- Перервемося! - раптом різко увірвав свою розповідь відвідувач і вибив із пачки
нову цигарку.
У кабінеті зависла довга пауза. За вікном шумів перший травневий дощ. Лікар із
подивом, ніби бачив уперше, розглядав сивого імпозантного чоловіка і не знав, що
сказати. Підійшов до вікна, розчахнув кватирку. Рясний дощ безжально стинав трикутні
капелюхи бузку. Сутеніло.
- Вона прийшла? - нарешті промовив лікар. Вираз його обличчя вже не був таким
самовпевненим і
на ньому засвітилася звичайна людська цікавість.
- Так, - утомлено відповів пан Вітольд.
- І про що ви розмовляли? Ви - доросла людина - і п'ятикласниця з неблагополучної
родини?
- Ви змусили мене розворушити те, чого не варто зачіпати. Але якщо так сталося - я
готовий продовжити розмову завтра. Не зупинятися ж на півшляху! - сказав він після
довгої затяжки.
- Добре. Я з нетерпінням чекатиму в будь-яким зручний для вас час, - швидко
відповів лікар. Складалося таке враження, ніби в нього щойно відібрали недочитану
книгу. - Коли це може бути?
- Я людина зайнята. Зможу тільки ввечері, якщо це вас влаштовує.
- Часом я залишаюся ночувати у відділенні, - сказав лікар, - а заради вас робитиму це
доти, доки буде потрібно.
- О'кей!
Пан Вітольд підвівся.
- Скажіть, чи можу я непомітно поглянути на неї? - раптом запитав він зовсім іншим
тоном. - Вона, певно, ще тут?
- Не знаю, - мовив лікар, - але це можна перевірити. Я проведу вас до кабінету.
Сподіваюся, ви будете обережні...
- Так, звичайно... - кивнув відвідувач. - Я не хочу турбувати її. Тільки погляну.
Вони вийшли, пройшли довгим синім коридором повз зачинені двері палат із
вічками посередині, спустилися на два поверхи нижче і знову йшли довгим коридором.
Повз пост медсестри, повз палати...
Нарешті лікар зупинився біля останніх, трохи прочинених дверей. Спершу зазирнув
у шпарину сам, а потім жестом запросив відвідувача. Той припав щокою до грубо
пофарбованої поверхні й затамував подих.
Ось вона, Хелена...
Жінка стояла біля вікна й дивилася на дощ. На рясний залізний дощ, який знищував
бузок.
Доросла й чужа.
Результат його праці.
Чи це - лише зухвала вигадка?..
Пан Вітольд знизав плечима, відсторонився.
- Не уявляю, як вона добирається додому, - прошепотів він лікарю. - Вона
ненавидить громадський транспорт...
* * *
Наступного вечора лікар перебував у піднесеному настрої, час від часу професійним
жестом він задоволено потирав руки і порівнював свій стан із давнім дитячим спогадом
про очікування мультфільму по першому в їхній сім'ї кольоровому телевізору. Ще б пак!
Його вчорашній відвідувач обіймав серйозну посаду і був впливовою людиною, і
спілкування з таким чоловіком уже само по собі можна було вважати успіхом. Лікар був