся: бреде у зворотному напрямку, кульгає,
спина зігнута, сукня припала пилом... Тато мені підморгує, я у відповідь, звичайно ж, усміхаюся. А сам відчуваю, ніби всередині мене кошача лапка: м ‘яка, але з пазурами і -
шкрябає. Неприємне відчуття...
Таких випадків було багато, поки я не зрозумів те, що мусив, те, до чого мене
готували: жінки не для цього світу. Він створений для чоловіків. Сильних і безсмертних.
У школі я завжди сидів за партою сам. Мене вважали «злим». Але я не був злим. Я