головою і поглядав на зграйку дівчаток. Нарешті помітив ту, котра сиділа ближче до
тротуару й трохи на відстані від своїх подружок. Я із зацікавленням почав стежити, що
буде далі, подумки жаліючи малу, до котрої підходив той покидьок. Такі телепні загалом
безпечні, хоча, звісно, здатні добряче налякати цих бідолашок у коротких спідничках.
Внутрішньо я напружився, адже збирався проконтролювати цю неприємну ситуацію:
якщо й справді щось не так, вирішив я, зможу швидко вискочити, оббігти будинок і за
хвилину бути біля «жертви», відігнати слизняка.
Він підійшов зовсім близько і зупинився над дівчинкою. На неї впала його тінь. Вона
поки що його не помічала. Але мені стало ніяково, здалося, що він бачить не тільки її білі
трусики, а й те, що просвічує крізь широку пройму рукавів сукенки, коли дівчинка
тягнеться за новою стеблиною.
«От падлюка!» - подумки вилаявся я, але з місця не зрушив. У мені прокинувся
споглядач та експериментатор.
Нарешті побачив, що дівчинка завмерла. Вочевидь, він їй щось сказав. Щось
брутальне, бридке. Щось, що не дасть їй сьогодні заснути. Щось, про що вона ще нічого
не знає. Дівчинка напружилася, схилила голову. Якби вона була страусом, ця бідолашна
голова вже була б глибоко в піску, подумав я. Однією рукою вона потягнула свою задерту
сукню донизу і вся зіщулилася, стислася, як мушля. А він і далі стояв над нею і щось
говорив... Я не витримав і вискочив за поріг.
Поки я оббігав будинок, там, на подвір'ї, мабуть, трапилося таке: дівча схопилося і
стрімголов помчало додому. Одне слово, вона буквально врізалася в мене на розі - так
швидко бігла. Мені довелося обхопити її, щоб самому не впасти від її натиску. Це було
схоже на зіткнення в повітрі літака з пташкою. Дівчинка дико закричала й одразу якось
обм'якла, почала сповзати донизу, я ледь устиг підхопити її. Роззирнувся довкола: ще не
вистачало, щоб за маніяка сприйняли мене! Але ми подвір'ї в будній літній день було
порожньо. Я взяв її на руки, вніс до темного під'їзду, якось протиснувся ліфт і натис
кнопку свого поверху. А що було робити?! Номера її квартири я не знав, до того ж це було
6 дивно - принести непритомну дитину до батьків. Або ще гірше, ввалитися в чужу
квартиру, адже я помітив, що в малої на мотузці, зав'язаній на шиї, теліпається ключ. Тож, мабуть, нікого немає вдома... Так відбулася наша перша зустріч...
* * *
Я поклав її на ліжко, побризкав на обличчя водою. І не на жарт перелякався:
дівчинка лежала, як мертва. Прислухався - дихає. Я заспокоївся і почав розглядати її.
Проте, зауважу відразу, - я не Гумберт Гумберт! І збоченських нахилів за собою не
помічав. Просто давно не бачив зблизька маленьких дівчаток, не звертав на них уваги. Ця
була справді гарненька, й сукня дійсно була закороткою. Але, швидше за все, тому, що
дівчинка з неї виросла. Довга розпатлана коса пшеничного кольору, довгі рівні й засмаглі
(чи просто - смагляві?) ніжки в білих гольфах, стоптані сандалі, котрі, як мені здалося, занадто дитячі для дівчинки десяти чи одинадцяти років, витончене худорляве обличчя з
виразними вилицями. Я подумав, що згодом вона стане справжньою красунею. За пару
хвилин помітив, що її вії здригнулися і під ними заворушилися зіниці, вони лишалися
заплющеними.
- Не бійся! - поспішив сказати я. - Все добре. Я твій сусід. Ти бігла і знепритомніла.
Я не зроблю тобі нічого поганого. Уже все минулося...
Я боявся, що вона отямиться й почне репетувати. Але цього не сталося. Я ще трохи
постояв над нею. Був упевнений, що дівчинка прийшла до тями, але причаїлася, очікуючи
чогось страшного. Трохи дивна поведінка, подумав я, і знову почав заспокоювати її:
- Все позаду. Полеж трохи, якщо хочеш. А потім можеш іти додому. Ти вільна. З
тобою все гаразд...
Жодної реакції! Та я був упевнений: вона мене чує! І навіть бачить крізь свої
пухнасті тремтячі вії. Добре, вирішив я, нехай хитрує й далі, якщо їй так подобається. Час