прозора шкіра, гладенька, мов шовк, але під нею - сталевий каркас. Для неї не існує
напівтонів - тільки «так» або «ні». Дар, який вона носить у собі, може існувати тільки в
таких умовах. Вона ще не знає, як це погано для життя!
...Двадцять і сорок - то вже серйозно! Між двадцятьма жіночими роками й сорока
чоловічими вже вимальовується знак рівняння - дві взаємодіючі риски зі зворотними
стрілками на кінцях. Вона малює цей знак, вона плекає його. Цей знак - міст через прірву, якої вже майже не існує. Та й вона змінилася! У неї - гладко зачесане волосся, проста й
елегантна сукня, делікатні сережки-крапельки. Від неї гарно пахне. Майже так само, як від
його розбещених пасій-риб. Але вона вже впевнена, що набагато краща за них! Вона
сильна й розумна, у неї вже є власний (а не книжковий!) досвід. І цей досвід нашіптує, що
вони, як пишуть у романах, «створені одне для одного». Це так само очевидно, як і дві
паралельні риски в знакові рівняння в математичній аксіомі. Це очевидно - для неї. Він
залишається сліпим. Він нічого не помічає.
Його кар'єра йде вгору. Часи змінюються, і він нарешті стає потрібним - причому
всім і всюди. У нього необмежений вибір, і в цей перелік аж ніяк не входить його
старанна учениця. Вони зустрічаються рідше. «Тепер - сама!» - каже він, ніби не розуміє, що вона завжди - сама. Вона - сама-самісінька стоїть посеред пустелі й дивиться у бік
маленької крапки, що рухається за горизонт. Крапка - це він. Вона була потрібна йому
лише для вправ. Тепер він - дужий і міцний, іде вперед, не оглядаючись. А вона стоїть і
дивиться йому вслід... А потім розвертається і йде у зворотному напрямку. Вона - дужа й
міцна. Вона витримає...
* * *
...Ось така вийшла прес-конференція, маленькі перченята! Цього разу я розповіла
вам чисту правду. Хелена посміхається.
- Вони більше ніколи не зустрілися?
- Як склалися їхні долі?
- Чи завжди мелодрама повинна мати «хепі-енд»?
- Який вплив мають на творчість дитячі травми?
- Чи не здається вам, що ця історія досить банальна?
- Якби вам довелося дописати її, як би вона закінчилася?
Зацікавлені слухачі хочуть знати все - їх не влаштовує незавершеність.
Що ж, доведеться проминути десять, ба більшіе - п'ятнадцять - років і продовжити
так...
...На повільних хвилях часу і спеки хилитався черевом догори напіздохлий серпень.
Літо - мертва пора.Вона щойно повернулася з кінофестивалю, розвезла подарунки
близьким і друзям. Прочитала черговий список справ на вересень. Знову передбачалася
якась поїздка - в гамір, метушню, на ярмарок марнославства. Ніхто не міг розірвати цього
кола. Ніхто. Аж ось одного вечора пролунав цей дзвінок у двері.
«Привіт,крихітко...». Ватажок племені майя, підстаркуватий плейбой із
джентльменським набором: квіти, шампанське, торт. Запах від Кензо, окуляри від Дольче
енд Габана, костюм від Гапчука... Благородна сивина на скронях, шоколадний голос:
«Привіт, крихітко!". Награність, за якою криється страх отримати поразку. Пропозиція
руки і серця.
- Банальність!
- Мило!
- Серіал для обивателів!
Так-так, заспокойтесь, шановні колеги! Авжеж, «мило"! Життя - взагалі мило.
Спочатку запашне, «Полуничне", а потім - жалюгідний обмилок сподівань, утрачених
можливостей, надій, сил, розуму, здорового глузду, пам'яті. Потім залишається тільки
піна, мильні бульбашки...
Хелені вперше закортіло подивитися на себе в люстро. Раніше, на тій квартирі,