- …а мій вівсянку зранку не їсть!
- А я народила дуже швидко…
- А ми народжували разом!
- Ой, я категорично проти цього. Це неестетичне видовище. Я б ніколи не згодилася!
- Дурниця! Я стояла у палаті і билася головою об стіну, але цього не пам’ятаю…
- Ну от чому немає пристойних журналів для чоловіків?…
- Чоловіки взагалі менше читають…
- Маврикій - оце щось! Я там таке нічне життя відкрила…
- Маврикій?
- … це не острів, це - країна!
- …а я у вівсянку додаю сухофрукти, можна - цукати…
- Перетираєш варену моркву з цукром…
- …ідея зробити пивницю у приміщенні старовинної гімназії… в тому є щось брутальне…
- …лікарі пішли собі, зробили мені укол і пішли бухати…
- Я не проти матріархату - більше б порядку було…
- А я не проти маріхуани! Ха-ха-ха!
- А ви чому мовчите?…
- Я пива взагалі не п’ю - воно подвоює калорії!
- А найголовніше, там місцеве населення просто шаленіє від наших дівок!
- …Парфе?
- …Це не парфе - це сорбет…
- Біле чи червоне?
- Я і вина не п’ю…
- А мій, коли я від’їжджала, дав мені ось це.
- Що це?
- «Ксенікал».
- А-а… Але ж у вас непогана фігура!
- Це тому, що я в джинсах…
- А ви чого мовчите?…
- Так от, там, на Маврікії, я бачила Джоні Деппа! Правда-правда! Так, як бачу вас зараз. Він та-а-ак поглянув…
- А ви чого мовчите?
- А про що «Останнє танго в Парижі»?
- Про секс…
- Та нічого там такого немає. Це - квіточки! У порівнянні з нинішнім кіно… - А ви чого мовчите?…
- Гемінгвей якось сказав, що жінки, гроші та амбіції заважають чоловікові досягти своїх висот! І я з ним цілком згоден… А ви чого мовчите?
- Ха-ха-ха!
- Мовчазна жінка виглядає загадковішою…
- А ви чого мовчите?
- А я проти будь-яких допінгів! Це псує молодь…
- …або… розумнішою. Вибачте…
- Ха-ха-ха…
- А якби тут була не пивниця, а м-м-м… скажімо, сауна - було б краще?!
- А ви чому мовчите?
- …Так, от. Лікарі пішли, бо якраз було 31 грудня. А я почала тупо битися головою об стіну…
- …
- А ви чому мовчите?
- Я Гемінгвея читав лише у дитинстві. Нині - час іншої літератури…
- …
- А ви чому…
Я не мовчу! Невже ви не чуєте, що я не мовчу?!
Гемінгвей сказав так: «Жінки, гроші й амбіції заважають чоловікові досягти своїх висот. Але відсутність цього - також!»
Еллі писав роман після фільму Бертолуччі. І роман, як на мене, вийшов невдалим, хоча побив рекорди продажів за два тижні. Книга - про секс. Фільм - про те, що любов може жити три дні. Решта - смерть або побут. А ці дві речі для любові майже однакові. Любов може існувати на межі смерті і побуту. І майже ніколи - у своєму первісному стані… Без слів…
- О! Кавун! Без кісток!
- Ну, це ж вам не село! Європа, блін!
- А ви коли-небудь спостерігали за виразом обличчя людини, що їсть кавун і випльовує насіння?
- Тобто?
- Ну, немає нічого тупішого за це видовище. От простежте в цю мить хоча б за собою!
- І що?
- Ха-ха-ха!
- Тоді зрозумієте, що я маю на увазі. Обличчя ніби застигає в безтямності, а з рота ніби саме по собі вистрибує насіння…
- Ха-ха-ха!
- Очі трохи вирячені, внутрішній погляд зосереджений на цьому процесі, губи - рурочкою…
- Ха-ха-ха!
- Так, так. І в цю мить людина ні про що не думає! Навіть якщо перед тим розв’язувала теорему Ньютона.
- Ха-ха-ха!
- Звісно, вона доїсть кавун - і знову набуде свою втрачену значущість. Але поїдання кавуна - саме кавуна! - викликає у мене жах, відчуття олігофренії…
- Ой! Тоді я взагалі не їстиму цю отруту для мозку!
- Ха-ха-ха! Ну, що ви, шановна, в цих пурпурових квадратиках зовсім немає насіння… Погляньте, це майже витвір мистецтва!
- Так, в Японії, наприклад, головним є не смак страви, а те, як вона нарізана!
- Ой, я не була в Японії…
- Ну, у вас ще все попереду!…
- А ви, ви були в Японії?…
- Зайвий клопіт питати. Ця чарівна пані, здається, зневажає наше товариство…
Я не була в Японії!!! Проте я знаю, яка вона під дощем. Коли все довкола - маленькі дерев’яні будинки, щільно приліплені один до одного квадратовими вигнутими дахами, гіллясті дерева, схожі на ієрогліфи, теракотові гори і крихітні фігурки під бамбуковими парасольками - все стає розмитим, мерехтить, мов, малюнок на мокрому рисовому папері. І повітря пахне так само, як папір, і все навколо світиться, ніби папір піднесли до свічки…
Мені не обов’язково їхати до Японії, аби відчути квітку сакури в своїй зачісці. Треба просто не слухати ваші балачки і тоді відчуєш, як у косах розквітає сакура. Добре, що ви цього не бачите, а то б вилили на неї новий шквал своєї словесної вівсянки з перетертою вареною морквою!
Так от, в даному випадку, тут, в ресторані посеред
Але він вплинув на все життя за принципом доміно, коли один довгий, старанно вибудуваний ряд руйнується лише тому, що хтось підштовхнув найпершу кістку, а решта - тр-р-р-р! - валиться і валиться, хоча ти більше не робиш нічого недозволеного. А зупинити це «тр-р-р-р!» вже неможливо.
Цей злочин і був порушенням цього порядку речей. І тепер тут, у пивному ресторані посеред
я думаю саме про нього.
Тоді мені було три чи чотири роки і я ще не знала різниці між добром і злом. Все, живе і неживе, було незбагненно цікавим.
Я не знала і різниці між живим і неживим. Наприклад, я була певна, що вода - жива, а пташка - має ключ, що заводить її спів (у мене була така іграшкова), що цукерці боляче, коли її жуєш (досі не люблю цукерок!), а якщо відірвати з дерева листок - потече кров…
Я збагнула, що ознака життя - кров, тобто все, з чого тече кров - живе.
У метелика зовсім не було крові! Я тримала його в руці та роздивлялась його рухи ніжками. Потім відірвала одну - і не побачила жодної краплини! Задоволена дослідом, повисмикувала всі інші ніжки, потім - крила (їх було чотири - два великих і два маленьких), а тоді - вусики.
Метелик перетворився на гусінь. І я подумала, що вчинила диво, що тепер він житиме інакшим життям - повзатиме в тіні по траві.
Гусінь лежала на стежці і смикалась. Але не повзла. Я підштовхнула її пальцем.
Мене покликали, я побігла - тепер не пам’ятаю куди й навіщо…
Тепер… Тепер я думаю, думаю… Той нещасний метелик конвульсивно
Минули роки, багато років, і цей біль таки вирвався назовні, виріс до розмірів Таїландської хвилі, здатної забрати тисячі невинних життів. Маленький і навіть неусвідомлений злочин може не виказувати себе роками, але зрештою повільно визріє з ока замученого дитиною метелика. Адже все в світі взаємопов’язане і має своє продовження.
Все пов’язане з усім. Один легкий неусвідомлений поштовх першої кістки доміно порушує всю систему. Я досі пам’ятаю нерухому «гусінь» на освітленій сонцем стежці. Тепер я сама схожа на ту гусінь…
- Як вам останній готель?
- СПА?
- Так, так…
- Ви спробували джакузі на мінеральних водах?
- А я, здається, навіть схудла!
- Слухайте, у вас просто-таки якийсь пунктик щодо схуднення…
- Авжеж! У мене новий чоловік і, до речі, молодший…
- Та що ви кажете, а на скільки?
- Нарешті несуть каву!
- Слава Богу, я так втомилася!
- …на п’ять років…
- Якби не ці бонусні поїздки, кинула б цю справу!
- Ну, що ви, у нас цікава робота, принаймні, мені до вподоби!
- А перед тим ми були в Шарм-ель-Шейху - передивилися готелів з п’ятнадцять, я перетворився на вичавлений лимон…
- Ха-ха-ха!
- Не бачу нічого смішного!
- Панове, допиваймо швидше, автобус чекає!
- У мене ноги гудуть!
- А я ще сходжу до басейну. Хто зі мною?… Чудовий вечір. У Фінляндії все чудове - повернусь, так і напишу…
- Добраніч!
- Добраніч! Добраніч!
- А ви… Може, підемо до бару… м-м-м… вип’ємо ще чогось? У вас такі гарні очі… Мені подобаються такі жінки. Такі м-м-м… як ви… м-м-мовчазні… З такими очима… І рука… Можна поцілувати?… Га?…
…Все сталося швидко і просто. Я стояла біля ліфта в лікарні, куди тебе вкотили на каталці. Двері зачинилися.
Ні, не так. До того було кілька чудових місяців. Ми весь час робили дві справи: ходили і лежали. Навіть не їли як слід, - економили час. Тинялися містом уздовж ріки босоніж, а я розкидала босоніжки по кущах і не хотіла їх шукати. До всього було байдуже - одягу, їжі, транспорту, людей. Лягали, де заманеться. Аби дихати одне одному в обличчя. Ми збиралися бути разом. Довго-довго. І я була цілком спокійна. І навіть не помітила, що ти не можеш їсти. Мені теж не хотілося. Але про всяк випадок я давала тобі ліки - ношпу, фестал, ще щось. Поки на сьомий день ти, котрий ніколи не скаржився, раптом сказав «фігня якась…» і дозволив викликати «швидку».
Тоді й з’явився той ліфт з каталкою. Але перед тим я роздягла тебе. Ти лежав зовсім голий перед двома нахабними медсестрами, товстою санітаркою і одним лікарем. Лікар сказав: «Чого ви так довго чекали? Це - перитоніт…».
Я нічого не змогла відповісти, бо щось перетисло горло. Ти посміхнувся та сказав: «Поїхали!» - ну просто, як у старій пісні про Гагаріна. Я посміхнулася також. І ти поїхав. Двері ліфта зачинилися. Я залишила сумку в палаті і доки стояла під ліфтом, з неї вкрали всі гроші, що взяла з собою - на ліки, бинти і таке інше. Я подумала, що варто швидко збігати додому, але боялася відійти. Вирішила, що збігаю, коли все благополучно закінчиться. Вирішила, що встигну. Сіла на підлогу. Руки мої стали зовсім білі - я не могла їх розчепити, думала, щойно розчеплю і щось там буде не те, там, в операційній. Думала, як тебе викотять звідти, я покладу руку тобі на лоба, а потім уважно запишу назви всіх можливих ліків у світі, котрі швидко поставлять тебе на ноги. Я думала, що тепер навчуся смачно готувати і ми не будемо більше вештатись вулицям, бо матимемо свій дім.
А ще я намагалася не згадувати твою посмішку і оте: «Поїхали!», бо і перше, і друге було нестерпним. А я не могла дозволити собі сліз. Просто не могла. Бо ти одразу б відчув, що я плачу.
Я сиділа, доки повз мене пройшла купа ніг у світло-зелених штанах. Скільки їх було? Якщо шість, то, певно, лікарів було троє. Або більше, якщо ніг було вісім чи дванадцять… Шість-чи-вісім-чи-дванадцять… Зупинився лише один, інші швидко пішли далі. Надто швидко.
Лікар запитав, хто я тобі, чи є в тебе батьки і чи є в мене їхній номер телефону.
Я сказала, що не варто турбувати батьків, бо апендицит - звичайна річ. Він щось відповів. Але я не почула. Він повторив. Але я знову не почула. Щось трапилось зі слухом. Але ж я добре чула, як на протилежному кінці коридору б’ється у скло муха…
Потім… я сто мільйонів разів згадувала твою посмішку - згадувала навмисне, аби виплакати її. І щоранку змінювала мокру від сліз подушку. Мокру наскрізь. Ніби вимочену в морі. Змінювала так довго, що одного разу прокинулась і здивувалась, що вона - суха, і мені більше не треба її міняти. Мабуть, вже ніколи… Тим ранком мені довелося витинати ножем «стрілки» на повіках, а посмішку вирубувати сокиркою для м’яса - моє обличчя ніби закам’яніло. І я подумала, що це добре, адже тепер на ньому ніколи не з’являться зморшки…
…Після того, як так просто і несподівано пішов той, для кого вона хотіла навчитися смачно готувати (адже Соломія не любила готувати, бо не любила їсти), вона почала жити так само: куди вітер занесе. Робота в рекламному відділі туристичної фірми сприяла цьому якнайкраще.
Бувало, оглядаючи готелі і мальовничі місця, аби потім пропонувати їх клієнтам, вона змінювала по десять ліжок за тиждень, не встигаючи звикнути до жодного.
То був карнавал ліжок і краєвидів до того моменту, доки світ перетворився на один суцільний готель зі старанно і бездоганно підгорнутими під високий матрац простирадлами на широких двоспальних ліжках, з наборами скляних чи пластикових пляшечок і тюбиків у стерильних (або не дуже) вбиральнях, з купою рушників і рушничків з аерозольним запахом квітів, що висіли над ванною, мов прапори.
У своїх звітах вона писала про «мальовничі краєвиди», «бездоганний сервіс» і тому подібне. Всі дива світу, мов у прокрустове ліжко, вкладалися в затерті словосполуччя, а надбання тисячоліть потрапляли в сухий перелік через кому…
Робота, де доводилося багато їздити, бачити, а говорити лише те, що вимагає та чи інша ситуація, цілком влаштовувала її доти, доки одним ранком, вимовивши просту фразу на якійсь зустрічі з менеджерами, Соломія відчула: її зараз знудить. А повторивши сказане, побігла до ванної кімнати.
Наступного разу вона відчула гидкий клубок, що підступив до горла якраз тієї миті, коли на прес-конференції, присвяченій відкриттю нового маршруту, їй поставили якесь запитання. Нудота з’являлася не лише тоді, коли доводилося говорити самій, а й тоді, коли вона слухала розмови інших. А слухати доводилось так само багато, як і говорити. Адже групи менеджерів збиралися доволі великі, сніданки, обіди й особливо вечері в готелях тривали по кілька годин. Звукова какофонія ставала дедалі нестерпнішою.
У таких випадках Соломія нічого не їла, аби могти вимовити хоча б єдине слово. Все почуте або промовлене - все було не те, що вона хотіла почути чи сказати. Вона уявляла одну велетенську друкарську машинку, котра десь нагорі штампує слова та вирази цілими блоками - в тій чи тій послідовності, без змісту і сенсу. Подумки перетасовуючи почуте, Соломія жахалася того, що праця Шекспіра чи Данте може бути такою марною, адже більшість не потребувала жодного розмаїття думок.
Це була дивна хвороба, в яку не повірив жоден лікар: якщо вона слухала і говорила - не могла їсти (через те, що тоді доводилося б весь час бігати до вбиральні). Якщо їла - не могла вимовити ні слова.
Зрештою, вона схудла так, що стала нагадувати ляльку-орігамі.
…Одного дня її підхопив вітер і відніс за багато кілометрів від дому - на незнайому трасу далеко за місто, де її, вже прибиту дощем, підібрала власниця придорожнього генделика…