- Вона каже: це харч спокою. - обiзвався Рожевий. - Смачно, я ще такого не куштував.
Плоди i справдi були смачнi: м'якiть нiжна, сiк солодкавий. Яворович їв i поглядав назовнi. Проклятущi лiани ще дужче оповили апарат, прив'язали його сотнями мiцних канатiв. Петро вийняв мазера, покрутив у руках i поклав на колiна.
Рожевий якось обм'як, гострий блиск його очей погас.
- Ай справдi, це харч спокою, - сонно проказав вiн. - Нiяких тривог, нiяких небезпек я не вiдчуваю, їх просто нема. От що може зробити кохана, кохана...
I в Петра розлився спокiй на душi. Дивовижна байдужiсть пойняла його волю. Та й чого йому, справдi, хвилюватися, навiщо себе шмагати? Ну, стартує вiн згодом, пiзнiш - хiба не однаково? Адже космiчний їхнiй корабель все одно ще з мiсяць перебуватиме на орбiтi супутника... Петро знав, що цими мiркуваннями вiн тiльки хоче виправдати свою лiнь, свою бездiяльнiсть, усвiдомлював, що це ганебно для космонавта, але нiчого вдiяти з собою не мiг. Сидiв, мiркував про це, а щоб змiнити становище - i пальцем не кивнув. Минали години, Яворович бачив, як лiани обплутали лiтака, бачив, але оком стороннього.
"Що це зi мною робиться? - думав сам собi. - Хiба ж так можна?"
Але не встав, не кинувся нищити клятих лiан.
Спокiйно спостерiгав, як Гiлка взяла спочатку грiзну трубку Рожевого, а потiм i його мазера. Подумав, правда: "Нащо воно їй?" Але не вiдiбрав. Хай бере, хiба вона де дiне?
Коли стемнiло, закоханi зiбралися йти.
- Я залишаюся з Гiлкою, - сказав Рожевий, її правда: тут хоч нас двоє вцiлiє, а там - загинемо усi. Ми продовжимо рiд. Лишайся i ти в нами, вiдкинь свої фантазiї i живи, як усi.
- Фантазiї? - гiрко усмiхнувся Петро. - Нi, брат, це не вигадки Земля, народ... Вони iснують реально, i я мушу прагнути до них.
- Облиш. Хiба не бачиш, як тут добре?
- Ага, добре, добре... I дуже цiкаво...
Яворовичу не хотiлося навiть розмовляти, сидiв розморений i байдужий до всього.
Тi двоє, не поспiшаючи, вибралися з кабiни i зникли десь у темрявi. Петро позiхнув, зручнiше вмостився на своєму сидiннi i невдовзi вже спав спокiйним, глибоким сном.
"ДРУГЕ НАРОДЖЕННЯ"
Наступного дня Рожевий i Гiлка навiдались до Яворовича. Гiлка знову почастувала його плодами спокою, i тепер вони здалися Петровi ще смачнiшими.
Гiлка, через свого нареченого, запропонувала пiти побачити якесь свято Головатих. Яворович не заперечував - iти то йти. Щоб легше було ходити, навiть скафандра зняв - недбало кинув на сидiння i вибрався а кабiни. Ковзнув байдужим поглядом по бiлiй кулi Великого Розпорядника i почовгав услiд за Гiлкою i Рожевим. Про небезпеку навiть не подумав.
Довгенько iшли вони, минаючи бiлi кулi, оточенi жовтими їжакуватими кущами. Нарештi зупинилися над урвищем. Тут кiнчалося оце високогiрне плато, заселене бiлими кулями, а там. внизу, у срiбному маревi розкинулася величезна країна, звiдки й походять Головатi. Петро бачив бiлi стрiчки рiчок, темнi гаї, рiвно прокресленi шляхи, що губилися на обрiї серед мозаїки якихось невиразних плям. Йому здалося, що в самiй атмосферi вiдчувається добробут, щедрiсть природи, якесь iдилiчне щастя.
Внизу помiтив довгу процесiю, яка повiльно рухалася по шляху до плато. Попереду йшла низка постатей у бiлому, за ними вслiд - у золотистому такому, як Гiлка. Все вiдбувалося так, як у нiмому фiльмi: постатi рухалися беззвучно, нiби й не йшли, а пливли в густому маревi.
Гiлка повела Петра i Рожевого понад урвищем далi, i процесiя то зникала з очей, то з'являлася знову, але все ближче i ближче. Нарештi пiдiйшли так близько, що можна було розрiзнити окремi постатi. Це були жiнки, i передня несла на руках дитину. Яворович зачудовано дивився на них - ну, точнiсiнько, як на Землi! Жiнки в бiлому дуже нагадували йому земних жiнок, важко було повiрити, що це iстоти з iншої планети.
Тiльки пiдiйшовши ще ближче i побачивши, що тiло в них зелене, як рута, Петро переконався, що це - венерiйки. Собою гарнi, пропорцiйно складенi, вони викликали симпатiю. Та, що несла на руках дитину, задумливо схилила над нею голову, i це нагадало Петровi "Мадонну з дитям" Леонардо да Вiнчi.
Рожевий торкнув Яворовича за плече i голосно заговорив:
- Цей обряд називається "Друге народження". Посадять дитя у квiтку i будуть вирощувати мудреця!
- Не кричи так, незручно, - шепнув Петро.
- Вони все одно нашого з тобою голосу не чують: не той дiапазон! загукав Рожевий ще дужче. - Ось i Гiлка нiчого не чує, вона думає, що ти нiмий.
Петро усмiхнувся. Рожевий продовжував кричати (це, мабуть, його розважало):
- Що ви робите? Нащо вiдбираєте в дитини дитичстро? Фальшива у вас мудрiсть, коли в'ялить тiло!
"Еге, так легко критикувати, - подумав Яворович, - коли на рiзних частотах..."
Дорога, по якiй iшла процесiя, зигзагами пiдiймалася все вище i вище. Нарештi бiлi постатi венерiйок зiйшли на плато, а за ними золотим шлейфом тягнулися Гiлчинi подруги. "Рабинi, - подумав Петро, - бранки. Бач, кожна щось несе". В їхнiх великих очах тьмянiла покора.
- Хто вони? - спитав у Рожевого, i той пiдтвердив його здогад:
- Це тiнi своїх владарок. Вони йдуть за ними скрiзь, навiть за межу життя.
"Тiнi..." Петро й справдi побачив тiнi - неяснi, розпливчастi, але все-таки тiнi! - i це була для нього велика новина. Певно, над цiєю країною хмарнiсть тонша, не так розсiюється свiтло, як, наприклад, в Країнi Щитiв, i тiла вiдкидають легку тiнь.
Тим часом Рожевий вiв далi:
- I Гiлка моя - теж тiнь. Це їй владарка дозволила побути зi мною. I я тут зроблюся тiнню, бо настає таке, що тiнню бути краще.
Яворович усвiдомлював, що це рабська психологiя, але чомусь не мав найменшого бажання сперечатися з Рожевим, доводити йому ганебнiсть таких думок. Що ж, коли йому подобається бути "тiнню" - нехай собi...
"Мадонна", як у думцi назвав її Петро, зупинилася над урвищем i рвучко пiднесла дитину вгору. Яворович аж подих затамував: йому здалося, що вона зараз кине малюка вниз. Але вона мiцно тримала його в своїх красивих зелених руках, мовби показуючи з висоти благословенну країну, якої майбутнiй мудрець, мабуть, бiльше не побачить.
Рожевий говорив так голосно, наче тут нiкого й не було:
- Гiлка менi сказала, що це поганий знак: на обличчi матерi немає радостi.
Петро придивився до обличчя "Мадонни", i йому здалося, що на ньому зблисли дрiбнi сльозинки, неначе ""роса на зеленому листi. "А певне ж, подумав, - якiй же матерi буде радiсно назавжди розлучатися з дитям?"
- Це велике для неї щастя, каже Гiлка, що її первiсток займе мiсце серед наймудрiших! - гукає Рожевий Петровi, наче глухому. - А вона засмучена.
Петро дивиться на пiднятi руки матерi, на дитину, що глипає оченятами в широкий свiт, i йому самому робиться тоскно. Вiн вiдчуває земне, людське почуття материнства. Невже воно скрiзь однакове - на Землi i далеких планетах?
"Мадонна" знову пригорнула дитину i пiшла, не оглядаючись, помiж колючих густих кущiв оцього високогiрного плато. Всi рушили слiдом - i володарки, i їхнi "тiнi". Пiшли й нашi мандрiвники.
Обряд завершився бiля одної з розкритих квiток "лотоса". Обiйшовши квiтку навколо, мати поклала туди дитину, наче пташеня в гнiздо, постояла трохи бiля неї та й вiдiйшла. Ти пiднесли чорне тоненьке стебло, i вона його швидко зжувала. До квiтки одразу ж приступили рабинi, що мали в руках предмети, про призначення яких Петро мiг лише здогадуватись. Та певне ж, все те потрiбне для харчування майбутнього мудреця.
Завченими, автоматичними рухами вони так посадили дитину, що ступня правої її нiжки опинилася на лiвому паху, а лiвої - навпаки, на правому. Петро бачив, як скривилося вiд болю дитяче личко, певне, малюк плакав, але не чути було. Швидко зафiксували цю його позу, обгорнувши клейким листом. Пуп'янок був хоч куди, тiльки личко все ще кривилося. Тепер усе до найменших дрiбниць буде регламентовано, малюк ростиме згiдно рецепта, вивiреного найгенiальнiшими мозками суспiльства. З цiєї самої митi кожна клiтина його крихiтного органiзму береться пiд контроль, усi життєвi процеси спрямовуються до однiєї мети: розростання мозку, його удосконалення як апарата мислення.
Учасницi процесiї оточили "Мадонну", очевидно, втiшаючи її, чи, може, висловлюючи захоплення, але вона вiдсторонила їх владним жестом i... рушила до Яворовича. Видно, їй впала в око його "нетутешнiсть", його вiдмiннiсть вiд Довговолосих. Вона йшла, пильно вдивляючись в Петрове обличчя, нiби пiзнаючи знайомого. Петро також не вiдводив погляду вiд неї, але нiяк не мiг визначити кольору її великих овальних очей. Першої митi вони здалися йому свiтло-голубими, але одразу потемнiли, зробилися фiолетовими, а потiм темними, як нiч. Згодом вiн дiзнався, що очi цих венерiйцiв випромiнюють свiтло, i колiр цього випромiнювання залежить вiд настрою, вiд iнтенсивностi душевного збудження. "Промениста...- подумав Яворович. - Нагадує молоду iндiанку".
Жiнка зупинилася крокiв за два перед Петром, повнi губи її ворухнулися, вона щось говорила, але голосу Яворович не чув - наче жiнка стояла за товстим склом. Зате Рожевого чути було далеко:
- Тут такий звичай, каже Гiлка, перед владаркою треба вкорочувати ноги.
I вiн одразу став на колiна. Яворович наче й не чув того, невiдривно дивився на Матiр, i бачив на її зеленому обличчi знаки страждання, глибоко захованого в серцi болю.