Змінився голос (трохи погрубішав), очі (в них стало більше суму), рухи набули
впевненості, а в усмішці відчувалася якась неприродність, награність, як у актрис, які
звикли бути на публіці. Проте вона була вродлива, а головне, від неї так і пашіло силою та
енергією.
- Ну, ось і я, - сказала вона, уриваючи мої думки.
На ній була чудова сукня від модельєра, якого я добре знав і в якого сам часом
одягався. «Моя школа!» - із задоволенням відзначив про себе я. - Тепер будемо
розмовляти, все згадувати, їсти й пити! Хоча, власне, про що говорити - я ж усе про тебе
знаю, а ти, мабуть, усе знаєш про мене! Від слави не втечеш!
Я усміхнувся. Це було правдою.
- Тоді розповідай те, про що ти не говориш у своїх інтерв'ю, - запропонував я.
- Ти маєш на увазі - про тебе? - засміялася вона.
- Давай про мене! - махнув рукою я.
- Добре... - І її очі стали холодними, як у кішки. - Ну ось, наприклад, можна почати
так. Жив собі один чоловік. Він був молодий, розумний і вродливий. Він нудьгував, бо не
мав до чого прикласти свій талант. Він так знудився, що підібрав на вулиці кошеня і
знічев'я почав виховувати з нього лева.
- Левицю... - підказав я.
- Так, левицю, адже кошеня, як на гріх, виявилося жіночої статі. І це дуже прикро...
Далі?
- Ні, досить. А якщо обійтися без алегорій?
- Без алегорій нецікаво. Ти ж не знаєш, чим усе закінчилося...
- Здогадуюсь: кошеня й справді стало левицею!
- Ні! - знову розсміялася вона. - Усе набагато цікавіше: то було не кошеня. Він
переплутав! То було тигреня, що заблукало в місті біля смітника! Він учив його стрибати
крізь вогняне коло, сидіти на тумбі, робити стійку на задніх ногах. Готував до великої
арени. А воно мріяло про прерії та джунглі.
- Яке невдячне створіння! - пожартував я. Але мені стало незатишно. Вона таки
добряче змінилася.
- Добре, - сказала вона серйозно, - давай без алегорій. Навіщо ти мене розшукав?
Мені було важко сказати те, що я планував сказати. Але я звик говорити прямо. Я
запропонував їй вийти за мене заміж.
- О господи! - сплеснула вона руками, і в цьому жесті було стільки театральності, що
я поморщився.
Але за мить вона змінила інтонацію і заговорила серйозно і спокійно:
- Не сміши. Ти ж, пригадую, ніколи не любив бути банальним. А зараз якраз
складається класичний - і тому досить простий - сюжет. Власне, в житті, як і в літературі, існує не більше п'яти пошарпаних сюжетів. Можна позаздрити хіба що Шекспіру - він був
майже першим у їх розробці. А цей нагадує мені «Євгенія Онєгіна»: вона любила його, він
її не любив. А коли він таки полюбив її - вона вже була дружиною генерала...
- Але ж ти не одружена з генералом.
- Так, мені нема кому зберігати вірність... - задумливо промовила вона. - Я надто
сильно любила. А тепер усе згоріло. У мене купа справ. Я більше не думаю про кохання.
Ти можеш бути спокійним: я не курка. Ти ж боявся, що я буду квочкою, пам'ятаєш? ---
Отже, у мене зовсім немає шансів? - Я намагався бути веселим, жартівливим, але,
дивлячись на неї, милуючись її силою, не міг не впасти у відчай.
- У нас є всі шанси бути друзями! Це я тобі обіцяю. Тільки тепер ти приходь до мене.
* * *
Лікар не міг утриматися від короткого смішка. І пан Вітольд невесело розсміявся
разом із ним: