жінку!
- Але ж вона справді досить гарна жінка... - задумливо промовив лікар. - Навіть зараз.
Уявляю...
- «Уявляю, яка вона була в двадцять»? - з усмішкою продовжив його думку пан
Вітольд. - Так. Саме тоді я пильніше придивився до неї.
...Прискіпливим чоловічим поглядом (від якого, відверто кажучи, в ту мить мені
самому стало незручно) я розглядав її струнку, витончену, я б сказав - видовжену, як на
полотнах Модільяні, постать, великі, якогось неприродно-блакитного кольору очі, чіткі
вилиці. Шкіра на обличчі була такою світлою, немов підсвіченою зсередини. Я нарешті
побачив, який у неї гарний стан, стрункі й пружні ноги, тендітні руки з тонкими
зап'ястями. Додайте сюди довге пшеничне волосся й палаючі щоки - і портрет вийде
бездоганним. Ось така жінка стояла переді мною й казала, що кохає мене...
І знаєте, що я відчув тієї миті? Я відчув... зловтіху. Зрозумів, що мої позиції щодо неї
збережені, що я був, є і лишаюся для неї непересічним авторитетом, який навіть зміцнів...
Лікар сплеснув руками, підвівся, пройшовся кабінетом із кутка в куток, знову сів
навпроти відвідувача, увесь час здивовано хитаючи головою. Скидалося, що в нього
просто немає слів, щоб висловити подив, розпач, обурення і ще купу різних почуттів, котрі опанували його.
- І це - все? - нарешті видихнув він.
Пан Вітольд невпевнено хитнув головою.
- А як могло бути інакше? - запитав він. - Історія набувала банального, навіть
вульгарного вигляду! А я ніколи не був банальним! Виявлялося, що я, як останній
покидьок, виховав її для себе? Це - неможливо. Це - підступ, на який я не здатен. Вона
ніби зрадила мене своїм учинком. Як вона могла? Що вона собі вигадала?! Я так і сказав
їй. Пригадую, вона заплакала. Вперше я бачив її сльози, адже вона була досить стриманою
дівчинкою - життя навчило її не плакати, не виказувати своїх емоцій (власне цим вона
мені й подобалася раніше). Я скривився: терпіти не міг, коли жінки починали плакати при
мені, особливо в тому випадку, коли причиною їхніх сліз був я сам.
- Отже, я була для тебе лише грушею, котру гамселять боксери, аби не втратити
форму? - нарешті запитала вона.
- Приблизно так, - безжально відказав я.
Вона хитнулася, ніби від удару. Потім минуло ще кілька жахливих, розтягнутих у
часі хвилин. Нарешті вона промовила:
- Я більше не прийду.
- Це ж чому? - намагаючись взяти себе в руки,
сказав я. - Ми завжди були й лишаємося друзями!
Вона подивилася майже презирливо і попрямувала до виходу.
- Прощавай, добра фея! - почув я вже з порога. - Ти виконав свою справу на
відмінно! Потім двері зі стуком зачинилися...
Я став багато мандрувати. Навіть років п'ять працював за кордоном. Вона
дотрималася своєї обіцянки - ми більше не бачилися. Чудово знаючи мій розклад, вона
змінила свій, і ми не зіштовхувалися навіть у ліфті. Повернувшись, я купив квартиру в
центрі. Знав також, що вона виїхала від батьків і жила невідомо де. Безперечно, за ці роки
я часто згадував її і нашу останню розмову. Пишався собою, тим, що зміг утриматися.
Хоча часом, коли подорожував чи вирішує щось важливе для себе, шкодував, що її немає
поруч, що мені нема з ким порадитися. Дедалі частіше на мене накочувалося
спустошення, відчуття порожнечі, але я не пов'язував це з нашою розлукою.
Звісно, мені було цікаво, ким вона стала, як живе, де працює. Я був певен, що така
яскрава особистість має обов'язково випливти на поверхню. Але - де? І я не помилився.
Одного разу, увімкнувши телевізор, побачив її на екрані. Упізнав не відразу й не