світами, рекламуючи свої твори. Просування на ринок не завжди відповідає таланту. Це
може бути щасливим збігом обставин, досить випадковим, або ж силою натиску
менеджерських служб. Треба мати хоча б десятьох, але відданих людей. Вони можуть не
знати один одного, навіть жити в різних країнах, бути злодіями і янголами, бути бідними
й багатими - це не має жодного значення. Головне, що серед них має бути:
один Можновладець, який слугуватиме тобі «дахом» і не дасть загинути голодною
смертю, допоки ти не набрав сили;
один Мудрець, котрий розповість про тебе іншим;
один Екзальтований послідовник, що апріорі вірить кожному твоєму поруху;
один Скептик, що знає не менше за тебе;
один Близький за духом;
один Блукалець, котрий шукає того, чого й ти;
один Злодій, якого ти перевиховав;
один Мрійник, який чує те, чого не чують інші;
один Сновида, котрий будує власну реальність;
один Митець, котрий знає навіть те, ким ти був у позаминулому житті...
Ці десятеро сильніші за тисячу, бо вони - твоя паства, твоє срібне військо, твоя сила.
Ти можеш брехати тисячам, але їм - ніколи! Вони бачать тебе наскрізь тому, що самі
відчувають так само, як ти...
За хвильку він продовжує:
- Щоб досягнути своєї мети, є одна важлива умова: перестати боятися самого себе.
Раз і назавжди сприйняти себе як індивідуума й не піддаватися загальному психозу. Треба
мати сили йти проти течії. А щоб мати ці сили - перестати боятися власних думок, що не
збігаються з думками решти. Мати сміливість встати і сказати. Часом це досить важко.
Невпевненість стримує цей рух: встати. Хвилювання здушує гортань: сказати. Але
зробивши це, ти несподівано побачиш - тебе слухають. І не тільки! З тобою
зголошуються, адже думали так само, тільки не наважувалися йти проти течії. І страх
минає. Страх минає на диво швидко, коли ти долаєш його. Хоча... Хоча потім він
повертається знову - коли відчуєш, що за тобою - ті десятеро. Але ти називатимеш його
інакше - відповідальністю. Настане час, коли ти захочеш скинути її зі своїх плечей. Але
буде пізно. Вони вже йтимуть за тобою й дихатимуть тобі в потилицю... У тебе ще є час
подумати над цим і зупинитися.
* **
Це було давно. Тоді, коли вона ще могла зупинитися. Коли ані її місто, ані країна, ані
світ ще не були для неї затісними, а сором за все, що відбувалося довкола, ще не отруїв
організм. Тепер вона бачила картину в цілому - відступивши настільки далеко, що навіть
її друге «я», котре існувало окремо, на цій картині виглядало мізерною крапкою. Раніше їй
здавалося, що так само, як і вона, таку повну картину повинні бачити й інші. І тільки
добре виховання, чемність та необхідність дотримуватися правил гри утримують їх від
обурення. Але що далі відходила вона від полотна, то чіткіше поставали перед нею
фальшивість чи не всього, що існувало, рухалося, стрибало, гиготіло, ворушилося,
пробивалося, рвалося, гребло під себе, совалося довкола. Світ миготів, як екран
телевізора.
Вона з відчаєм ширяла очима по цьому Брейгелевому полотну, намагаючись
відшукати на ньому бодай якусь нерухому і і справжню деталь. Але спокійну велич мали
тільки гори на задньому плані. Хто, міркувала Хелена, дав їй право відходити так далеко?
Вона відчувала, що мала б бути там, усередині, у купі тіл. Можливо, тоді вона могла б
почуватися щасливою. Спостерігач і учасник не могли вжитися під однією оболонкою.
Спостерігач рятувався будуванням «повітряних палаців»,учасник - боявся самотності,