роїлися в повітрі й утворювали довкола такий щільний простір, що, здавалося б, вона
могла хапати їх із повітря просто руками, як фокусник, котрий витягає кролика з
порожнього капелюха. Так було завжди і всюди, але в повітрі Парижа це здавалося ще
природнішим. Вона дістала блокнот, не замислюючись, як виглядає в очах небагатьох
відвідувачів цього досить дорогого закладу.
- Після Хемінгуея їхати сюди, щоб сидіти в кав'ярні й писати, - не можна, а після
Генрі Міллера - неможливо. Здається, так казав видавець у фільмі Поланскі «Гіркий
місяць»...
Вона підвела очі. І не здивувалася. Перед її столиком стояв той, книгами якого вона
зачитувалася, - відомий письменник, що давно мешкав у Парижі, емігрувавши сюди з
країни посткомуністичного простору. Вона знала, що ось уже десять років, як він
ховається від журналістів і відмовляється від спілкування зі своїми колегами. Вона, звичайно ж, бачила його вперше. Але останнім часом події життя вели її тим шляхом, на
якому подібні збіги обставин уже не видавалися чимось фантастичним або нереальним. І
тому вона лише з цікавістю відзначила, що з вигляду він набагато старший і сумніший, ніж на обкладинках власних книжок.
- Я бачив ваше фото у вчорашній «Le Figaro», - продовжував він, - і був приємно
здивований. Виявляється, залізну завісу піднято й щодо літератури таких країн, як ваша.
Дозволите?
Перед тим як скористатися її привітним жестом, він простягнув руку і назвав себе.
- Я вас знаю, - відповіла вона. їй хотілося додати, що він довгий час був її кумиром.
Але вона стрималася.
- Отже, ви - чергова жертва сублімацій, -- усміхнувся він. - Як для письменниці ви
надто гарні. Про що ж нині пишуть у вашій країні, аби підкорити ці простори?
Він був іронічний і жорсткий.
- Я не ставила перед собою таку мету, - відповіла вона. - Я знаю: двері в літературу
давно зачинені. Останніми в них увійшли хіба що ви. І... - вона замислилася, - і Фаулз...
«Фаулз» прозвучало з її вуст як «Фауст», і вони несподівано разом розсміялися,
розуміючи одне одного.
- А підкорити нинішню публіку не так уже й складно, - продовжувала вона. - На
п'ятій сторінці має бути злягання із собакою, на десятій - зґвалтування сином власної
матері. Це захоплює. Взагалі, множити зло набагато легше і простіше, ніж виростити хоча
б один паросток надії, формула любові складніша за формулу ЛСД, а механізм почуттів
ефемерніший за механізм злягання.
Однак друге піддається й учнівському перу...
Він дивився на неї так, як ентомолог дивиться на щойно впійманий екземпляр
метелика.
- Я ще раз переконуюся, що наша біда - маю на увазі слов'ян - у тому, що ми занадто
серйозно і трагічно сприймаємо світ, ставимо понад усе стилістику, а слово «Слово»
пишемо з великої літери, - нарешті промовив він. - На нас тиснуть спогади, і «попіл
предків» досі «б'є в наші груди». Даю руку відрізати: ваша книга про геноцид! Здається, ця тема дуже популярна і в моїй, і у вашій країні.
Вона засміялася: «Давайте руку!», і жартома вхопила його за зап'ястя:
- Це - найкраще, що я вивезу з Парижа!
- Дайте шанс на ще одну спробу! - попрохав він. - Підлітковий секс у шкільній
вбиральні...Вчителька ґвалтує улюбленого учня...
Вона мовчала.
- Тоді - не уявляю, чим ви збираєтеся підкорювати мільйони! Адже, судячи з вашого
велемовного мовчання, на менше ви не згодні?
- А нічим! Просто я роблю те, що мені подобається! Ви ж самі казали, що графоманія
набуває розмірів масової епідемії, - посміхнулася вона.
- Як самокритично! Ви стежите за тим, що і де я кажу? - здивувався він. - І що ж я