- Казала, що є...
Ну от бачиш, прабабуся знала, що каже. Вона замислилась. А потім сказала
несподівану для мене річ. Несподівану тому, що я сам часто замислювався над нею.
- Якщо Паскаль вірив у Бога, як він міг творити науку?
Потім вона взагалі заплутала мене своїми інсинуаціями.
Зрештою, я посадив її за свій стіл і почав розповідати про Блеза Паскаля все, що
знав. Накреслив на папері його так званий арифметичний трикутник, у якому будь-яке
число дорівнює сумі числа, що стоїть над ним, і числа, котре стоїть ліворуч від нього. Я
був упевнений, що вона занудьгує. Та вона і далі ставила запитання. Я пояснив принцип
дії обчислювальної машини, яку Паскаль винайшов, коли йому було вісімнадцять років.
Говорив про інші відкриття, аж ніяк не турбуючись про те, чи розуміє вона мене. Головне, вона слухала - в прямому сенсі - з роззявленим ротом. Потім (після того як вона пішла) я
збагнув, що давно не говорив нічого подібного. Мої коханки не потребували таких
розмов, друзі чи колеги, як усі нормальні люди, були зайняті собою і навряд чи витримали
б мої лекції. Дивовижно: я, як перезрілий дурень, знайшов вдячного слухача в цьому
сусідському «бридкому каченяті» і не помічав, наскільки смішним був у цій ситуації.
Переходячи до моїх улюблених сторінок із біографії великого вченого, я стояв до неї
спиною, дивився у вікно і говорив приблизно таке: «Займаючись наукою Блез Паскаль
дійшов висновку, що людина належить безкінечності. Тобто її дух та інтелект здатен
пережити тлінне тіло. Життя Ісуса здавалося йому підтвердженням цієї думки. І він хотів
перевірити її на собі! Тоді йому виповнилося лише 24 роки... Але він уже встиг зробити
багато великих відкриттів і здоров'я його було підірване. Блез не міг їсти - вживав їжу
тільки в рідкому підігрітому вигляді - майже по краплині, а головний біль уже не
відпускав його ані на хвилину. Ось тоді він і подумав про муки Христа. Наука більше не
цікавила його. Він вирішив поглибити свої страждання тим, що відмовився від найменших
утіх, які ще міг відчувати. Скоротив спілкування з людьми, які стали йому зовсім не
цікаві. А щоб уникнути надмірностей у комфорті, познімав навіть оббивку зі своїх меблів
та оксамитові штори з вікон, обходився без допомоги слуг і їв тільки з грубого металевого
посуду. У своїх духовних і філософських пошуках він також досяг неабияких вершин,
вивівши свою аксіому про існування Бога. У спрощеному варіанті вона отримала назву
«парі Паскаля». У легкій формі, яка була прийнята тоді в салонному паризькому
спілкуванні, Паскаль запропонував атеїстам вирішити математичну задачу, користуючись
популярною тоді теорією ймовірності: якщо Бога немає - навіть найзапекліші атеїсти
нічого не втратять, вірячи в нього, а після смерті так само, як і інші, перетворяться на тлін.
Якщо ж Бог існує - все живе отримає життя вічне... Тож чому не зробити свій вибір на
користь вічності?».
Я говорив ніби сам із собою, а повернувшись, побачив, що вона слухає! І перейшов
до найцікавішого. Розповів про Меморіал, або Амулет, Паскаля...
Я так яскраво змалював ніч із понеділка на вівторок 23 листопада 1654 року в житті
вченого, що помітив, як вона тремтить. Так захопився розповіддю, що навіть знайшов у
шафі свій старий щоденник, у якому дослівно за моїм старим викладачем математики
записав той текст, який отримав назву «Амулет Паскаля". Коли я читав уголос незрозумілі
уривчасті слона, юні почала так дихати, що я злякався, аби вона не знепритомніла...
Не знаю, навіщо я робив усе це. Мені подобі як вона слухає. У мене виникло повне
відчутій, що ллю воду на губку - і вона всотує її, всотує до безкінечності. Дивовижне
відчуття... На завершення я сказала, що Паскаль записав цей текст на клаптику паперу і
зашив у свій камзол. Цей клаптик випадково знайшов слуга вже після смерті господаря, оригінал записки не зберігся...
Я бачив, що вона була вражена. Не тільки історією. Вона була вражена майже так
само, як я: вперше з нею говорили! Коли вона пішла - знову ж таки обіцявши прийти ще, -
я відчув якесь дивне полегшення.