плечах вантаж різних знань, думок, сумнівів, і - так склалося - мені досі не було на кого
скинути хоча б половину цього тягаря. Довкілля було звичайним. У принципі, таким
самим обивательським, як і нині. А ще (і це також вірогідно), я просто боявся бути
смішним - з іншими.
Тієї ночі я довго не міг заснути. Тоді й виник (поки що на рівні підсвідомості й під
маркою благодійності - це вже точно!) мій план: спробувати підтвердити свою колишню
думку про те, що за сприятливих умов можна розвинути талант та інтелект будь-якої
людини. Тим більше якщо почати робити це з дитинства. Я думав про те, що цій дівчинці
добряче поталанило, адже в моїй особі вона зустріла доброго чаклуна, фею, творця,
скульптора. І що віднині я зможу круто змінити її шлях. А місце продавщиці овочевої
ятки, дружини алкоголіка, знервованої нестатками матусі, пергідрольної блондинки,
місцевої месаліни з брудом під нігтями, язикатої дворової скандалістки в халаті з квітками
дістанеться комусь іншому...
Він замовк.
- Дивно... - промовив лікар, - все це досить дивно. . Хоча, власне, й зрозуміло... їй
пощастило, що вона зустріла вас. Книгу пані Хелени «Амулет Паскаля» я сам перечитав
разів п'ять. Цікаво було почути, як усе починалося. Хто б міг подумати...Ось вам і
анамнез...Це ж треба... Що ж далі?
- А далі... Поволі я почав виконувати пункти свого плану. І, повірте, це було
приємно: ламати й вибудовувати щось нове. Я захопився цим будівництвом. Це не було
для мене обтяжливо. Крім того, цей процес пішов на користь і мені. Тоді я викладав в
університеті і всі нові лекції спочатку випробовував на ній.
- І ви не боялися зіпсувати психіку дитини?
- О, я ж казав, вона була як губка. І чим більше знань я давав - тим більшою ставала
площина цієї губки. Маленька ненажера щоразу приходила до мене з новими
запитаннями. До кінця школи я підготував її так, що вона могла 6 вступити до будь-якого
навчального закладу.
- Тобто ви «вели» її багато років. Чи не було це дивним, скажімо, для її батьків,
сусідів? Чи не зіпсували ви їй життя чутками? Адже якщо дружбу дорослого із дитиною
ще можна якось пояснити, то навряд ми можна пояснити духовне спілкування
шістнадцятирічної дівчини з досить не старим чоловіком... Ви щось не договорюєте...
Пан Вітольд поморщився, ніби в нього раптом І боліли зуби.
- Я вирішив говорити тільки так, як було насправді. Не квапте мене. І, будь ласка, ви, здається, пропонували коньяк...
Лікар охоче дістав із шафки нову (куплену сьогодні спеціально для цієї зустрічі)
пляшку, швидко нарізав лимон, розлив напій по череватих келишках. Пан Вітольд
покрутив свою чарчину в руці. Лікар із хвилюванням простежив за тим, як прозорі
коричневі краплі повільно сповзають по стінках келиха - отже, коньяк, слава богу, був «не
паленим», хоча й купленим у місцевому магазинчику. Обидва випили мовчки.
- Отже... - продовжував відвідувач, - щодо батьків... Вони були щасливі від такого
безкоштовного репетиторства. Тільки й того! А через два-три роки вони вже мали ще двох
дітей - близнюків, і, звісно, їм було не до старшої. Із сусідами я не спілкувався взагалі. А
щодо наших зустрічей...
...Вона була для мене лише об'єктом - шматком глини на гончарному крузі. І якщо я,
висловлюючись метафорично, водив по ньому руками, як годиться вправному гончареві, -
у цьому не було ані натяку на тілесну чуттєвість. Я мав коханок, хоч одружуватися ще не
збирався. Не подумайте, що я був якимось нудним сухарем. Крім наукових, я
пророблював купу інших експериментів, які, безперечно, також ішли їй на користь. Вона
дуже погано одягалася - завжди доношувала щось материне або перешите з материного
власноруч. Рятувало те, що тоді дівчатка носили шкільну форму, до якої можна було