цього високого посадовця взяти на роботу до свого закладу одну його знайому. Прохання
видалося йому досить дивним. Але й цікавим. Жінку, про яку йшлося, він знав. Звичайно
ж, не особисто, але знав. Тільки не міг уявити, що пов'язує її з такою впливовою
людиною... Тепер усе виявилося ще цікавішим. Він із нетерпінням чекав при значеної
години й одразу схопився з місця, коли до кабінету, як і вчора, впевненою ходою увійшов
пан Вітольд. Лікарю було приємно потиснути йому руку, ніби давньому знайомому.
- Каву? Чай? Можливо - коньяк?
Пан Вітольд кивнув головою:
- Чай. Якщо є - краще зелений.
Поки секретарка вносила тацю, розставляла чашки та заварний чайник, обоє
мовчали.
- Відверто кажучи, після нашої вчорашньої розмови я вирішив, що не прийду
сьогодні, - нарешті
вимовив пан Вітольд, - а потім мені спало на думку, що... Що нікому й ніколи в
житті я не міг і не мав бажання розповідати те, що почули ви. Вчора, говорячи з вами, я
ніби впорядковував свої думки. І це може піти мені на користь. Усе життя я любив
експериментувати. Над іншими. Тільки не над собою. Нехай моя відвертість буде цим
першим експериментом над власною свідомістю. Я вперше відчуваю себе археологом на
розкопках. Учора я знімав шари нанесеного часом мотлох у лопатою - відкидав сміття та
каміння. Можливо, сьогодні треба попрацювати пензлем...
Він замислився. Лікар зрозумів, що йому треба допомогти.
- Ви зупинилися на тому, що дали їй книжку Паскаля... - сказав він. - Не думаю, що
це було доречно в її такому ранньому віці. Вона її прочитала?
- Ви хочете запитати, як швидко ми зустрілися знову? З вашого погляду я бачу, що
ви не вірите в нормальне спілкування зрілого чоловіка з маленькою дівчинкою.
Згоден, це справді може здатися дивним. Андерсена та Льюїса Керрола вже
підозрюють у збоченому ставленні до дітей...Часом мені здається, що світ перевернувся...
- він закурив і після паузи повів далі:
- Якщо тоді в мені й був якийсь потяг - то лише потяг до експериментів.
Книжка була його малою часточкою...
...Вона сама подзвонила в мої двері за кілька тижнів. У руках тримала книжку, ніби
вона слугувала перепусткою до моєї квартири чи якимось розпізнавальним знаком,
паролем. Її коси були так само розпатлані, як і завжди, коли я бачив її з вікна. Вона
увійшла і простягнула мені книжку. Я усміхнувся.
- Прочитала?
- Так... - мовила вона й почервоніла.
- І про що ця книга? - продовжував кепкувати я.
- Про... - вона напружилася, - мабуть, про любов.
Іншого я й не чекав! Я взяв у неї книжку і помітив, що деякі сторінки були загнуті -
як свідчення того, що її читали. Вона зауважила мій хитрий погляд і несподівано для мене
продовжила сміливіше:
- Усі книжки написані про любов. Хіба це так складно зрозуміти?
Власне, подумав я, у цьому є сенс. І відкрив навмання одну із загнутих сторінок:
«Тіло любить руку, й рука, якщо б у неї була воля, повинна любити себе так само, як її
любить тіло: будь-яка інша любов понад те неправедна...».
- Справді про любов, - трохи іронічно підтвердив я. - Але про любов до Бога.
- Він є?
Я вагався, чи варто розвивати цю тему. Дівчинка навчається в школі і, мабуть, не
чула навіть про існування Біблії. Це було цілком природно. Я схитрував: