оборону. Ані друзів, ані дівчини не мав. Що за халепа, чому?
- Чому, - запитав якось у матері - ви вважаєте, що все зло - від жінок? Адже ти - теж
жінка. I тато тебе не зневажає.
- Розумієш, сину... - забігали очі в матері - часи змінилися. Нині порядних жінок
немає - кожна якщо не наркоманка, то повія чи полювальниця на чуже добро. Ми просто
бажаємо вберегти тебе. Не хочемо, щоб ти страждав, коли одружишся, якщо раптом...
Вона замовкла і повернулася до плити - на ній щось шкварчало. Матуся
заметушилася й не закінчила фрази.
Тоді я вперше задумався про серйозність цього дорослого світу. Сором'язливо й
таємно, ніби крадій чи розбійник, почав перебирати в голові жіночі імена. Кожне було
ніби шматочок цукру, що танув у роті. Ганна... У неї рудий кучерик на потилиці й
сережка-крапелька виблискує в рожевому вусі. Коли вона стоїть біля дошки - виклично
виставляє вперед ногу в ажурній панчосі. Як вона їх одягає - через голову? Марина... Весь
час їсть солодощі й від цього и губи завжди лискучі, немов льодяник. Вона, мабуть,
дурненька. Але як про це дізнатися? Анастасія... Просить списати. За поцілунок. I
сміється. Віра... Ні, досить! Я ненавиджу їх усіх. Але чому мені так боляче?.. Не можу
заснути, вмикаю нічник.
Батьки ще не сплять, сидять на кухні, чаюють. Їм добре удвох. Я дослухаюся:
виявляється, у нас гості - чуються голоси дядьків, тіток...
- Що будемо робити? - тихо каже тато. - Він росте... У нього виникають запитання...
- Так-так, сьогодні він запитував... - підтверджує мама.
- Це цілком природно... - відгукується басом дядько Петро.
- І що ти відповіла? - уриває його дружина, тітка Люся.
- Гадаю, пому пора знати правду, - каже тато, і западає недовга мовчанка. - Він уже
достатньо дорослий. Ми зробили все, що могли. Час отримати дивіденди.
- I я так вважаю! - підтримує розмову другий брат батька, дядько Володимир. -
Скільки нам ще тягнути кота за хвіст, горбатитися з ранку до ночі? Мені ще доньок заміж
видавати! На які бабки?
- Так, а в мене шуба давно потерта, - вередливим голосом попискує його дружина
тітка Світлана. - І ніде я не була-а-а, нічого не бачила-а-а...
- Годі - уриває її тато. - Зрештою, він - наш.
А ви так - серединки на половинку!
- Не сваріться, - каже мама. - Адже все давно вирішено.
- А якщо він завтра ожениться? I вас не повідомить? Молоді тепер моторні, з
батьками не дуже рахуються! - Це вони всі хором кажуть, ніби в театрі.
- Добре, - підводить риску тато, - через місяць він закінчує школу, а після вступу до
інституту я йому все поясню.
- А я, - з гордістю додає мама, - підшукаю кандидатуру. Не сумнівайтеся, справа
робиться...
Я розумію, що все це - про мене. Про кого ж ще? Вони постійно говорили про мене.
Дмухали, як на воду...
А потім, приблизив через півроку, відбулася та розмова.
Мені важко переказати п докладно. I якщо вже розповідати - то з самого початку... I того початку, про який я не знав. Тобто - з діда. Раніше я вважав, що мій дід давно помер.
Про нього ніколи не говорили. Збереглася одна фотокартка, на якій він зовсім молодий.
«Ти - викапаний дід!» - якось сказав тато, і в його голосі не було ані щему, аш
замилування. Я не зрозумів, добре це чи погано. Розглядав себе в дзеркало, приклавши до
його поверхні світлину діда, ширяв очима від картки - до свою зображення. I мені не
вірилося, що я схожий на цього вродливого молодика у військовій формі з чіткими рисами
трохи видовженого обличчя, з гарно окресленими вустами та прямим поглядом великих,