…Він спав у садку, на тому самому - четвертому від краю - ліжку, вдихаючи його запах. Спав міцно, і йому снилося щось біле, щось розмито-сяюче, ніби пляма світла на оголеному плечі в суцільній темряві. Уві сні він хотів запам’ятати і осягнути те світло.
У цьому медовому денному сні - так, як буває лише уві сні, коли всі бажання стають нестерпною правдою, йому кортіло малювати. Він прокинувся від цього нестерпного і нестримного бажання, одразу скинувшись, мов пес: на подвір’ї щось коїлось. Він підбіг до вікна і вистрибнув з нього в ту мить, коли на Дана насувався якийсь здоровань із заточкою в руці. Інший тип із закривавленою головою лежав на траві. А третій підкрадався з тилу. Зачувши шурхіт, здоровань озирнувся.
- Ззаду! - крикнув Іван, приймаючи на себе здорованя.
Дан вмить зорієнтувався.
Билися мовчки і не довго. Таке враження, ніби з рук до рук перекидають з машини кавуни і вони трощаться, вивертаючи назовні червоний м’якуш. Зрештою почувся крик здорованя: «Колян, уходім! Мокруха!»
Той, до кого гукали, одразу відстрибнув від Дана, і обидва помчали, ламаючи перегнилі зуби паркану.
Одразу настала тиша.
Обличчя Дана заливала кров, він тер її рукавом куртки і щулився, розлядаючи «поле бою», - на ньому лежало двоє. Один з них був
Іван. Біля нього метушилась Єва.
Мія все ще стояла, втиснувшись у стіну.
- Єво, в машину, швидко! Піджени її ближче! - криком наказав Дан, підбігаючи до Івана, - той тримався за бік.
Єва кинулась до машини, за мить зламала бампером рештки паркану, якнайближче загальмувавши. Вискочила, присіла над художником.
- Давно тебе не бачив… - сказав той.
- В машину! - ще раз скомандував Дан. Вони підвели його, допомогли залізти на переднє сидіння.
Дан підбіг до того першого, з ким почав бійку. Майже професійним рухом намацав на шиї артерію. І поглянув на жінку, що стояла біля стіни: «мертвий» - ворухнув побілілими губами. Вона зрозуміла і
пауза затяглася. Єва дала уривчастий короткий сигнал.
Дан зробив кілька кроків до стіни, взяв Мію за руку. Йому здалося, що разом із неюь і за нею потяглася вся стіна, весь цей закинутий дитячий садок, весь інший світ, за який він відтепер мав нести відповідальність. Вони побігли до машини, мов уві сні - два кроки вперед, три назад.
Очі Дана знову заливала кров. Він, немов ляльку, сунув Мію на заднє сидіння. Впав поруч:
- Жени!
Авто зірвалося з місця. Дорога…
Ще ніколи він не почувався настільки добре.
Сидів, залитий своєю і чужою кров’ю, і в середині його єства вібрувала і вигравала свою мелодію якась невідома йому струна. Він шкодував лише про одне: все надто швидко скінчилося. Надто швидко аби він міг уповні відчути захват і шал, яких не відчував у тій «гарячій точці», на тому плато - там був лише страх і невтамоване бажання порвати повітря зубами.
Тільки зараз він зрозумів, що це бажання жило в ньому протягом років і саме воно уповільнювало, робило безтямним все, що відбувалося потім. Він довго згадував цей стан безпорадності, перетравлював його, плекав у собі і водночас прагнув забути хвилю шаленої люті, котра накочувалась на нього, нікуди не вихлюпуючись. Тої люті, коли зникає відчуття смерті; навіть навпаки: смерть стає єдиним її виходом.
Ті десяток пошматованих життів були найвищою несправедливістю, адже все відбулося на суцільному відпливі - на піску, на сонці, свіжому повітрі, в якому не пахло порохом. І це також не давало йому спокою, адже немає нічого підлішого, ніж загинути на приємній, теплій, розслабляючій мілині, коли океан гніву лишається далеко позаду і нічого не сколихується всередині, крім безмежної любові до природи, до товаришів і… до себе - тому, що ти зміг бути тут, випробувати себе і не схибити. Але ж - схибив, бо відійшов, не розділивши з друзями спільну до цього часу долю…
…Я мав табу - комусь розповідати про це. Навіть найближчому. Справою честі було мовчання. Можливо, саме через те, що вижив, і носив у собі цю кулю - лють, котра не мала виходу. Тепер ця непогамована лють вгамувалась і відступила.
Я поклав руку на серце, Мія, котра досі сиділа, забившись у куток і боячись поворухнутися, підсунулась ближче. В її очах я побачив співчуття. Вона відірвала шматок від рукава своєї сорочки і почала обережно витирати ним кров із мого обличчя. Її очі були зовсім близько. Мене охопив захват від того, що я звільнився, що бився, захищаючи жінку і міг загинути, адже в руках той покидьок тримав ніж, яким він досить вправно маніпулював. І якби не Іван…
Я подумав, що почуваюся щасливим. Так, щасливим. Адже небагатьом випадає перевірити себе таким чином після надто довгого часу зневіри та бездіяльності. Я обережно прибрав її руку зі свого чола, посміхнувся і поцілував трохи вище від зап’ястя. Вона теж посміхнулася і викинула закривавлену ганчірку в вікно.
Тепер нам не було вороття. За пару-трійку годин нас шукатимуть…
- Тепер нас шукатимуть. - Сказала Єва, кидаючи тривожний погляд на Івана. - А нам необхідно заїхати до лікарні, оглянути рану.
- Я в лікарню не поїду, - процідив той, тримаючись за правий бік. - На мені все заживає, як на собаці. Нізащо в лікарню не поїду!
- Про ножове поранення одразу повідомлять куди слід, - підтримав Дан.
Єва замислилась. На дорозі замаячив знайомий вказівник. Вона посміхнулась:
- Добре. Я знаю, що ми зробимо…
Вона поглянула в дзеркальце на Дана. І він непомітно кивнув їй головою.