слушні думки. І це мене дратувало. Крім того, я помітив, що її мислення стало надто
метафоричним, і те, до чого я додумувався довгим шляхом логіки - за допомогою цього
суто чоловічого розумового інструменту, вона видавала за якихось півхвилини,
застосовуючи власну уяву. Ми лізли до книжок, щоб перевірити, хто з нас має рацію, і
дедалі частіше вона шалено плескала в долоні й крутилася на одній позі від задоволення: адже перемагала. Те, чому я мав би радіти, розлючувало мене не на жарт! Я шукав будь-
якого приводу зберегти позиції, переходив до менторства. Підстави для цього були: вона
почала писати. Я був категорично проти. Це заважало навчанню й могло добре зіпсувати
їй життя. Я намагався це довести. Казав, що майже всі письменники - нещасні люди,
отруєні словом і алкоголем, що в неї немає жодних перспектив хоча б заробляти на цьому
гроші, що її ніхто не сприйме і не почує, тому що, як відомо, немає пророків у власній
вітчизні. А тим більше тут, у нас, де цінують тільки в двох випадках: після смерті або
визнання за кордоном.
- Що ж, - усміхаючись казала вона, - доведеться писати англійською!
- Там ти також непотрібна. Ти не розумієш, що говориш. Краще займися чимось
справді корисним
- Це ти не розумієш, - заперечувала вона, - слова падають на мене, як сніг, злива чи
каміння - мені потрібно їх записати.
Спочатку це були вірші. Якісь дивні. Я не міг їх оцінити. Був нажаханий тим, що
вона почала бігати до різних редакцій, намагаючись їх надрукувати. Марно! Я тішився з
того. Не міг уявити, що все так серйозно. Згодом вона перестала мучити мене своїми
літературним вибриками, і ця тема непомітно стала для нас табу.
Та все одно щось порушилося. Я більше не міг бути для неї вчителем. Мені від цього
ставало прикро, а вона здається, втішалася з цього.
Інколи, коли вона стояла під моїми дверима, я вдавав, що мене немає вдома, й не
відчиняв. Мучився від того, але - не відчиняв. У мене було виправдання: часи
змінювалися з шаленою швидкістю, мені стало цікаве жити, кар'єра моя пішла вгору. Я
облишив викладання, зайнявся бізнесом, згодом такою цікавою цариною, як
політтехнології... У мене більше не було для неї часу. Гадав, що так само почувається й
вона. Поки не настав той день, коли вона просто заночувала під моїм порогом. Це було з
суботи на неділю. Увечері вона довго не відходила від дверей, дзвонила й дзвонила. А
потім, як я вирішив, пішла.
Як же я здивувався й навіть злякався, коли вранці не зміг відчинити двері: щось
заважало ззовні. Виявляється, вона, скрутившись калачиком, спала під порогом, як кішка
чи собака. Спочатку я навіть розлютився: терпіти не міг таких перевірок! Якщо якась із
моїх коханок вдавалася до стеження чи ще якихось жіночих хитрощів, я стосунки зводив
нанівець.
Вона відсунулася, встала, і вигляд у неї був переляканий та хворобливий. У мене
навіть занило серце: згадав ній перший день нашого знайомства, коли бачив такі самі
наполохані очі. Бідне дівчисько! Я взяв її за плечі, мовчки завів до квартири. Вона
замерзла і тремтіла.
- Ти що, збожеволіла? - сказав я. - Невже просиділа так всю ніч? Навіщо? Негайно - в
ліжко! Добре вкрийся, а я зараз зроблю тобі щось гаряче!
Але вона стояла нерухомо й мовчки дивилася на мене. Дивилася так, що я - чорт
забирай! - просто не знав, що маю робити. Переді мною стояла моя маленька Галатея -
неслухняний шматочок глини, який я вже не міг просто так зібгати. Вона сказала, що
любить мене...
- Невже ви розраховували на інше? - здивувався лікар. - Ви стільки років були для
неї ідолом, другом, учителем - і не здогадувалися, чим це все може закінчитися для такої
вразливої дівчини? Ви мене дивуєте!