Біжу в свою кімнатку на нову зустріч. Я боюся, що вони можуть скінчитися... Я хочу
зрозуміти, хто я. Хто я... Хто я... Хто я...
...Стою біля вікна, вдивляюся в садок. Чую, як тихенько прочиняються двері. Не
хочу й не можу оглядатися, мене ніби заціпило. Перед моїми очима приємна картина: за
вікном цвіте бузок. Рясні квіткові хащі нагадують розворушені хмари грозового неба.
Синя, блідо-блакитна та чорнильна піна невагомою масою здіймається над насичено-
зеленим, ледь помітним листям. У повітрі висить дощова мжичка - ще не дощ, але щось
дуже подібне до того - легка, прохолодна пелена, наелектризована та волога, котра
посилює запах квітів і осаджує розпечений пил.
Я дивилася за вікно, і мій відбиток у склі викладено квітами та листям, ніби на
«їстівних» полотнах Арчибальдо.
- Чудовий пейзаж, чи не так?- почувся з-за спини чоловічий баритон.
Я не обернулася. Цікавість до чоловічих баритонів згасла в мені дуже давно.
- Можливо... - знехотя відповіла я. Щойно тут перебуло десяток людей - медсестра,
санітар, нянечка, головлікар...
Це був ще один. Хтось із цікавих, хто прагнув поспілкуватися. Алея цього не хотіла.
Доведеться постояти край вікна, поспостерігати, як почнеться дощ...
- Це ваша улюблена погода? - знову запитав голос.
- Не знаю... - Я більше нічого не могла з себе вичавити.
- А спілкуватися ви не хочете, - продовжував набридати невідомий співбесідник, -
тому що ви всіх бачите наскрізь...
- Не всіх, - виправила я, - але багатьох. Для цього мені навіть не треба обертатися.
- Невже? - здивувався голос. - Отже, я вам не цікавий?
- Аж ніяк.
- Ви завжди так ставитеся до людей?
- Не завжди!-Я розсердилася на себе через те, що невідомо чому продовжую
розмовляти. - Але, як сказала перед самогубством Вірджинія Вульф: «Бог відняв у мене
здатність любити живих людей». І... - раптом додала я, - плакати...
- Чи можливо продовжити цю розмову десь у кав ‘ярні? Рушаймо, поки не пішов
дощ?
О, я здогадувалася, що буде саме так!
- Ні, дякую. У вас приємний голос. Мені цього досить. Боюся, що в наступні п'ять
хвилин я занудьгую, і поставлю вас у незручне становище - просто встану й піду. До того
ж, я б не хотіла домальовувати до вашого приємного голосу рожеві щоки, безвольний рот
і м'ясисті вуха. Він засміявся.
- Нічого немає смішного! - сказала я. - Крізь обличчя найсерйознішого чоловіка
завжди проглядають риси хлопчика - того, яким він був у школі. Боягузтво, жадібність, заздрість, лінощі відбиваються в найменших зморшках, а потім -у найпідступнішу мить-
лізуть назовні.
- Аз жінками хіба не те саме?
- Не те. Навіть перший незначний досвід змінює обличчя. А другий, третій або
десятий - робить непізнаваною.
- І тому краще дивитися в скло?..
- Можливо... - нарешті посміхнулася я. - У склі я бачу лише бузок. А це так красиво.
- Невже вам так набридло власне обличчя?
- А хіба з вами такого не буває?
- Не буває...
- Ну от бачите! Це тому, що чоловіки люблять себе більше, ніж жінки! Їм у собі
подобається все.
- Ви собі набридли. Ви собі не подобаєтеся, - констатував голос. - Але ж ви нічого