безглуздою) частину життя.
Під час таких заходів - презентацій, фуршетів, party, прийомів, фестивалів тощо - я
шаленіла, й мені спадало на думку, що натовп - це бидло, біомаса. Спітніла, червонопика, безсоромна, не здатна поглянути на себе з боку. Якби раптом усі присутні підкорилися грі
під назвою «Замри!», то, мабуть, вжахнулися б.
Перезріла тітка із судомним рум'янцем і пухнастим боа на шиї, тлустий молодик із
виряченими під час танцю очима, дівчина із задертою спідничкою, багатій-стариган, що
хапає її за сідниці, дама-вамп, що розкурює сигаретку, вставляючи її в претензійно довгий
мундштук, і випиває чергову порцію коктейлю «Манхеттен» (Господи, це ж - я!)...
Будь-яка вулична сука має більш виразний погляд, бігаючи в пошуках хліба
насущного!
Бидло регоче, бидло ласо спостерігає за стриптизом, бидло грає в дурнуваті застільні
ігри, розв'язує брутальні загадки й отримує призи від іншого, більш заможного бидла. І всі
ці веселощі заради... заради того, аби якась істота чоловічої чи жіночої статі придбала
пральну м шину, холодильник, авто, меблі чи купила за 900 баксів квиток на попсовий
концерт у перший ряд.
Як вирватися із цього кола, як розірвати його? А точніше - як не бути бидлом?
Найпростіший спосіб: відчути під собою землю, за собою - націю ччи хоча б спільноту
однодумців, а над собою - Бога... Але ця мить прозріння настає для веселої спільноти
споживачів у останню хвилину існування на Землі. Часто, споглядаючи всю цю карусель, я бажала, щоб та мить настала негайно. Щоб усі, хто веселиться, задирає ноги й крутить
стегнами, раптом опинилися на пласкій сірій рівнині, у довгій незрозумілій черзі, на
нетутешньому вітрі, що здіймав би їхні білі тоги... Щоб вони здивовано завмерли,
оглядаючи одне одного, а потім - кожен себе самого. Можливо, тоді, після першого
здивування та усвідомлення чогось незбагненного й величного, їхні обличчя набули б того
виразу, яким наділила їх природа. Хоча, боюся, процес перевтілення - незворотний. Мавпі
вже ніколи не стати людиною, навіть якщо вона одягне піджак і краватку.
Нова формація, яку я встигла запізнати, формація так званих «ділових людей», -
інопланетяни. Орієнтуючись на своїх європейських родичів, вони поступово
перетворюються на роботів. Вони не п'ють, не палять, відвідують фітнес-клуби, курси
іноземних мов, мають завчені, запрограмовані рухи й вирази облич на всі випадки життя і
за столом зазвичай несуть банальщину. Вони, ця новітня формація, приречені
контролювати себе - завжди і всюди. Програма їхнього життя працює в режимі «middle»: важіль чи кнопка, зафіксована між «on» і «of», як у телефоні.
Такі люди викликають у мені настороженість. Вони не знають, що таке жити за
повною програмою. Вона вилучена з їхнього персонального комп'ютера. А тих, хто
намагається лишитися собою, вони вважають, у ліпшому разі, «білими воронами», у
гіршому - просто божевільними...»
Хелена нарешті відірвалася від споглядання дощу за вікном і хитнула головою,
відганяючи ці думки. «Я стала злою, - подумала вона, - а це погано, неправильно...»
Вона почала збирати свої речі - диктофон ручку, окуляри, плеєр - у сумку й
поглянула на годинник. Ого! Вона простояла біля вікна дві години. Це означає, що
наступна маршрутка буде години через півтори. За дверима кабінету було надто тихо. Це
означало, що на поверхах лишилися тільки чергові медсестри, які вже, мабуть, поснули на
вузьких ліжках в ординаторських.
Хелена виглянула в коридор. Він був темний, як тунель. Лише десь далеко, в кінці,
жевріла настільна лампа на столику, де мала сидіти чергова. Але її не було. Хелена ніколи
не ходила цим коридором, завжди прослизала у свої двері, немов мишка, й сиділа тихо, не
виходячи навіть в обідню перерву в лікарняний буфет. Вдень коридором завжди
вешталися то пацієнти, то санітари. Тепер тут було тихо й порожньо. Хелена обережно
зробила кілька кроків, ніби входила в невідому воду. Тихо й порожньо... Ніч піднімалася
за каламутним склом лікарняних вікон, ніби рівень чорної води, на поверхні повільно