на стіні дивний німий синематограф - безгучну битву тіней Було чутно лише дихання.
Хелена притисла руку до грудей і зрозуміла, що це дихання належить їй...
Потім десь у кінці коридору тихо рипнули двері. Дивно. Адже на ніч палати
зачинялися. Хелена якомога щільніше втислася в стіну, вдивляючись у темряву. Вона
помітила, що найдальші двері прочинилися. Спочатку з'явилася жіноча нога в капці, ніби
людина так само, як і вона хвилину тому, на доторк пробує прохолодну воду ночі. Жінка
повільно протискалася крізь вузьку шпарину прочинених дверей, не розкриваючи їх
повністю. Хелена здогадалася: вона робить саме так тому, бо знає, що двері риплять.
Отже, виходить не вперше...
Нарешті жінка випросталася, зробила крок у бік стіни і завмерла біля неї майже в
такій самій позі, як і Хелена, котра причаїлася по той бік довгого коридору. Жінка не
бачила її. Проте Хелена впізнала ту, котру про себе називала Сомнамбулою, - жінку, що
застрягла на межі сну і та пробудження в пісках власної свідомості. Отже, це була жіноча
палата. Та сама, звідки були всі її співрозмовниці. Постоявши якусь мить нерухомо,
Сомнамбула рушила вперед. Хелена ще більше притулилася до стіни. Що буде, якщо
жінка помітить її? Підніме ґвалт? Злякається й почне кричати?
Вона не встигла вирішити, що робити, як у двері знову боязко просунулася чиясь
тінь. Довге волосся в місячному світлі виблискувало, мов тьмяна мідь. Хелена впізнала
Жанну, дівчину з притулку мильних бульбашок! Хелена вже не думала про нічну
маршрутку, просто спостерігала, що буде далі. Обидві тіні нерухомо стояли біля стіни, світло окреслювало їхні контури. На третій раз двері все ж таки зарипіли - в них
просовувалася опасиста казкарка-стюардеса Тувеянсон. Вона метушливо поправила
зачіску (волосся її було охайно зібране в загогулисту високу «мушлю») і приєдналася до
цих двох. Так поволі з дверей палати вийшли всі її мешканки. Двох останніх осіб Хелена
охрестила для себе так: Русалонька (та, що любить стояти під рукомийником) і Галеристка
(жінка, котра постраждала від картин).
Галеристка, котра вийшла останньою, обережно зачинила двері палати. Хелена з
подивом чекала, що вони робитимуть у темному коридорі, п'ять вишикуваних біля стіни
тіней здавалися їй фантомами. Нарешті жінки, відділившись від стіни, рушили вперед. Це
було фантасмагоричне видовище!
Вони повільно йшли одна за одною, крок у крок, їхні довгі сірі халати нагадували
давньоримські тоги, а уповільнені рухи робили схожими на поснулих у нічному морі риб.
Куди вони пливли?
Хелена з тривогою поглянула на куток чергової медсестри. Попри увесь здоровий
глузд їй не хотілося, щоб та раптом повернулася й порушила це видовище ґвалтом та
викликом санітарів.
Дивна процесія зупинилася перед дверима іншої палати за кілька метрів від того
місця, де причаїлася Хелена.
Сомнамбула простягнула руку й ледь чутно одним зігнутим пальцем вистукала по
дереву три-чотири такти. Неважко було здогадатися, що це був умовний сигнал! З-за
дверей почувся легкий скрегіт металу по металу, і вони невдовзі відчинилися рівно
настільки, аби в них могла просунутися найогрядніша з жінок. Усе це відбувалося не
вперше!
П'ять тіней швидко прослизнули всередину кімнати.
Чорна вода ночі, котра вже затопила коридор по самі вінця, знову стала
непорушною. Хелена відірвалася від свого прихистку й попрямувала до тих дверей. Вона
була впевнена, що знає, хто саме мешкає за ними!
На щастя, двері залишалися трохи прочиненими. Шпарина була розміром у два-три
пальці. Хелена знову притислася до стіни, намагаючись перетворитися на вухо. На
величезне вухо. Власне, те ВУХО, яким вона и була останнім часом...