Несподівано він зареготав.
- Ви мені повірили! Ви мені повірили!
Я мовчала, поки він не перестав повторювати одне й те саме. Згодом продовжив
розповідь:
«Усе просто, кілька років ми безтурботно прожили там, куди нас забрав дід. У нас
народився хлопчик - дідів спадкоємець. Дід ще встиг потримати його на руках. А потім
мене викликали сюди, на похорон батька. Поки я був тут - дружина і син загинули в
автокатастрофі. Я відчував, що так буде, - нам не можна було розлучатися ні на хвилину...
Тепер мені байдуже, де і як бути...»
Чоловік замовк, а за хвилину промовив: - І... І знаєте що, - він поморщився, -
вимкніть цю вашу машинку. Про мене тут і так усі все давно знають...
...За мить після того, як за ним зачинилися двері, він просунув голову до кабінету і
пошепки промовив:
- А ви таки повірили мені...
Медсестра відірвала його чіпку руку від ручки і, всій їм чергу, посміхнулася до мене
крізь щілину:
- Не переживайте, ми тут усі спочатку ридали. А потім - нічого. Навіть смішно.
Плетуть, ніби віником розмахують...
Частина 10
...Я почала їсти. Точніше - купувати щось, крім молока і хліба. Молоко і хліб - це
пам'ять дитинства. Хоча нині мені не смакує анічогісінько. А сьогодні побачила черешні!
Червоно-чорні, такі великі, неначе сливи. Наступного разу я куплю величезний кошик
черешень і наважуся піти до ТИХ. Але це - згодом.
Зараз мені вже не боляче і не страшно. Все нібито входить у свою колію, але ще
трохи хилитає, ніби трамвай на слизьких рейках. І ця ковзанка відлунює всередині
вібрацією, тому часом я тримаюся за серце...
Повз що я проїхала, хто там стоїть на перехресті й махає клаптиком білого прапорця?
Мабуть, це і називається: пережити власну смерть. Досить дивне відчуття - пережити
себе! Це означає, що ти вже нічим не відрізняєшся від інших, що система прийняла тебе і
починає методично поглинати, затягувати у свою пащеку, як її будь-який інший людський
матеріал. І все НОРМАЛЬНО. І немає нічого страшнішого за цю нормальність. І йму що
починаєш пильнувати за собою, щоб не зірвані, и, не покотитися навспак загальному руху
- все швидше і швидше. Повз той білий прапорець. Туди, де всередині речей причаїлася
їхня справжня сутність.
Видіння льоду полковнику, який чекає на розстріл.
Смак китайського чаю, завареного на ієрогліфах.
Скрипки, що виросли на старому дубі й тепер співають на вітрі.
Вовна, у якій вузликом скрутився початок світу.
Біла церква всередині яйця.
Небесна пінка, яку можна лизнути язиком і відчути смак полуничних вершків...
Вранці я біжу на маршрутку, все довкола здається мені несуттєвим.
Увесь білий світ летить мені назустріч. Такий ошуканий, такий коханий і
ненависний, такий самотній. Летить, щоб розбити лоба об моє гаряче чоло. Дорога тече
під ногами, як кіноплівка чи гумова стрічка тренажера. Перебирай швидше ногами! Люби
цей дощ, це місто, ці телефонні будки, цих людей, котрі, можливо, замовлять за тебе
слівце... там, коли-небудь... А може, й ні.
«І сказав: хто хоче йти зі мною, хай кидає все». І ВСЕ, злякавшись цього кидання,
почало чіпкіше хапати тебе за руки, розставляти солодкі сіті, сипати під ноги камінчики -
щоб упіймані не втекли. Я здираю з себе тисячі кайданків, але їх так багато. Деякі -