смішно затиналася за столом. Просто тоді я про це ще не здогадувався...
- Усе добре, - повторив я і додав: - Нумо, піддай газу, діду!..»
Він замовк. Я не знала, вірити всьому цьому чи ні. Певно, всі вони просто кепкують з
мене. Змовилися і кепкують для власного задоволення!
- Чому ж ви тут? - запитала я. - I чому ваш дід таке вчинив зі своєю родиною?
- Можна почати з останнього запитання? - чемно попросив чоловік. Я кивнула і
знову ввімкнула плівку.
«У тому листі, що я написав перед весіллям, я теж прокляв його. Він видавався мені
монстром або божевільним, який схотів бути богом для однієї окремої родини. I отримав
відповідь. Майже одразу. Я пам'ятаю її дослівно...
Дід писав, що одружився дуже рано, ледве йому виповнилося вісімнадцять. Якщо
точніше-його одружили, як це було в традиціях аристократичних родин. Щоправда, вже
тоді родові корені ретельно приховували. Він не хотів одружуватися, але батько нареченої
обіймав високу посаду - і це могло захистити членів родини від знищення. Йому довелося
підкоритися. Дружина була старшою від нього і мала від першого шлюбу двох малих
дітей. Невдовзі до війни, з'явився третій - старший. «Що я можу сказати про те життя, -
писав дід, - мабуть, це звучить жахливо, але я був радий, що йду воювати...»
Повернувся він зовсім іншою людиною. Рідна домівка, на подив, виглядала досить
благополучною (вочевидь, завдяки впливовості тестя) - дружина в шовковому кімоно з
драконами, в папільйотках, з трофейною цигаркою в зубах, угодовані хлопчаки, котрі
відвикли від батька й тому завжди нашорошені. Клітка замкнулася назавжди. Він не знав, що робити, як жити далі. Він бачив смерть, знав світ, був свідком справжніх людських
пристрастей. I почав задихатися. Поки не з'явилася ВОНА. Та, що стала йому справжньою
дружиною, радістю і сенсом його життя. Вони зустрічалися таємно. Інакше не могло й
бути! I вони не очікували на кращі часи - для них вони вже настали.
Для родини він намагався робити все, що міг. Але, мабуть, щось відчуваючи,
дружина робила все можливе, щоб відгородити від нього дітей. Він не знав, як розв'язати
цей вузол. Поки він не розв'язався сам...
...Тільки набагато пізніше, коли минуло чимало років, він пригадав три схилені
голівки над клаптиком шкільного паперу. Але це було пізніше, коли він знову зміг
думати, відчувати, аналізувати - вже там, на чужині. А тоді він був повністю розчавлений.
Її заарештували. Вдома він не міг виказати своїх справжніх емоцій. Спочатку - до та після
робочого дня - він бігав від одного чиновника до іншого, стояв під воротами в'язниці, носив передачі. А коли наважився розповісти про все тестю, той спокійно сказав: «Вона -
ворог народу. Це доведено. Якщо ти не припиниш метушитися, я не зможу допомогти
навіть тобі!».
А потім, зовсім скоро, вона померла. Померла від пологів у в'язничному лазареті.
Йому вдалося виїхати після 53-го. Це рішення прийшло після чергової сварки з
дружиною. Точніше, це була навіть не сварка. Просто, усміхаючись, вона сказала, що
виростила порядних синів, і якби не вони, він би й досі відривав останній шматок від
родини заради якоїсь зрадниці! «Хлопчики врятувати тебе!» - сказала вона. І він пригадав
три схилені голівки над клаптиком шкільного паперу...
Він викреслив їх зі свого життя.
А потім вигадав цей заповіт.
Вигадав, дивлячись на мою фотографію, надіслану батьком, якою той намагався його
розчулити. «Зізнаюся, - писав дід, - сумніви терзали мене. Я прикладав світлину до
дзеркала й розглядав нас обох. У кучерявому хлопчику я бачив себе - таким, яким був у
дитинстві... „Невже і цей буде здатен на вбивство, міркував я...»
Отримавши мого листа, він зрадів. Моя відмова від спадку, хоч би яким він був, мої
прокляття звучали для нього як найприємніша музика».
- Решту я вам уже розказав... - закінчив чоловік.