…Аугустина була археоптериксом.
Вона зрозуміла це тоді, коли, почухавши шию в тому місці, де розташоване горло, роздерла його до крові. В горлі було забагато голосу, він лоскотав її зсередини, хотів вирватись, скластися у слова… Тому вона його роздерла.
Але голос не вийшов, він згорнувся і впав у легені.
Адже голос і повітря, яке могло надати голосові політ, ще не могли стати оновленими: Аугустині виповнилося лише два роки. І вона ще не пов’язувала голос зі словами.
Багато років по тому, по якихось ізотеричних картах, зробивши безліч математичних дій (треба було складати, ділити, віднімати цифри року і часу народження), вона дізналася, що в найпершому житті була археоптериксом. Тоді відшукала його зображення у підручнику з історії та зрозуміла, чому роздерла горло до крові: у дивного птахозвіра були гострі пазурі…
Народилася Аугустина за два місяці до належного терміну. Але не тому, що мала негаразди зі здоров’ям, - Аугустина почула, що її кличуть! А тому вона так несамовито заборсалася, що мати не змогла втримати її в собі. Аугустина вилетіла на світ, як корок з підігрітої пляшки шампанського, і впала на кахельні плити, пролетівши повз злякані руки молодої медсестри. Можливо, вона зробила це навмисно - аби вилетіти у прочинену хвіртку і більше ніколи не повертатися. Так чи інакше, а світ зустрів її ударом…
Відтоді з нею траплялися суцільні проблеми. Вона не ходила, а літала (розбиваючи коліна й обдираючи лікті); не спала, а марила (прокидаючись від жахіть); не говорила, а промовляла (замість одного слова з неї виходила ціла історія); не билася, а вбивала (у дворі до неї боялися підходити навіть дорослі); не сумувала, а помирала (лягала в ліжко й схрещувала руки на грудях). Все в ній було із додатком «занадто»:
ЇЇ ДИВАЦТВА
…Аугустина вважала, що людина змінюється щоденно, з кожною, бодай однією, але новою думкою. Життя, насичене такими різними і новими думками, вона уявляла, як кардіограму - адже думки і зміни, котрі вони у собі несуть, є досить різні, високі і низькі, і вони то кидають, то здіймають людину, тим самим рухаючи її вперед. Коли ж вона навчилася вловлювати кардіограми оточуючих, то з розпачем чула тільки одноманітне інфернальне «пі-і-і-і-і…». Лінію смерті.
Вона лякалась, зачувши те «пі-і-і-і…» від величезної маси людей. Люди не думали! Якось в транспорті вона почула розмову двох охайних жінок середнього віку, котрі тридцять хвилин обговорювали шпалери: як вибирати, який колір, яка якість… Тоді Аугустина купила навушники і скрізь у них ходила, аби уникнути бездумного звуку…
ЇЇ МАРЕННЯ
…Якось прокинувшись опівночі, Аугустина почула дивний спів - довгий, як нитка меду, що ніяк не стече з ложки. В той час стояла зима і вона спала, із головою накрившись ковдрою. У напівсонному стані підійшла до вікна і замість снігу побачила білу скелю, так щільно обліплену теракотовими дахами, ніби то були ластівчини гнізда. Спів долинав звідти, з різьбленої чотирикутної вежі. Це була пісня муедзина…
Аугустина ніколи не була (і не буде!) на Сході. А тому, притулившись до скла, несамовито дослухалася та придивлялася до перенесенного сюди за тисячі кілометрів міражу. Тепле вологе повітря огортало місто ластів’ячих гнізд і його лінива довга хвиля час від часу накочувала на нього запах моря.
Потім це траплялося часто, без будь-якої системності, без жодної залежності від пережитого за день, будь-де, в будь-якому місці, будь-якої хвилини.
…Вона бачила жінку з гладко зачісаним назад блискучим волоссям, у білій сукні, з низкою яскравих зірок на шиї. Плечі її огортало хутро.
Вона стояла на балконі поруч із чоловіками в чорних смокінгах і військовій формі. Жінка на хвилину відвернула від сотень камер усміхнене обличчя й поглянула вглиб кімнати, в темряву, де стояла невидима Аугустина. Аугустина побачила її очі, - мов чаша, переповнена останньою краплею нестерпного болю. А цей рух головою до Аугустини, в темряву розкішної зали, дав їй змогу скинути цю краплю з вій, аби знову повернутися до сонячного дня, до натовпу, котрий скандує внизу незрозуміле для Аугустини слово «е-ві-та…»
…Вона бачила тендітну жінку в чорній сукні - та повзла по килиму в номері готелю, із розмазаним червоним ротом, з якого якусь годину тому вилітав неземний голос «Bravo pour le clown!!», а зараз хрипло викрикував «I am a dog!». Жінка перевертала вазу з фруктами та реготала, і так само на мить обертала голову туди, звідки на неї дивилась Аугустина…
…Вона бачила холодну залу в пурпурово-золотих відблисках і десятка три чоловіків на лавах. Посеред неї бачила жінку стрижену під хлопчика, із обкусаними нігтями, під якими запеклася кров. Чоловіки ставили їй складні софістичні запитання, а та дивилася поверх їхніх голів - туди, де сиділа Аугустина, і відповідала так просто, як тільки може відповідати людина, що чує Голоси…
…Вона бачила залу, переповнену людьми та картинами, і ліжко, на якому лежала жінка з чорними бровами, такими чорними на тлі пергаментно-згаслого бличчя, що вони здавалися мертвою ластівкою, розпластаною на чолі. З тіла жінки колючками стирчали загуслі чорні нитки крові, а стегно пронизував спис автобусної рейки…
Багато чого бачила Аугустина. Певно, через те, що ще в утробі почула, як її кличуть, - почула і вийшла зарано, не позбувшись пам’яті, з якої зіткана ноосфера, в якій крім померлих душ плавають зародки немовлят.
ЇЇ ПОМИЛКА
…Аугустина була впевнена, що таким зором володіють й інші.
ЇЇ ВІК
…Аугустина не мало віку.
ЇЇ ЛЮБОВ
…Якби Аугустину запитали, чи кохала вона коли-небудь і хто саме був її обранцем, вона би промовчала, розкурюючи люльку, з якою не розлучалася з п’ятнадцятирічного віку. Промовчала, бо не могла і не хотіла брехати.
Коли б сказала правду, її б засудили - вголос, а позаздрили б - подумки.
Аугустина любила двох. Двоє любили Аугустину. Між ними не було суперництва, адже ті двоє могли віддати життя один за одного, і обидва життя - за Аугустину. А от Аугустина не могла б віддати своє життя за них, адже було воно у неї одне на двох, а як розподілити його між ними вона не знала.
Можливо, ці двоє були незбагненною помилкою природи, що змилостивилась, не зробивши їх сіамськими близнюками (це було неможливо ще й тому, що їх народили різні матері), подарувавши два окремих тіла і два протилежних характери, які могли хіба доповнювати одне одного - і лише разом утворювали одну гармонійну людину. Гумор, легкість, веселість одного компенсувалася розважливою філософічністю іншого. Збираючись втрьох, вони відчували, що становлять одну гармонійну систему - нерозривне коло, безперервну замкнену лінію.
Захоплені цим відкриттям, вони пішли далі, і з ретельністю геометрів-астрологів довели, що їхнє коло - сварга, універсальний символ давніх слов’ян, символ єдиного Роду, цілісності та єдності, первинної досконалості. А трикутник, що волею-неволею утворювався всередині, із перевернутою верхівкою, - як свідчили давні й досить химерні для їхнього реалістичного розуму вчення - символ Мари, діви смерті або… Венериного трикутника.
Все починалося з несамовитої жаги досліджень. Вони жили в одному дворі, разом ходили в один дитсадок, і там, граючись в «лікарню» під час тихої години - гру, що вигадала Аугустина, - прискіпливо вивчали анатомію своїх тіл. Це не мало нічого спільного з чуттєвістю чи брутальністю. Пізніше вони так само вивчатимуть різні стани організму під час вживання алкоголю, паління чи під дією пігулок. А потім з такою ж пристрастю накинуться на книжки і живопис, сперечаючись про найменший епітет чи штрих, або слухатимуть «ворожі радіостанції» і порпатимуться в «самвидавах», щоб скласти власне уявлення про ті речі, котрі їм вкладали в голови вчителі.
Світ в їхньому колі був яскравий і дивний, а з набуттям досвіду та знань - ще більш, ще
Тому, коли настав час вибору - вони його проминули, адже руйнувати коло не було можливим. Це коло, мов легким серпанком, було сповнене ніжності. Це неможливо було пояснити іншим - краще приховувати, як злочин, аби ніхто із зовнішнього світу не прийшов за ними із довбнею суспільного обурення.
Дві повістки до армії, котрі вони принесли показати Аугустині, були як дві «чорні мітки» з піратського човна. Але самотньо чекати двох для Аугустини виявилося кращим, ніж залишитися з кимось одним. Вона зупинила час, немов справжній археоптерикс застиг в камені.
В один із таких днів чекання, Аугустина несподівано заснула посеред білого дня - просто схилилася над недописаним рядком листа і поринула під воду якоїсь дивної галюцинації.
І побачила таке. Синю товщу води перетинала чорна тінь днища старої баржі, оброслої молюсками. Баржа
Аугустина відкрила очі, побачила останній рядок свого листа: «…мені здається, що море, яким ти мариш, це синя паща без жодної надії для тих, хто в неї потрапляє…»
Аугустина зрозуміла, що того, кому вона писала, більше немає. А згодом збагнула, що невдовзі втратить й іншого. Хоча листи від обох, щойно отримані, лежали перед нею.
Аугустина взяла аркуш і тремтячою рукою вивела: «27 грудня, в понеділок, о 16.37 ти матимеш можливість залишитися. Зроби це. І залишся!»
До цієї дати лишався місяць. Аугустина швидко написала адресу і помчала на пошту…
27 грудня, пізно вночі, коли на заставу, де служив другий, надійшов цей лист, його вже п’яту годину розшукували в гірських ущелинах.
І не знайшли.
Ще кілька років поспіль формулювання «пропали без вісти» давало надію обом родинам. Але від початку пошуків - у різних кінцях країни - лише Аугустина знала: всі пошуки марні. Знала і те, що лише вона з точністю до одного метра може вказати місця знаходження тих, хто складав магічне коло її життя. Проте вона мовчала.
Відтоді їй одразу виповнилося сто років. І вона виїхала з міста…
…Вона плавала у теплій темряві і смоктала палець правої ніжки, коли раптом почула, що хтось звертається до неї: «Ти - Аугустина, - говорив голос. - Навіть якщо тебе назвуть Олею, Оленою чи Марією! Ти - Аугустина! Це твоє тридцять восьме життя, але ти пам’ятатимеш лише перші сім. У тебе є вибір: вийти зараз або почекати ще. Ти залишишся в будь-якому випадку, але та, що носить тебе, через два місяці не впорається із завданням…»
Аугустина витягла палець з рота і перевернулася, обмацуючи долоньками круглу сітку судин.
«Аугустино, - казав голос. - У тебе є вибір…»
Так вона вперше опинилася перед вибором і несамовито заборсалась, шукаючи виходу.
Далі - все не цікаве. Вона закінчила школу, вступила до інституту, що не мало жодного відношення до її захоплень. Заміж вона так і не вийшла, пам’ятаючи про розірване коло.
А згодом, поїхавши до села доглянути бабцю, вирішила там залишитись. Природа міцно вхопила її за п’яти, і поклик, який вона вчула ще в утробі матері, нарешті став зрозумілим.
Відбулося це після того, як вона витягла уламок трубчатої кістки із зуба старої Палагни…
Палагна була вже беззуба, але дещо усе ж таки залишилось, і це «дещо» несамовито боліло вже кілька років, руйнуючи ясна, що повсякчас кровоточили. До лікаря Палагна не їздила - не могла покинути худобу та пияка-сина, котрий одразу або спалив би хату, або розпродав би її по частинах. Всі вважали, що в бабці на старості літ різався зуб мудрості і це теж неабияк засмучувало стару; коли вона приходила до ще живої бабусі Аугустини, розмови точилися лише довкола цього. Запізніла мудрість і завжди перев’язана щелепа старої стали предметом жартів навіть для тих, хто втратив останній розум.
Августина не витримала і наказала старій роззявити рота.
Побачила: між двома вцілілими зубами ледь помітно встромлено розщеплену кістку. Августина дістала пінцет для прорідження брів - тоді вона ще доглядала за собою - і витягла уламок. Змочивши вату в самогоні, заткнула нею фонтан крові, котрий бризнув з рота старої. Аугустина не знала, що це лікування обернеться для неї незворотнім шляхом.
Адже наступного дня Палагна привела з собою сина, в якого печінка роздулася до розмірів бичачої, а живіт скидався на дванадцятимісячну слонячу вагітність.
Аугустина хотіла прогнати з двору обох, тому що якраз збиралася вечеряти, однак відчула, як її долоні нагрілися настільки сильно, що їй нічого не лишалося, хіба торкнутися ними холодного масного черева.
А доторкнувшись, раптом побачила, що всередині ворушиться нещасний змій переповнених кишок…
Наступного тижня довкола хати зібралася черга.
Справа була навіть не в дивному дарі лікування! Потримавши в руках грудку рафінованого цукру, на якому відвідувачі мусили переспати ніч, Аугустина починала казати дивні речі.
І речі ці нагадували їй ті давні марення, сенс яких вона зрозуміла лише тепер.
Це було ніби поверненням до багатьох інших життів, котрі обмежувалися цифрою сім, хоча і в цьому числі ставали безмежними, адже мало хто міг пригадати, що робив рік тому…
…вона встала, потираючи боки. З кожним роком вона дедалі гірше ходила і гірше бачила. А вкладаючись спати, часом навіть не роздягалась. І ніякі умовляння Марії, жінки, що ось вже багато років
Вона чула, як на кухні Марія заварювала каву. Фіранки були щільно зсунуті, віконниця зачинена, але вона знала: за парканом вже сидять і стоять люди. Вони чекатимуть, доки вона вип’є каву і випалить першу люльку.
Марія ніколи не заходила до її кімнати. Заваривши каву, вона стояла в кутку, склавши руки на животі під білосніжним фартухом і терпляче чекала на Аугустинин вихід. На столі, на срібній таці - подарункові якогось магната - стояла крихітна філіжанка, накрита вишитою серветкою.
- День почнеться з брехні, яку принесе молодий чоловік із небезпечною машинкою в кишені… - сказала вона, виходячи зі спальні. - А в мене сьогодні болять ноги.
Марія співчутливо похитала головою:
- Ви погано спали. Я чула…
- Так, - відповіла вона і витягла з вух ватні кульки. - Навіть це вже не допомагає…
- Треба сказати людям, аби вони не сиділи тут поночах.
Вона випила каву. І прислухалась до повітря.
- Сьогодні викликатимеш лише тих, кого я скажу… Не за чергою.
Марія кивнула і розсунула фіранки. З вікон кухні було видно лише дорогу, що змійкою огортала пролісок. Глянула у вікно на дорогу, втягнула дим з люльки. Коли вона випустила з вуст синій дим, насичений смаком вишні, з-за лісу повільно випірнув білий автомобіль.
Аугустина посміхнулася…