Якби знали...
Я принципово вирішила не оглядатися. Мене на це не впіймати!
Голос за моєю спиною набув більшої зворушливості:
- Ти народилася в Італії 1525 року в родині Алессандро Гутті - хранителя бібліотеки
Палаццо Дукале - палацу Венеціанських Дожів. У тебе дві старші сестри - Лаура та
Вероніка. Твоє ім'я-Лукреція. Лукреція Гутті... Ви мешкаєте неподалік від Мосту Зітхань, котрий з'єднує Палац із будівлею міської в'язниці, у кварталі Костелло. У дитинстві ти
часто дивилася у вікно, спостерігаючи, як Мостом ведуть в'язнів із залу Управління
Законів. Вони тяжко зітхали, прямуючи до казематів, і ти без пояснень старших розуміла, чому Міст названий саме так. Більш за все тобі подобалося, коли батько брав тебе із
собою до бібліотеки. Ви перетинали майдан Святого Марка, підіймалися Сходами
Гігантів, ішли під прохолодними зводами галереї другого поверху й спускалися в
книгосховище. Кращої розваги для тебе не існувало! Поки сестри вишивали біля вікна, спостерігаючи за красенями-гондольєрами, ти гладила пергаментні сторінки давніх книг і
намагалася зрозуміти, що в них написане.
Одного разу, коли батько був дуже заклопотаний своїми справами, ти непомітно
вийшла за межі книгосховища й тихо попрямувала до південного крила, до Зали Великої
Ради. І зачудовано завмерла посередині, вперше роздивляючись полотна Тіціана,
Тінторетто та молодого маляра - Паоло Веронезе. До речі, тоді ти і не могла знати, як тобі
пощастило, згодом усі шедеври знищено пожежею, котра сталася кілька років по тому. У
кутку Зали, розписуючи колону, працював художник. Йому було років з двадцять, але тобі
він здався дуже дорослим і навіть старим. Адже тобі було лише дев'ять Ти стояла тихо-
тихо, але він відчув твою присутність і озирнувся.
«Вітаю вас, руда синьйорино!» - промовив він. -«Я - не руда!» - образилася ти. - «Ох, прошу вибачення, я не розгледів: ви - золота!» - засміявся він і знову повернувся до
колони. На ній одразу ж виник яскравий штрих. Такий яскравий, як колір твого волосся...
...Авжеж! Авжеж я пам'ятаю вологий запах вітру, що блукає в найпотаємніших
куточках мого старого міста. Скільки разів він зривав з моєї шиї шовкову хустку і кидав її
на середину Гранд Каналу! У роті в мене завжди гірко - я люблю розгризати стеблину
якої-небудь рослини, котра трапляється на моєму шляху. А рослин тут небагато. Та й ті
частіше за все ростуть у великих вазонах біля сходів і будівель. Сірий дощовий серпанок
майже завжди висить над мостами й каналами. Від того мандрівникам наше місто здається
похмурим, вологим і непривітним. Тут мало вільного простору, і вулиці такі вузькі, що їх
можна з'єднати руками.
Варто лише настати ночі, як усе перетворюється на золоте із чорним - це
надзвичайно красиво! Чорні рукави каналів, овальні мости, глибокі колодязі вулиць та
бані палаців обплутані золотими неводами місячного світла. На воді теж дрижить
золотава сітка.
Венеціанський місяць - справжній штукар! Він несподівано висвітлює деталі, котрі
були непомітними вдень. Засинаючи, я дивлюсь на стіну протилежного будинку - на ній
вимальовується філігранний візерунок. Ніби закопчений чайник подряпали золотою
голкою...
Ось чому я так полюбляю чорний колір! Це колір мого міста. Лаковані чорні
гондоли, чорні плащі-доміно, чорні шовкові мантильї на плечах аристократок. На цьому
тлі вигідно вирізняються простолюдинки, на них - рожеве з білим! Ось вона, справжня
демократія - наказ сенату про боротьбу із розкішшю. Багатство ретельно приховується. І
тільки під дахами палаццо панує червоне із золотим - кольори слави, волі й пристрасті!
О, моя Венеція! Геніальне божевілля зодчих Джорджо Массарі, Антоні да Понте,
Віченцо Скамоцці, Філіппо Календарів, П'єтро Базейо, Альфонса Альбергетті - кожен у
свій час кинув перлину в ці води...
...Мені двадцять. Я люблю стояти на Мосту Академії, дивитися на палаццо Фальєр.
Це зграбний маєток із двома бічними лоджіями. Він лишився в первісному вигляді з того
часу, коли в ньому мешкав дож Мартін Фальєр. Стоячи на мосту, я уявляю, як його вели