сьогодні працювати, та час усе одно було змарновано, тому розкрив теку з науковою
працею свого колеги, яку мав відредагувати. Поволі захопився роботою і навіть злякався, коли в повній тиші пролунав голос:
- Ти прочитав усі ці книжки? Озирнувся: вона сиділа на краю ліжка - ручки на
колінах - і роздивлялася мої книжкові полиці.
- Слава богу! Я вже думав, що ти проспиш тут до вечора! - якомога привітніше
сказав я.
- Я давно не сплю, - відповіла дівчинка. - Я взагалі не люблю спати. І нічого не
боюся, - після паузи
раптом додала вона.
- Це добре, що ти така відважна.
- Я не відважна, - заперечила вона, - просто у мене купа різних проблем...
Мені стало смішно.
- Мабуть, із хлопцями? - пожартував я.
- Зовсім ні. Для дурнів у мене є це!
І вона показала мені кулак - малий, зворушливий і жалюгідний.
- А-а-а... Це - великий аргумент! - Яз іронічним розумінням захитав головою.
- А той дядько... - Вона нервово ворухнула одним плечем і завагалася.
- Не згадуй про нього! - перебив я. - Про таке краще одразу забувати. На світі багато
дурнів і просто хворих людей. Ти неодноразово їх зустрічатимеш. Тому не треба
перейматися.
- Це важко, - зітхнула вона.
Я погодився. Щоб перевести розмову на щось інше, запитав, як її звати, і почув у
відповідь трохи незвичне ім'я - Хелена.
- Так звали мою прабабцю, - пояснила дівчинка. - Я її навіть пам'ятаю...
Вона замислилася і додала:
- Вона палила люльку і гадала на картах... І її за це сварили. А вона ховала карти і
тютюн під церату в кухні, а мені показувала ось так, - дівчинка приклала палець до своїх
уст. - І... і так цікаво про все розповідала.
Не переповідатиму всієї розмови, але я здивувався, коли помітив, що сусідка
затрималася в мене майже на півдня.
Дещо про неї я зміг дізнатися з її відповідей на мої запитання, дещо домалював сам.
Я здогадався, що її родина досить проста - батьки працюють на заводі. Вона не говорила
прямо, але я добре уявив цю родину: пиятика у вихідні, закручування огірків на зиму - по
п'ятдесят слоїків, котрі потім стоять під ліжками й на балконі (мене завжди дивував цей
жіночий фанатизм щодо консервації, адже все можна купити в магазині), ритуальні сварки
як спосіб життя і мислення, «руль до получки», картопля зі шкварками, гості у свята, жовті від цигаркового диму фіранки. Що в такому разі залишається дітям? Бігати
вулицями, стукати в двері, за якими в однокімнатній квартирі «гуляють» дорослі,
виманювати копійки на морозиво у хмільних гостей, цупити зі столу щось смачненьке,
отримувати стусани. І... носити короткі сукенки, поки вони не полізуть на носа.
Попри все, що намалювала моя уява (гадаю, я не помилявся), дівчинка видавалася
досить розвинутою.
Я помітив її потяг до книг і те, з якою цікавістю вона слухала мої відповіді на свої
запитання. Коли вона прощалася (мовляв, їй ще треба зварити цим батьків картоплю), я
запропонував приходити до мене в гості. Сказав це цілком щиро. І з її реакції зрозумів, що
ця наша зустріч не остання: їй вочевидь бракувало дорослого спілкування. Вона, як губка, всотувала в себе будь-яку інформацію. Вже стоячи на порозі, дівчинка попросила в мене
якусь книжку. Дитячих у мене не було, я замислився і дав їй «Думки» Блеза Паскаля з
підступною впевненістю, що вона цього не прочитає.
Увечері, згадуючи вранішній випадок, я подумав, що для сусідської дівчинки
мимохіть виступив у ролі «доброї феї» і що сьогодні вона засне спокійно...