Вони летіли країною, яку охоплювала весна, летіли вскач, розбризкуючи воду і болото з розмоклих шляхів.
За Градцем форсували Мораву, добралися до Опави. столиці Пшемека, князя з роду Перемишлідів. Тут поїхали повільніше, щоб не викликати підозри. Коли вони віддалялися від міста, з якого їм услід били дзвони на Angelus, Рейневан зорієнтувався, що щось тут негаразд. Зорієнтувався почасти самостійно, а почасти скерований промовистими поглядами Шарлея. Якийсь час він міркував і прикидав, чи, бува, не помиляється. Виходило, що ні. Що воно таки так. Щось тут було негаразд.
— Щось тут негаразд. Не так, як має бути. Бедржиху!
— Га?
— Ми мусили їхати на Карнів і Глухолази, так казав Прокоп. На північний захід. А їдемо на північний схід. Це ратиборський гостинець.
Бедржих зі Стражниці розвернув коня, під'їхав близько.
— Стосовно гостинця, — підтвердив він холодно, дивлячись Рейневанові в очі, — ти маєш цілковиту рацію. Стосовно решти — ні. Усе гаразд, і все так. як має бути.
— Прокоп казав…
— Тобі казав, — перебив Бедржих. — А мені наказував. Я командую цією місією. У тебе є щодо цього якісь заперечення?
— Може, мали би бути? — озвався Шарлей, під'їжджаючи своїм красенем-вороним. — Бо в мене є.
— А може, — Самсон на великому списничому огирі під'їхав до Бедржиха справа. — А може, варто було б спромогтися на дещицю щирості, пане зі Стражниці? Трохи щирості та довіри. Хіба це аж так багато?
Якщо промова Самсона й приголомшила Бедржиха, то лише ненадовго. Він відірвав очі від очей велета. Глянув скоса на Шарлея. Поглядом дав сигнал своїм чотирьом підлеглим, моравцям із затятими пиками і кострубатими лапами. Погляду було досить, щоб моравці, мов на команду, опустили лапи і поклали їх на держаки підвішених до сідел сокир.
— Трохи щирості, так? — повторив він, кривлячи губи. — Добре. Ви перші. Ти перший, велетню. Хто ти насправді?
— Ego sum, qui sum[67].
— Ми ухиляємося від теми, — Шарлей натягнув вудила свого вороного. — Ти даси Рейневанові пояснення? Чи я маю це зробити?
— Зроби це ти. Я радо послухаю.
— Ми несподівано змінили маршрут, — негайно почав демерит, — щоб обдурити шпигунів, єпископських головорізів та Інквізицію. Ми подорожуємо ратиборським гостинцем, а вони, певно, виглядають нас під Карновом і там, певно, зробили на нас засідку. Бо їм донесли, кудою ми поїдемо. Ти їм про це доніс, Рейнмаре.
— Ясно, — Рейневан стягнув рукавицю, витер чоло. — Усе ясно. Виходить, Прокопові все-таки було мало клятви на розп'ятті. Він далі мене перевіряє.
— Чорт забирай! — Бедржих зі Стражниці нахилився в сідлі, сплюнув на землю. — Ти йому дивуєшся? Ти на його місці зробив би інакше?
— То він тільки для цього послав мене на Шльонськ? Щоб піддати мене випробуванню? Ми тільки для цього товклися такий шмат дороги і пробралися вглиб ворожої території? Лише і виключно для цього?
— Не виключно, — Бедржих випростався. — Аж ніяк не виключно. Та годі про це. Час підганяє, рушаймо.
— Куди? Я запитую, щоби донести єпископським головорізам.
— Не перегинай палку, Рейневане. Поїхали.
Вони їхали, вже без поспіху, розмоклою дорогою серед лісів. Попереду двоє моравців, за ними Бедржих і Рейневан, далі Шарлей і Самсон, останніми ще двоє моравців. Їхали обережно, як-не-як вони були на ворожій території, на землях ратиборського князівства. Молодий князь Миколай був завзятим ворогом гуситів, навіть завзятішим, ніж його недавно померлий батько, сумнозвісний герцог Ян на прізвисько Залізний. Герцог Ян, щоб допекти гуситам, не боявся навіть задатися з могутньою Польщею і її королем. У 1421 році він спровокував серйозний дипломатичний інцидент: схопив і заарештував цілий кортеж чеського посольства, яке прямувало до Кракова, а послів, на чолі з впливовим і багатим Вілемом Косткою з Поступиць, пожбурив у темницю, пограбував до сорочок і продав Люксембуржцеві, який звільнив їх аж після різкої ноти Ягайла, за посередництва Завіші Чорного з Гарбова. Тож пильність була виправданою. Якби їх упіймали ратиборці, їм не допомогли б ні ноти, ні посередництво — повисли б у зашморгах без жодних церемоній.
Вони їхали. Бедржих глипав на Рейневана, Рейневан неприязно глипав на Бедржиха. Це нітрохи не скидалося на початок доброї дружби.
Бедржих зі Стражниці походив, за чутками, з шляхти, але дуже вже дрібнопомісної. До революції він начебто був кліриком. Хоча він не виглядав старшим за Рейневана і, мабуть, старшим таки не був, за плечима мав довгий і кольоровий бойовий шлях. На боці революції він виступив одразу ж після її вибуху, підійнявшись, як і багато хто, на хвилі ейфорії. У 1421 році як таборитський проповідник та емісар він розбурхав гуситську бурю у Моравії, котра доти залишалася вірною Люксембуржцеві. Його творінням був моравський Новий Табор на Угерському Острозі, славний головним чином нападами на монастирі та спаленням костелів, зазвичай разом із духовенством. Після кількох боїв з угорцями Люксембуржця, коли почало ставати жарко, Бедржих залишив Моравію моравцям і повернувся до Чехії, де пристав до оребітів, а потім — до Меншого Табора Жижки. Після смерті Жижки зв'язався з Прокопом Голим, якому служив як ад'ютант для спеціальних доручень. Він перестав займатися проповідуванням, зголив апостольську бороду разом з вусами, перетворившись на юнака родом прямісінько зі святих образків. Хто його не знав, той міг на це купитися.
— Рейневане.
— Що?
— Нам треба порозмовляти.
— Може, воно вже якраз і час. Мені, бач, ця ситуація найвищою мірою гидка. І з мене вже просто-напросто цього досить. Прокоп наказав мені їхати на Шльонськ, я слухняно виконав наказ. Як видно, я помилився. Мені слід було відмовитися, не зважаючи на наслідки. А тепер я тут — біс його знає навіщо. Задля випробування? Як знаряддя провокації? Чи як її предмет? Чи виключно для того, щоб…
— Я тобі вже казав, — різко перебив Бедржих, — що зовсім не виключно. Ідея несподівано змінити маршрут була моєю. Прокоп тобі довіряє. Зрештою, щодо місії на Шльонськ в нього не було вибору. Ми їдемо зустрітися і провести переговори з… певними особами. Ба навіть особистостями. Ці персони поставили умову, умову дивну і несподівану: зажадали, щоб ти, Рейнмар з Беляви, сам як є, особисто брав участь у зустрічах і переговорах. Не запитуй мене, чому. Я не знаю, чому. А може, ти знаєш?
— Не знаю. Вір або не вір, але для мене це так само дивно і несподівано. Настільки, що я вловлюю тут твій черговий підступ. Бо ти ж мені й далі не довіряєш.
Бедржих зі Стражниці різко осадив коня.
— У мене є пропозиція, — сказав він, випрямляючись у сідлі. — Незалежно від усього, давай укладемо перемир'я, хоча б лише на час цієї місії. Ми пробралися в саму середину ворожого табору. І ми погано скінчимо, якщо не будемо довіряти один одному, якщо не будемо солідарними, уважними і взаємно готовими спільно обороняти наші задниці, якби часом до того дійшло. Ну то як? Потиснеш мені руку?
— Потисну. Але з цього моменту між нами щирість, Бедржиху.
— Щирість, Рейневане.
Наступного дня вони проминули містечко Кшановіце і добралися до села Боянів, що відзначалося суворим будинком конвенту, філії монастиря ратиборських дів-домініканок. Від Ратибора, як підрахував Бедржих, їх відділяла якась миля.
— Нагадую, — він зібрав команду і почав інструктаж, — що ми — купці з Прусії, з Ельблонга, були в Угорщині, саме вертаємося звідти. Ми пригнічені, бо під Одрами нас перестріли і пограбували гусити. Рейневан і Шарлей розмовляють німецькою, я знаю. А ти, вернигоро? Хто ти і що ти?
— Я говорю всіма мовами людськими, проте став я наче бубон гудячий і як та мідь дзвінка. А звати мене Самсон. Тож звертайся до мене на ім'я, коменданте.
Вдалині вони вже бачили стіни і вежі, спершу, ще навіть не доїжджаючи до підгороддя, минули костелик, цвинтар і шибеницю, що прикрашала собою вершину плаского пагорба. На її поперечині, під легеньким вітерцем, вигойдувалося декілька тіл — на різних стадіях розкладу.
— Вішають навіть на Страсному Тижні, — зауважив Шарлей. — Значить, існує попит. Значить, ловлять.
— Тепер усюди ловлять, — знизав плечима Бедржих. — Після минулорічного рейду всюди бачать гуситів. Психоз страху.
— Рейд, — зауважив Рейневан, — навіть не торкнувся ратиборського князівства. Вони гуситів навіть не бачили.
— А чорта хтось бачив? Але всі бояться.
Вони проїхали через затягнуте димами підгороддя, наповнене голосами різноманітних тварин та відзвуками занять, за які люди звичайно беруться, щоб заробити. Під Миколайською брамою сиділо з добрих чверть сотні жебраків, які являли світу з-під лахманів загноєні культі та виразки. Бедржих кинув їм кілька мідних монет — задля підтримання легенди і прикриття: вони в'їжджали до міста як купці, а серед купців побутувала мода на милостиню, дари та інші подібні демонстрації.
— Тут ми розділяємося, — заявив він, коли вони виїхали з-під брами і опинилися біля монастиря домініканок. — Ви знаєте Ратибор, я сподіваюся? Це вулиця Дівоцька, якщо поїдете нею прямо, доїдете до Ринку, від якого відходить вулиця Одрянська, що веде до однойменної брами. Там є заїжджий двір під назвою «Млинова вага». У ньому ви зупинитеся і зачекаєте на нас. Тобто на мене і Рейневана.
— А ви, — примружився Шарлей, — тим часом вирушите за іншою адресою. Якою, якщо можна знати?
— У принципі, можна, — обличчя Бедржиха не здригнулося. — Але чи варто? Якби, тьху-тьху, щось пішло не так, цю адресу можуть випитувати. Тоді краще мати змогу прикритися незнанням.
— Якби, тьху-тьху, щось пішло не так, — спокійно сказав демерит, — може, треба буде витягувати ваші задниці з халепи. І тоді знання може виявитися помічним. На відміну від незнання.
Проповідник якийсь час мовчав, покусуючи губу.
— На ринку, — нарешті сказав він. — Східний бік, ріг Довгої. Дім «Під золотою короною».
Помилитися було неможливо, кам'яниця зі східного боку ринку, на розі вулиці Довгої, була прикрашена на фасаді чималим рельєфом, що зображував золоту корону серед рослинних мотивів. Сховані в підсінні двері нагадували ворота фортеці, так само довго довелося в них калатати, щоб дочекатися реакції. Бедржих калатав і стиха лаявся. Рейневан оглядався, видивляючись, чи ніхто не стежить. Врешті-решт їм відчинили, вислухали, провели і ввели. Рейневан аж видихнув зі здивування. Приміщення, в якому вони опинилися, було ідентичне вроцлавському, в якому він у лютому отримував депозит Отто Беесса, ідентичне майже в усіх деталях, включно з гданськими меблями, каміном і великою картою на стіні навпроти. Службовець, котрий засідав у знайомому приміщенні, теж виглядав знайомо. І не дивно, бо це був той самий службовець.
— Вітаю вас у красивому і багатому Ратиборі, — службовець Компанії Фуггерів піднявся з-за столу, знаком показав їм сідати. — Пан Бедржих зі Стражниці, гадаю?
— Справді, так, — підтвердив проповідник. — А це…
— Рейнмар фон Беляу, або ж Хагенау, — з усмішкою перебив службовець. — Я вже мав приємність. Радий вашеця бачити, радий констатувати, що вашець переможно вийшов з різноманітних турбацій, що припали на вашеця долю. А вашеця, пане зі Стражниці, прошу переказати гейтманові Прокопові Великому, що мене втішив вигляд пана Рейнмара.
— Я це зроблю, — відповів Бедржих з кам'яним обличчям.
— Бо тобі варто було б знати, Рейнмаре, — з губ службовця не сходила усмішка, — що твоя присутність тут — своєрідна перевірка. Тест на довіру. Гейтман Прокоп вирішив піддати випробуванню Компанію Фуггерів. Компанія ж, яка ніколи не залишається в боргу, піддала випробуванню гейтмана Прокопа. Результат випробувань, як я можу бачити, є надзвичайно сприятливим. Для всіх.
— Пропоную перейти до справ, — кисло промовив Бедржих. — Час підганяє.
— Тож бережімо, — погодився службовець, — час і слова. Час — це гроші, a verbis ut nummis utendum est[68]. А говорити нам усе-таки про гроші. У повітрі запахло війною, a nervus belli pecunia[69]. Тож я слухаю, пане зі Стражниці. Які очікування стосовно пекунії в гейтмана Прокопа, верховного справці військ Табора? На яку суму оцінив Табор свої потреби? Яка сума вас задовольнить?
— Сто тисяч кіп празьких грошів.
Службовець погладив гладко виголене підборіддя.
— Це немало. Скажу більше: це багато.
— Гейтман Прокоп пропонує, щоб Компанія розглядала це як інвестицію.
— Війна, — відповів службовець, — занадто ненадійна річ, щоб залучати до неї такий великий капітал, сподіваючись на майбутні прибутки. Така інвестиція не може розглядатися ще й з моральних та етичних причин. Компанія Фуггерів, наче дружина Цезаря, повинна дбати про свій імідж і репутацію. Отже, залишається позика. Конфіденційний кредит. Ми надамо вам кредит, ви його виплатите… Скажімо, протягом трьох років. Звичайно, з процентом. Процент, ясна річ, буде високий. Але безготівковий.
— Це означає, — підняв брови Бедржих, — без готівки?
— Так, воно саме це і означає. Безготівковий — тобто без готівки. Наданий кредит ви виплатите за номінальною вартістю. А відсотки — у вигляді послуг.
— Яких?
— Не пізніше, ніж через рік, — почав після напруженої мовчанки службовець Фуггерів, — ви вирушите з великим рейдом на Саксонію. Так складається економічна, політична та воєнна ситуація. Експедиція матиме головною мірою грабіжницький характер, та не менш важливими будуть її другорядні цілі: експорт революції, пропаганда і нагнітання страху, а ще — розгромити ворожу економіку, зламати бойовий дух ворога і зруйнувати плани щодо чергового хрестового походу на Чехію.
Бедржих не прокоментував, його обличчя не здригнулося. Але очі промовили багато.
— З огляду на масштаб заходу, — вів далі службовець, — Табор укладе союз із Сирітками і Прагою. Углиб Саксонії ви ввійдете, як неважко здогадатися, через Рудні гори, долиною Ельби вирушите на Дрезден і Мейсен. І там розпочнете виплачувати відсотки за кредитом, який вам надасть Компанія. Шляхом послуг. У вас бувають проблеми із запам'ятовуванням, пане зі Стражниці?
— Не буває.
— Це добре. Послуга перша: знищите скляну гуту в Гласхутте.
— Ага. Вона, як здогадуюся, належить конкурентам?
— Не здогадуйтеся, пане Бедржиху, бо це не гра в загадки. І не жодна інша близька за характером народна забава. Далі: у Ленгефельді є копальня залізної руди. Ви знищите кола і кінні приводи, що використовуються для відведення води, черпаки, промивні решета, роздрібнювачі і ступи для дроблення породи, молоти…
— Хвильку. Ще раз. Що ми маємо там знищити?
— Усе, — усміхнувся самими губами службовець Компанії Фуггерів.
— Ясно.
— У рамках дальших послуг, — голос службовця був холодним і безпристрасним, — зруйнуєте шахту копальні в Гермсдорфі, плавильну піч, фришувальню і всі горни. Знищите копальню срібла у Марієнберзі. Копальню вугілля у Фрейталі. І копальню олова в Альтенберзі. Запам'ятаєте?
— Авжеж.
— Чудово. Якщо Табор погодиться на умови, сто тисяч кіп грошів вам буде доставлено протягом місяця. Це все, пане зі Стражниці. Прошу передати гейтманові Прокопу вирази пошани. А пана фон Беляу я попрошу залишитися. У мене до нього два слова. Приватно.
Бедржих поклонився, кинув на Рейневана неприязний погляд. І вийшов.
— Твої справи у Вроцлаві складаються не найкраще, — почав службовець, як тільки вони залишилися віч-на-віч. — Я знаю, що ти покладав надії на вівтариста, котрого звати отцем Феліціяном. Ці надії марні. Вівтарист тобі не допоможе, він сам потрапив у халепу, з якої йому нелегко буде викараскатися. Будь-який контакт із ним зараз рішуче протипоказаний. Рішуче протипоказані також візити до Вроцлава. І до прилеглих місцевостей — у широкому розумінні.
— А Феліціян що-небудь дізнався про…
— Ні, — перебив службовець. — Ні він, ані будь-хто інший.
— Що з моїми друзями? Вони в безпеці? Я можу бути за них спокійним?
— Ніхто, — відповів службовець, — не є в безпеці в наші часи. А таку розкіш, як спокій, не можуть собі дозволити навіть найсильніші світу цього. Я можу тільки повідомити тебе, що Ґрабіса Гемпеля на прізвисько Аллердінгс, у Вроцлаві нема, він зник, виїхав, місце перебування невідоме. А аптекаря Чібульку ніхто з тобою не пов'язує. І не пов'яже. Щодо цього покладися на Компанію.
— Я дякую. Ще одне: у лютому з рук вроцлавських стражників мене врятувала… Жінка. Чи ви часом нічого про неї не знаєте?
Службовець усміхнувся.
— Жінка, Рейнмаре, — пух намарний[70]. Компанію Фуггерів цікавлять виключно важливі питання.
Бедржих не чекав «Під короною», пішов геть. Рейневан зостався на ратиборському ринку сам.
На відміну від гамірного і пульсуючого діяльністю підгороддя, всередині своїх мурів Ратибор здавався тихим і наче пригаслим. Рейневан, який не бував тут часто, не знав, чи це місто таке зазвичай, чи його мешканцям передавалася важка атмосфера Страсного Тижня. Під парафіяльним костелом Вознесіння, повз який він саме проходив, збиралися люди, котрі йшли на месу, але вірних скликав не дзвін: був Страсний Четвер, дзвони храмів оніміли, їх функцію виконували дерев'яні калатала, що стукотіли неприємно і зловісно.
Рейневан прямував якраз до костелу, але раптом повернув у бік ратуші. Він тривожився, раз у раз зиркав через плече, щоби переконатися, чи за ним не стежать. Винен у цьому був службовець Фуггерів, який досить рішуче наказав бути пильним і порадив повертатися іншою дорогою, бажано — з використанням чарівного амулета Панталеона. Однак у Рейневана вже не було Панталеона, маскувальний артефакт залишився у Вроцлаві, в аптеці «Під мандрагорою». Під кінець перебування у Вроцлаві, остерігаючись шкідливих для здоров'я побічних наслідків носіння амулета, Рейневан сховав його в сіннику і не користувався ним. Мабуть, тому його і схопили.
Тепер він волів бути аж надто обережним. Замість того, щоби піти прямо до товаришів до «Млинової ваги», він став заплутувати сліди. Зайшов у багатолюдні суконні ряди, зупинився біля лавки римаря, де натовп був найбільший. Пильно спостерігав за перехожими. Жоден не скидався на шпика. Він зітхнув з полегшенням.
І мало не вдавився, коли хтось зненацька ляснув його по плечу.
— Слава Йсу, — сказав Лукаш Божичко. — Ласкаво просимо у Шльонськ, Рейневане. Де ж це ти був так довго?
— Ну, не змушуй мене чекати, — поквапив Божичко. — Яку інформацію ти для мене маєш?
На темному подвір'ї, куди він затягнув Рейневана, тхнуло квашеною капустою. Блювотинням. І котячою сечею.
— Ну ж бо, ну ж бо, — підганяв поляк. — Покажи, що з тебе є користь.
— Якщо ти зумів мене тут знайти, — Рейневан сперся спиною об стіну, — то ти володієш незмірно кращою інформацією, ніж я. З того, що я знаю, тобі користі не буде. Бо я не знаю практично нічого.
— Твоя Ютта, — Божичко, здавалося, його не чув, — має під нашою кустодією повний люксус, повний пансіон, їй тепло, чисто і вигідно, як у мами, ба краще, бо товариство цікавіше. Цей люксус недешевий, ми експенсуємо на нього гроші. Ну ж бо, переконай нас, що ми не кидаємо їх на вітер.
— Я нічого не знаю. Не маю про що донести.
— Ти мене розчаровуєш.
— Мені прикро.
— Прикро тобі ще тільки може бути, — прошипів Божичко. — Ти маєш мене за ідіота? Я знайшов тебе тут, бо, як ти слушно здогадався, володію інформацією. Знаю, що ти близько Прокопа, близько Горна, близько Бедржиха зі Стражниці, близько Корибутовича. Ти неодмінно мав щось чути, щось бачити, бути свідком або учасником чогось. Воєнні плани, політичні задуми, союзи і пакти, способи отримання фінансових коштів. Ти неодмінно маєш щось знати.
— Я нічого не знаю.
Божичко тупнув ногою, відганяючи кота, що ластився до халяв.
— Є дві можливості, — сказав він. — Перша: ти брешеш. Друга: ти дурень і розмазня. В обох випадках ти виявляєшся непридатним, обидві можливості ставлять на тобі хрест як на цінному співпрацівникові. Це погано для тебе, а ще гірше для твоєї Ютти. Люксусу, який вона зараз має, ми легко можемо її позбавити. А зручності поміняти на незручності. Настільки незручні, що буде просто боляче.
— Ти обіцяв, що ви її не скривдите! Порушуєш обіцянку!
— Подай на мене в суд.
— Я знаю, — випалив Рейневан, — про дещо, що вас може зацікавити. Якщо вас цікавить майбутнє світу.
— Кажи.
— У 1431 році, імовірно, в лютому, помре папа Мартін V. За чотири тижні до Великодня конклав проголосить папою Габріеле Кондульмера, кардинала з Сієни, який фігурує в пророцтві Малахії як Lupa coelestina, небесна вовчиця. Перш ніж це станеться, помре Вітольд, великий князь литовський. Помре князем, королівської корони йому не буде дано, інтриги Люксембуржця залишаться безрезультатними. Смерть Владислава Ягелла, короля Польщі, станеться року Божого 1434, наприкінці травня або на початку червня. Сигізмунд Корибутович переживе обох своїх дядьків.
— Від кого в тебе ця інформація?
— Якщо я скажу, що від однієї чаклунки і від одного духа з того світу, ти повіриш?
Відігнаний кіт нявчав. Божичко якийсь час міряв Рейневана проникливим поглядом.
— Повірю, — нарешті сказав він. — Бо звідки ж, якщо не з того світу або чарів? Я дещо про це знаю, як і ти, я адепт таємного знання. У цьому нема нічого принизливого, адже не хто інший, як троє волхвів першими привітали Ісуса у Вифлеємі, принісши йому миро, ладан і золото. Дякую за відомості, ми їх використаємо без жодного dubium[71]. Але цього замало. Надто мало. Я хочу знати…
Він замовк, випростався, підняв голову, жестом наказав Рейневанові мовчати. Рейневан прислухався, але не почув нічого, крім нявкання кота, гамору розташованих неподалік суконних рядів і стукоту дерев'яних калатал з костелу Вознесіння. Принюхався, бо йому здалося, що у смороді подвір'я раптом війнуло легеньким запахом розмарину.
— Що таке? Божичко?
Лукаш Божичко замість відповіді хапнув Рейневана за рукав і сильно смикнув. Рейневан втратив рівновагу, спробував ухопитися за стовп, але замість стовпа схопився за людину. Абсолютно невидима в темноті та блискавична, як тінь, людина сильно відштовхнула його; перш ніж впасти, він помітив зблиск леза, побачив, як на цю людину кидається Божичко. Клинок скреготнув по стіні, почувся звук удару й одразу ж люта лайка, другий удар, а тоді загриміли і затріщали, ламаючись, дошки.
Щось блиснуло із силою блискавки, на мить осяявши подвір'я, повітря завило, сильний запах озону і терпентину засвідчив про гоеційську магію. Рейневан не збирався чекати і з'ясовувати, хто наслав заклинання. Він зірвався з землі, скочив на штабель дров, перемахнув через паркан, сусіднім подвір'ям кинувся у бік міської брами. Він був швидкий, але недостатньо. Хтось раптом кинувся йому на спину і збив з ніг, притиснувши до землі.
— Спокійно, — муркнув йому на вухо м'який і мелодійний жіночий альт. — Спокійно, Рейневане.
Він послухався. Натиск ослаб. Жінка, яка говорила альтом і невловимо пахла розмарином, допомогла йому встати.
— Інквізитор, на жаль, утік, — сказала вона, ледь помітна у пітьмі. — А шкода. Якби його спіймати, може, вдалося би витягнути з нього, де тримають Апольдівну.
— Сумніваюся, — він поборов здивування й опір пересохлого горла. — Сумніваюся, щоби вдалося.
— Може, і правильно сумніваєшся, — погодився альт. — Але я принаймні добряче його настрахала. І двічі гупнула, неслабо так. Бо в рукавиці в мене кастет. У нього аж зуби задзвеніли! Щоб утекти, мусив скористатися магією, клятий чарівник…
— І тепер він відіграється на Ютті.
— Він цього не зробить. А тебе якийсь час боятиметься діставати.
— Хто ти?
— Не так швидко, не так швидко, — у збудливо модульованому голосі зазвучала насмішка. — Я порядна дівчина, з принципами. Coitus не раніше ніж на третьому побаченні, освідчення, щире зізнання та інші фамільярності — на четвертому або й ще пізніше. Тож piano, хлопче, piano. Тобі вистачає знати, що я на твоєму боці.
— Ти врятувала мене у Вроцлаві…
— Я ж казала. Я на твоєму боці. Пильную, щоб із тобою не сталося нічого поганого. У рамках цього пильнування хочу допомогти тобі повернути кохану. З цією метою пропоную зустріч у Стшегомі.
— Коли?
— Третього дня місяця тамуза. На вулиці Костельній, поблизу школи та будинку командори іоаннітів. Оскільки я не зовсім впевнена, як у тебе складеться з часом, я зазиратиму туди і наступні три дні. Якщо для тебе справді важлива твоя наречена, вкладися в термін.
— Чому саме Стшегом?
— Це близьке мені місто.
— Чому ти мені допомагаєш?
— У мене тут власний інтерес.
— Який?
— На сьогодні, — сказав розмариновий альт, — такий: невдовзі один твій старий знайомий попросить у тебе поради. Він повинен прийняти рішення, але вагається. Зроби так, щоби він перестав вагатися. Зміцни його в переконанні, що перша думка була правильною — і що він чинить так, як треба.
— Я не розумію.
— Зрозумієш. Бувай, повертайся до друзяк. Ну, чому ти ще тут стоїш?
— Скажи мені тільки одне…
— Рейневане!
— …ти людина? Нормальна… Гм… Людська жінка?
— Щодо цього питання, — відповіло йому з пітьми насмішкуватий хихотіння, — думки розділилися. А кажуть різне.
Наступного дня, у Страсну П'ятницю, раннього і сумного ранку вони покинули Ратибор. На розпити про мету і маршрут подорожі Бедржих натякнув щось про краківський тракт, який вів на схід, але нікого не здивувало, коли вони, залишивши праворуч міст на Одрі, поїхали на північ, лівим берегом, а на роздоріжжі, до якого невдовзі добралися, вибрали менш людний шлях. Той, що вів на Козле.
Про події попереднього вечора Рейневан не проговорився товаришам ані словом.
Проповідник підганяв, тож вони їхали швидко і ще до заходу сонця побачили вежі міста. Рейневан ще раніше здогадався, що це за місто, тож коли вони, не доїжджаючи до Козле, різко повернули на захід, у ліси, уже знав, куди — і до кого — вони прямують. А якщо в нього й були якісь сумніви, їх розвіяв вигляд кортежу лицарів, що виїхали назустріч. Він знав цих лицарів, пам'ятав їхні імена і герби. Правдзіц. Нечуя. А на чолі…
— Помагай Боже! — привітав їх, осаджуючи коня, Кших із Костельця, гербу Огоньчик. Помагай Боже вашим милостям. Радий вас бачити, пане Рейневане. Ласкаво просимо до Глогувка. Поспішімо. Князь Болько чекає. З нетерпінням виглядає ваших милостей.
Вигляд з мурів глогувоцького замку показував повну картину лих і руйнувань, що їх унаслідок минулорічного рейду зазнала і пережила Glogovia Minor, донедавна перлина шльонської архітектури. Розташоване за рікою Озоблогою передмістя Водне просто зникло, важко було здогадатися, що на чорній шкаралущі випаленої землі колись стояли якісь будівлі. Подібна доля спіткала і колись людне та гамірне Замкове передмістя. У Козельське передмістя життя поволі поверталося, однак і тут було видно виразні сліди пожеж, які шаленіли рік тому, у п'ятницю перед неділею Letare Року Божого 1428, коли на Глогувок, пограбувавши спершу монастир паулінів у Мохові, вдарили загони Табора — чехи Ячна Змрзліка зі Свойшина та поляки Добека Пухали.
Рейневан згадав, що тоді дісталося не тільки передмістям. Ворота було розбито, міські стіни взято штурмом, Змрзлік і Пухала ввірвалися в місто, вчинивши різанину і пожежу, від якої Глогувок не оправився ще й досі. Чорними від сажі та кіптяви були кам'яниці на ринку, руїною, незважаючи на відбудову, що була саме в розпалі, здавалася і південна частина міста, поблизу колегіати святого Бартоломія. Самій колегіаті теж чимало дісталося, серйозно постраждав монастир францисканців.
— Гнітюче видовище, чи не так, Рейневане? — князь Болько Волошек сперся ліктями на мур. — А тобі ж то відомо, що місту ще дуже пощастило. Коли тоді, в березні, я договорився з вами, Прокоп зупинив підпали і наказав звільнити захоплених у полон міщан. Звільнені взялися за відбудову, і тільки завдяки цьому назва Глогувок не зникла з мапи Шльонська. Та ще не скоро повернуться на цю мапу Прудник, Б'яла і Чижовиці.
— Я не допущу, щоби наступні міста спіткала доля Прудника і Б'ялої, — знову заговорив князь. — Глогувок уцілів тільки завдяки союзу з вами, гуситами. Який я уклав за твоєю порадою, Рейнмаре, друзяко і товаришу з празького університету. Я пам'ятаю про це. Тому я наполягав, щоби тепер ти був у складі Прокопового посольства. Ми поговоримо про це, але в покоях, за вином. За великою кількістю вина. Видовище цих пожарищ регулярно викликає в мені непереможне бажання нажлюкатися в дим.
— Я чув, — Волошек гойднув угорським у бокалі, — що у Вроцлаві тебе прокляли. Тож ласкаво прошу до побратимства! Тепер ми не тільки друзяки, студіози празького Каролінума, а ще й обоє під анафемою. Мені дісталося — за союз із вами, ясна річ. І за те, що я тоді тому ксьондзові черепок булавою розтрощив. Але мені плювать на їхні анафеми. Хай собі проклинають хоч до Судного дня, я їх маю десь. Мене, друзяко, і так Менші Брати у відбудованому глогувоцькому конвенті з помпою поховають, у крипті, будуть співати над труною, молитися, палити свічки і ладан. Буде повна помпа і парад, не знаю, курва, чи єпископа так ушанують, як простягне ноги, що, зрештою, дай нам Боже чимшвидше. Тебе дивує, звідки я це знаю, себто про свій похорон? Є в мене, брате, ворожбит на службі, сортіарій і чародій.{15} Трохи він, щоправда, такий радше птахівничий чародій — ловить курей і качок, потрошить і з потрухів читає майбутнє. Але читає вдало, мушу визнати.
— То це він, цей гаруспік[72], наворожив тобі такий парадний похорон? Дай-но вгадаю: у похилому віці? Після щасливого життя? У славі і багатстві? Дай-но вгадаю: ти йому щедро платиш? Забезпечуєш добробут сім'ї, родичам і знайомим?
— Дарма кпиш, — князь нахмурився. — Віщун пророкував не заради зиску і не заради улесливості. Бо не завагався провістити мені й такі речі, за які я його мало не наказав кіньми волочити. Провістив мені… Ет, не твоя це справа. Зрештою, що має бути, те буде. Долю не зміниш.
— Але долею можна керувати.
— І на це, щиро кажучи, я й розраховую, — зізнався Волошек. — Чародій, що правда, то правда, вичитав мені з качачих бебехів довге життя в достатку, а після нього смерть у славі та пошані, і розкішний похорон. Але ж я через це не стану спочивати на лаврах, не буду бездіяльно чекати отого навороженого щастя. Хочу покерувати долею. Світ стоїть на роздоріжжі, ти й сам це добре знаєш. Шльонськ теж опинився на роздоріжжі. Я нібито й знаю, що хочу зробити, рішення вже майже прийняв. Але спершу хотів із тобою зустрітися, друзяко. І тому зажадав, щоби ти був у посольстві. Я тобі довіряю.
Рейневан ковтнув угорського, не прокоментував.
— Рівно рік тому, — вів далі Волошек, — над Страдунею, коли, як і нині, на вербі цвіли котики, ти говорив мені про революцію. Про колісницю історії, яка з розгону змітає Старе, щоб звільнити місце для Нового. Ти радив мені приєднатися до переможців, бо переможеним горе, а переможців чекає слава, влада і могутність. Ти стелив переді мною міражі. Минув рік. Нині Велика Субота, завтра Великдень. Прибув Бедржих зі Стражниці, посол від Прокопа. З офертою, з конкретною пропозицією. Я хочу знати. Це чесна гра? Рейневане? Мені укладати союз із Прокопом і Корибутовичем?
Болько Волошек, пан на Глогувку, спадкоємець опольського князівства, П'яст із П'ястів, впився в Рейневана проникливим поглядом.
Рейневан не відвів очей.
— Уклавши союз із Табором, — серйозно запитав князь, — я сяду на колісницю історії чи впаду у прірву? Яке воно, оце близьке і омріяне Нове? Рай? Чи апокаліпсис, який провістить: «Горе переможцям нарівні з переможеними»? Мені укласти союз із Прокопом і Бедржихом, з їхньою ідеєю, з їхньою вірою? Поклади руку на серце, Рейнмаре, подивися мені в очі. І скажи, як другові, як товаришеві з універу, скажи одним словом: так чи ні? Я затамовую подих.
Великодня неділя від світання зустріла Глогувок сонцем, весняним теплом і співом птахів. Роздзвонилися дзвони, рушила великодня процесія.
Процесію вів настоятель міноритів і водночас колегіатський лектор. За ним ішли інші Браття Менші. За ними — лицарство, судячи з гербів, головним чином польське. За ними — патриціат, міщани, купці. Нечисленні, які залишилися у зруйнованому і позбавленому значення місті.
Процесія підійшла під монастир францисканців. Волошек спеціально вибрав це місце. Видовище потрощених, обгорілих, але переважно все-таки вцілілих стін містило власне послання. Воно мало нагадувати, кому і чому вони завдячують тим, що все ще стоять.
Зі свити виступив герольд, одягнений у табарт[73] зі знаком золотого опольського орла. Зачекавши, поки гамір і шум ущухнуть і настане цілковита тиша, герольд розгорнув обвішаний печатями пергамент.
— In nomine Sancte et Individue Trinitatis, amen, — голосно зачитав він. — Nos Boleslaus filius Boleslae, Dei gratia dominus Glogovie et dux futurus Oppoliensis, significamus praesentibus litteris nostris, quorum interest, universis et singulis[74].
— Увідомляємо, яко задля рятування миру, земель і підданих наших клянемося і присягаємо союз, братерство у зброї та вірі зі Спільнотою Табора і всіма союзниками Табора. Присягаємо вірно стояти на боці Табора і спільно боротися за мир і стабільність, себто спільно нападати на тих інших, котрі є супроти стабільності.
Настоятель францисканців зблід, став білий, як саван померлого, так само виглядала і решта ченців і духовенства. Хоча князь попередньо підготував їх до того, що мало відбутися, однаково це їх шокувало.
— У винагороду і задля компенсації цьому союзу землі і гради наші, у додатку перелічені, Табору даруємо, за винятком тих, які за собою застерігаємо. Взамін Табір обіцяє нам землі і гради, які в додатку перелічені і які нині іншим належать, що їх ми в боротьбі за мир у нинішніх власників відберемо.
— Factum est, — закінчив герольд, — in Dominica Resurrectionis Anno Domini MCCCCXXIX ad laudem Omnipotentis Dei amen[75].
Тишу не порушив жоден звук.
Зі свити виступив князь Болеслав Волошек, син Болеслава, внук Болеслава, правнук Болеслава, П'яст з П'ястів. Він був у повному обладунку, золотий ланцюг і горностаєвий комір плаща надавали йому королівського вигляду. Праворуч нього стояв маршал, теж у повному пластинчатому обладунку, за ним — сенешаль, обіч — гості князя, польські лицарі, один — Лелівіт, другий — Корнич. Ліворуч князя стояв блідий настоятель францисканців. Ззаду виступав прапороносець із хоругвою з орлом.
Герольд, перш ніж почати, знову дочекався тиші.
— Увідомляємо також усіх усюди і кожного окремо, що задля зміцнення союзу з Табором ми оце приймаємо святе причастя у Христовий спосіб, себто під обома видами, sub utraque specie, нікого одначе ж із підданих наших до такого причастя не примушуючи і свободу обряду гарантуючи. Присягаємося також чотирма статтями, котрі вільними людьми у Королівстві Чеському проголошені та прийняті.
Герольд відступив. Волошек зробив крок уперед, сенешаль і абат залишилися ззаду. Зі свити виступив Бедржих зі Стражниці, якого до невпізнання змінила чорна, перетягнена шкіряним поясом сутана. Гуситський проповідник тримав тацю з облаткою і золоту чашу з гарним гравіруванням. Волошек підняв праву руку.
— Клянуся, що у Богом мені даному князівстві вільно, безпечно і без перешкод проголошуватиметься слово Боже. Що Тіло і Кров Господа Христа роздаватимуться вірним під видом як хліба, так і вина за правилом Письма і вчення Спасителя. Що папських священиків позбавлено буде світської влади над дочасним багатством і добром, і що дочасне добро і багатство буде в них забрано, яко же перешкоджає їм жити, вірити та навчати так, як чинив те Христос зі своїми апостолами. Що за всі гріхи смертні і явні злочини проти закону Божого буде покарано. Хай мені в цьому допоможе Бог і Святий Хрест.
Закінчивши, князь став на коліна. Бедржих підійшов, подав князеві тацю з облаткою, а після неї чашу з вином. Потім обіруч підійняв посудину.
— Fiat voluntas Tua[76]!
— Амінь! — відповіли всі навколо. Волошек встав, брязкаючи обладунками.
— Готово, — він обернувся до тих, що стояли найближче. — Пішли, нарешті щось поїмо. І вип'ємо.
Учта відбувалася у францисканців, у трапезній. Стіни були покриті мозаїкою тріщин, а всередині все ще смерділо горілим. Але ченці наполягали на тому, аби прийняти князя в себе, і всі знали, чому. Навернений на Чашу і чеську віру Волошек не приховував наміру вигнати з Глогувка ксьондзів, прелатів і колегіатських каноніків. Менші Брати сподівалися, що їм він дозволить залишитися.
Францисканські кухарі перевершили самих себе у кулінарному мистецтві. На столі красувалися чотири величезні печені кабани, фаршировані свининою і ковбасами. Чотири олені. Вісім сарн, дванадцять поросят, дванадцять тетеревів, купа шинок, окороків, кишок і полотків. Картину доповнювали безліч бабок, тістечок, пряників і мазурків. Середину столу займав цілий запечений віл з позолоченими рогами, оздоблений зробленими із сала написами. На першому було: О IESU, SPECULUM CLARITATIS AETERNAE. На другому, надто вже влесливому: DEI GRATIA DUX BOLKO HUIUS LOCI BENEFACTOR[77].
Справляла враження і бібенда[78]: чотири бочки кіпрського вина, exemplum[79] чотирьох пір року. Дванадцять, як місяців у році, бочівок венгерського та італійських вин. Безліч — рахувати було ліньки, але, мабуть, п'ятдесят дві штуки, стільки, скільки тижнів, — глеків молдавських та угорських вин, дзбанів меду та пляшок славнозвісного ковенського липцю[80].
Сорок днів посту зробили свою справу. З величезним зусиллям витримавши змовлені блідим настоятелем Pater Noster і Benedic Domine, вимучені постом учасники застілля накинулися на їжу і питво, як яструб накидається на вальдшнепа, як Карл Молот накинувся під Пуатьє на арабів, як лебідь накинувся на Леду, а критський бик — на перебрану коровою Пасифаю. Стіл, який спочатку виглядав як cornu соріае, невичерпне багатство з рогу кози Амальтеї, дуже швидко почав спустошуватися, виглядом обгризених кісток усе більше і більше викликаючи в уяві образ розритого цвинтаря.
Князь Болько Волошек розщепив ґудзики вамса. І зригнув. Протяжно і по-панськи.
— Постарався, — сказав він, — жебрущий орден. Хоча витрати я взяв на себе, щоб їх дощенту не розорити. Кепські часи надходять для монахів і попів. Усіх прожену на всі чотири сторони. А чи ви звернули увагу на настоятеля, яка в нього бліда пика, який кислий він там сидить? Як у стіну втупився, ніби «мане, текел, фарес» там побачив? Якраз францисканців, зрештою, мені трохи шкода, бо вони порядна братія, самі лише поляки і чехи, вірні принципам святого з Асизу. Лікували хворих, допомагали нужденним, де біда, де лихо, де нещастя — завжди були там, де їх потребували. Так що мені шкода буде їх проганяти. Але що вже там, прожену. Надходить Нове, великі зміни, революція, хто був ніким, той стане всім, і навпаки. Невинні постраждають нарівні з винними. Бо надходить Нове, а що ж це за Нове, яке не починає з того, що копає під зад Старе? Чи не так, Рейневане? Правда, брате Бедржиху?
— То ви, — сказав один з польських гостей, Лелівіт, — пресвітер Бедржих зі Стражниці.
— Я, — підтвердив Бедржих, ненадовго припинивши длубатися в зубах. — А ви Спитек Леліва з Мельштина, краківський воєводич. А ви, пане, Миколай Корнич Сестшенець, бендзінський бургграф. Як бачите, мені відомі не тільки ваші імена та герби, а й посади. Тож дозвольте і мені представитися посадою. У результаті укладеного сьогодні союзу і спільних дій невдовзі весь Верхній Шльонськ буде опанований, належатиме Табору, Сигізмунду Корибутовичу і присутньому тут князеві Болеславові. Я ж носитиму ранг і титул директора, головного справці відділів Табора у Шльонську.
Волошек, свіжоспечений адепт вчення Гуса, уважно роззирнувся навколо, щоби перевірити, чи нетверезість інших учасників застілля дозволяє говорити вільно.
— Ми вже поділили, як бачите, — сказав він полякам, — Верхній Шльонськ поміж собою. Корибут дістане Глівіце, таборити Бедржиха — Нємчу і все, що зуміють видерти в єпископа. Опольське князівство, ясна річ, теж має дещо здобути. Ще й багато здобути. Я хочу намислівську землю, Ключборк, Рибнік і Пщину. І половину Битома, ту, яку нині тримає той сраний хрестоносець, Конрад Білий, наймолодший братик єпископа. Межові стовпи, як мені обіцяли, буде пересунуто на користь переможців. Тож нумо перемагати і пересувати!
— Може, вже завтра, — запротестував Миколай Корнич Сестшенець. — Бо я так об'ївся і обпився, що й не встану.
— А післязавтра нам у дорогу, — заявив Спитек з Мельштина. — Чи не так, пане Бедржиху? Пане Рейневане? Нам-бо разом подорожувати.
Рейневан глянув на Бедржиха, запитально підняв брови. Проповідник зітхнув.
— Поїдемо назад під Ратибор, — сказав він. — А звідти — на краківський тракт.
— Краківський тракт, кажеш. Значить, до Польщі?
— Буде видно.
— Ти Рейневане, все чогось нахмурений, — зауважив уже сильно червоний від вина Волошек. — Таж Великдень, День Божого Воскресіння. Весна, зміна у природі, зміна у політиці, Нове надходить, Старе відходить, lux perpetua осяює пітьму, Добро перемагає, Зло втікає, сила боїться, Ангели радіють, під небеса виспівують, Gloria, Gloria in excelsis[81], хортиця ощенилася, а найкрасивіша з придворних моєї княгині нарешті дала себе трахнути. Словом, радіє тіло, радіє душа, радійте tandem[82] усі разом, радій і ти, Рейневане. Радій же, чорт забирай! Пий, п'ю до тебе. І кажи, що тебе мучить, брате-жаку.
Рейневан сказав, що його мучить.
— Інквізиція викрала в тебе дівку? — насупив брови князь. — Гжегож Гейнче опустився до викрадення? Неймовірно. Якби ще єпископ Конрадну, цей ні перед чим не зупиняється… Але Грегоріус? Наш друзяка з Каролінума? Гм, часи міняються, люди теж. Слухай, брате, ти мене підтримав, допоміг прийняти рішення. То і я тобі допоможу. У мене є джерела інформації, свої люди, єпископ здивувався би, якби знав, наскільки близько до нього, та й Гейнче би здивувався. Ютта де Апольда, кажеш? Накажу, щоб нашорошили вуха на це ім'я. Врешті-решт хтось натрапить на слід, все ж таки надовго нічого не приховати не можна, правильно каже приказка: quicquid nix celat, solis calor omne revelat.{17}
— Свята правда, — підтвердив з дивною усмішкою Бедржих зі Стражниці.
Вирушати на світанні стало вже традицією їхньої місії, і цей раз не став винятком. Сонце ще не встигло як слід піднятися над туманами, а вони вже залишили далеко за собою Глогувок і прудко рухалися на схід. Невдовзі добралися до роздоріжжя.
— Бедржиху? Куди тепер? — запитав з невинною міною демерит.
— На Ратибор. А звідти краківським трактом до Затора. Я ж казав.
— Ми знаємо, що ти вчора казав. Я питаю, куди ми їдемо нині?
— Не перегинай палку, Шарлею.
Отже, вони їхали на Ратибор, до краківського тракту. Загоном, що поповнився обома польськими лицарями та їхніми зброєносцями. А навколо весна розходилася на повну силу.
— Вашмосте Рейневане.
— Слухаю вас, пане з Мельштина.
— Ви німець…
— Я не німець. Я сілезець.
— Ви не чех, — підсумував Спитек. — Що ж тоді приваблює вас у гуситському вченні? Як так сталося, що ви стали на їхньому боці?
— Ішла боротьба добра зі злом. Коли настав час вибирати, коли не можна було не вибирати, я вибрав добро.
— Не можна? Адже можна було не ставати ні на один бік.
— Бути нейтральним у боротьбі добра зі злом — значить, виступити на боці зла.
— Слухай добре, Миколаю, — звернувся до другого лицаря Спитек з Мельштина. — Слухай, що каже.
— Та слухаю, — підтвердив Сестшенець. — А ще слухаю чутки. А про тебе ходять чутки, що займаєшся магією, пане з Беляви. Що ти чарівник.
— Не хто інший, — спокійно відповів Рейневан, — як троє волхвів першими привітали Ісуса у Вифлеємі. Принісши йому миро, ладан і золото.
— Скажи це Інквізиції.
— Інквізиція це знає.
— Може, — втрутився Спитек з Мельштина, — змінімо тему.
— А спритно ви поділили між собою Верхній Шльонськ, — іронічно зауважив Сестшенець. — Спритно, хвацько і з розмахом. Табор, Волошек, Корибутович, уже й шкуру на ведмеді поділили. А де інтерес польської корони?
— Так уже вам той інтерес на серці лежить? — з не меншою іронією запитав Бедржих. — Аж так за нього дбаєте?
— Важко буде реалізувати ваші задуми, якщо Польща їх не підтримає. А чи буде така підтримка у польському інтересі?
— Важко сказати, — погодився Бедржих — Бо з Польщею та сама проблема, що й завжди: невідомо, що це і хто це. Ягелло? Сини Ягелла? Сонька Гольшанська? Вітольд? Єпископ Збишко Олесницький? Шафранці? У Польщі кожен, хто при владі, має власні, приватні інтереси, і неодмінно називає власний інтерес благом вітчизни. Так у вас споконвіку було і вовіки віків буде. Питаєте, пане Корничу, де інтерес польської корони? А я питаю: чий конкретно інтерес ви маєте на увазі?
Сестшенець пирснув, натягнув віжки свого коня.
— Пане Бедржиху! Ми ж усього лише посланці на службі видатних персон, ескорт значних державних діячів. Нам аби ескортувати. А посправжньому важливі справи діячі їдуть обговорювати з діячами.
— Про те, що сталося в Луцьку, — відповів Бедржих, — відомо не тільки державним діячам. І не тільки вони бачать, що тепер діється у Польщі. Єпископ Олесницький переслідує польських гуситів, пхає Ягелла до хрестового походу на Чехію. Вітольд зараз коронується на короля Литви…
— Не буде цієї коронації, — втрутився Рейневан, — Можете мені вірити.
— Ясно, що ні, — Сестшенець глянув на нього проникливим поглядом. — Папа не допустить. А може, ви щось інше мали на увазі?
— Не мав, — запевнив за Рейневана Бедржих. — А я, зацні панове, й далі не знаю, від чийого імені їдуть до Чехії ті достойні персони, що ми їм назустріч до Затора прямуємо. І яким маємо служити ескортом.
— Їдуть від імені Польського Королівства, — насупив темні брови Спитек з Мельштина. — Це я вам заявляю. Говоріть собі, що хочете, та Польща — одна, а її благо — понад усе. З королями, князями, єпископами — хай буде. А як доведеться, то й попри королів та єпископів.
— Попри? — Бедржих усміхнувся кутиком вуст. — Це так, ніби сигнал до бунту, пане Мельштинський. Вам бунт у голові?
— Ні, не бунт. Конфедерація. Щит, притулок, святиня золотої свободи нашої.{18} Привілей нашого лицарського стану. Щоби покласти край хибній спрямованості загальної справи або перевищенню влади, чи то королівської, чи то церковної, щоб утримати порядок у королівстві, яким погано правлять, гальмують його прогрес або й взагалі підштовхують до загибелі, потрібні радикальні заходи. Рішучі. Бойові. Бо буває зло, яке доходить до крайнощів, на яке конче потрібні радикальні ліки, яке будь-як-будь загоїти треба. Будь-як-будь. Хоч би й мечем.
— Прозвучало серйозно.
— Знаю.
— Панове, — Шарлей привстав у стременах. — За річкою — пщинська земля.
— Треба бути пильними, — сказав Бедржих. — Тут завзято полюють на гуситів і їхніх союзників. Вдова на Пщині щедро платить за спійманих.
— Вона все ще вдова? — здивувався Сестшенець? — Казали, що вона вийшла за Пшемка Опавського.
— Пшемко, — підтвердив проповідник, — подумував про одруження. По-перше, завдяки шлюбу з удовою приєднав би пщинський наділ до Опави. По-друге, з вдовички показний екземпляр жіночки, хоч і не наймолодшої, проте здорової і гарячої литвинки. Хтозна, може, якраз цього і злякався старий Пшемко — що на ложі її не потягне? Досить того, що взяв собі за жінку якусь боснячку, а вдова залишилася на Пщині вдовою. Але плітки так уперто ходили, що багато хто вже бачив її Пшемковою жінкою. А позаяк боснячка випадково теж Геленою зветься, то дехто навіть і плутає.
— Гелена з Пщини, — уточнив Рейневан, — це кровна сестра Сигізмунда Корибута?
— Вона сама, — підтвердив Спитек. — Донька Дмитра Корибута Ольгердовича. Небога короля Ягелла.
— Небога чи ні, — відрізав Бедржих, — а нам її треба остерігатися, як чорта. Ну ж бо, ходу. Чим далі від Пщини від'їдемо, тим краще.
— Впораємося, — цмокнув на вороного Шарлей. — Досі нам ішло як по маслу.
Наврочив.
— Пане! — заволав один із моравців, поставлених на варту за тином корчми, у якій вони зупинилися, щоби придбати фураж. — Пане! Їдуть якісь!
— Озброєні! — оголосив другий. — 3 дюжину коней…
— Зібратися, зброю напоготові, — закомандував Бедржих. — Зберігати спокій: може, минуть.
Сестшенець відчепив від сідла важкий чекан, засунув держак ззаду за пояс. Спитек підтягнув рукоять меча ближче до руки, але затулив зброю плащем. Моравці поспіхом відв'язували коней від конов'язі. Самсон зачинив двері корчми і сперся на них.
Шарлей схопив Рейневана за руку.
— Візьми оце.
Вручена йому зброя була арбалетом. Мисливським, з красивою інтарсією на прикладі. Зі сталевим лучищем, але був досить легким. Натягувався він коловоротом із зубчастим колесом.
На тракті зацокали копита, заіржав кінь, між шпалерами кривих верб показався загін у тринадцятеро озброєних, які ступою прямували у бік Пщини.
— Проїдуть, — пробурмотів Бедржих, — чи не проїдуть?
Не проїхали. В'їхали на майдан. Зразу можна було здогадатися, що це не звичайні кнехти, одяг і зброя виказували в них найманців. Рейневан помітив, що вони ведуть полоненого. Біля одного з коней, на поворозі, що з'єднував зв'язані руки з лукою сідла, підтюпцем біг чоловік.
Командир роз'їзду, тонкопикий вусань, зміряв Бедржиха і компанію недобрим поглядом. Бранець біля коня повернув голову. А Рейневан мимоволі відкрив рот.
Полоненим був Бруно Шиллінг. Чорний Вершник, ренегат, дезертир з Роти Смерті.
Він умить упізнав Рейневана. У його очах запалав вогонь, злий вогонь, лице напружилося і скорчилося в гримасу, якої Рейневан ніколи раніше в нього не бачив, ні разу, ні під час подорожі над Ользою, ні під час шести днів допитів на Совинці. Він одразу збагнув, що ця гримаса означає.
— Це гусити! — крикнув Шиллінг, смикаючи за повороз. — Вони! Ці люди! Це гусити! Чеські шпигуни! Гей! Не чуєте, що кажу?
— Чого? — грубо запитав командир роз'їзду. — Ну, що таке?
— Це гуситські шпигуни! — Шилінг аж обплювався. — Я їх знаю! Мене ви зв'язали, хоча я невинний! А от вони справжні злочинці! Заарештуйте їх! Закуйте в кайдани!
Спитек з Мельштина поблід і затиснув зуби, рука Сестшенця моментально скочила до держака. Бедржих очима дав знак своїм моравцям. Шарлей зняв шапку, виступив уперед.
— Оце так нахаба, — весело сказав він. — Ну й язикатого ж злодюжку ви схопили, панове вояки, годі й казати! Щоб рятувати власну шкуру, береться других паплюжити. То дайте ж йому там у Пщині батогів, пане охвіцере, та й буків не пожалійте для такого сина! Хай знає, як-то воно з наклепниками буває!
— А ви, — рявкнув вусань, — що за одні?
— Ми купці з Ельблонга, — спокійно заявив Бедржих зі Стражниці. — Вертаємося з Угорщини…
— Ви такі купці, як ми монашки.
— Ручаюся…
— Бреше! — крикнув Шиллінг. — Це гусит!
— Заткни пащеку, — сказав вусань. — А вам, милостиві панове, доведеться все-таки потрудитися з нами до Пщини, там уже начальство розбереться, хто ви такі, купці чи лжекупці. Пецольд, Младота, з коней, перетрусіть їм в'юки і короби. І відберіть зброю.
— Пане начальнику, — Бедржих злегка відвів полу плаща, багатозначно поплескав по підвішеній до пояса пузатій калитці. — А може, якось договоримося?
Вусань під'їхав ближче, глянув на них згори. Тоді скривив худу пику у презирливій усмішці.
— У Пщині, — процідив він, — за єретиків більше дають. А раз даєш хабара, значить, ти точно єретик. Підеш у пута. А твій нікчемний мішок однаково буде наш.
— Бог свідок, — стенув плечима проповідник, — що я цього не хотів.
— Чого ти не хотів?
— Цього.
Бедржих вхопив протягнутий йому арбалет, плавно підкинув приклад до щоки. Дзенькнула тятива, випущена з близької відстані стріла змела вусатого з коня.
— Бий!
Спитек з Мельштина рубонув одного із солдатів мечем, Сестшенець кинувся на решту, рубаючи і штрикаючи навперемін мечем і чеканом. Найманці кинулися на них з криком, наставивши списи і вимахуючи сокирами. Троє впало з коней, націлені стрілами з арбалетів моравців і польських зброєносців, четвертий хляпнувся в калюжу від стріли Шарлея. Решта накинулися на них з бойовими вигуками. І тут у бій вступив Самсон.
Велетень схопив зроблену з розрізаного навпіл стовбура лаву, підняв її, ніби вона нічого не важила, — а вона важила. І як циклоп Поліфем вергав скелі в корабель Одіссея, так Самсон Медок пожбурив лаву в кінних пщинських найманців. Із кращим, ніж Поліфем, результатом. Спричинивши страхітливий погром серед людей і тварин.
Рейневан, спритно лавіруючи в бою, кинувся до Шиллінга. І побачив щось неймовірне.
Ренегат вчепився за куртку вершника, який його вів, стягнув його на землю. Вершник, здоровий чолов'яга, не дав себе збити з ніг, відштовхнув Шиллінга і вдарив його ножем. Шиллінг ухилився від удару півобертом і нахилом корпусу, різким рухом плеча викрутив солдатові руку, сильно штовхнув плечем, засадивши нападникові його власний ніж у горло. Блискавично розрізав пута на зап'ястях об причеплену до сідла сокиру, скочив на сідло, пустив коня чвалом.
І був би втік, якби не мисливський арбалет з німецьким коловоротом, зроблений у Нюрнберзі, експортований до Кракова, привезений у Моравію, до Одр, де Шарлей придбав його за зовсім не високу ціну — чотири угорські дукати. Рейневан поклав ложе на пліт, спокійно прицілився і вистрелив. Кінь, якому стріла влучила в круп, заверещав і дико смикнувся, Шиллінг вилетів з сідла, як із пращі, й гепнувся на купу мокрої тирси. Рейневан кинувся на нього з вихопленим з-за халяви ножем. Ренегат зірвався, як кіт, зблиснув власним лезом. Вони зійшлися в серії випадів, уколів і ударів.
Шиллінг раптово вдарив з випаду, наскочив, цілячись розчепіреними пальцями лівої руки в очі. Рейневан врятував око, відхиливши голову, різко ухилився від розмашистого удару. Другий удар парирував клинком, аж іскри пішли. Шиллінг копнув його, одночасно б'ючи ножем згори. Рейневан устиг затулитися, але це виявився фінт. Ренегат обернув ніж у долоні і штрикнув його в коліно. Пронизаний болем Рейневан на якусь мить розгубився. Шиллінгові цього було достатньо. Він замахнувся плавним обертом і різонув його по плечу.
— У лютому, — просичав він, — ти вижив, бо я був хворий. Але я вже одужав.
— Зараз знову захворієш.
— Тоді я тобі тільки вухо надрізав. Тепер випущу кров, як зі свині. Як із твого брата.
Вони кинулися один на одного, ріжучи і колючи. Рейневан парирував підступний укол, вдарив Шиллінга ліктем в обличчя, додав з оберту кулаком, копнув у гомілку, обернув ніж і штрикнув згори, з усієї сили. Почувся хрускіт, лезо ввігналося до гарди. Ренегат смикнувся, відскочив. Подивився на рукоять, що стирчала з його ключиці. Схопив її, одним плавним рухом витягнув ніж з рани. І відкинув за себе.
— Зовсім не боліло, ха-ха, — весело сказав він. — А тепер я бебехи з тебе повипускаю. Повитягую з тебе кишки і обмотаю тобі їх навколо шиї. Та й так залишу.
Рейневан відступив, спіткнувся, впав. Шиллінг накинувся на нього з тріумфальним криком. Шарлей виріс як з-під землі і різко полоснув його фальшіоном по животу. Ренегат закашлявся, подивився на фонтан крові, підняв ніж. Шарлей рубонув його ще раз, цього разу по правому плечі. Кров бризнула на сажень угору. Шиллінг упав на коліна, але ножа не випустив. Шарлей вдарив ще раз. І ще. Після другого разу ренегат упав. Після третього остаточно знерухомів.
— Terra sit еі levis, — хрестячись, сказав Бедржих. — Нехай йому земля і так далі. Аж лячно питати… Ви його знали?
— Побіжне знайомство, — відповів Шарлей, витираючи держак.
— І вже неіснуюче, — додав Рейневан. — Ми викреслюємо його зі списку знайомих. Дякую тобі, Шарлею. Мій брат із того світу теж тобі дякує.
— Так чи сяк, — Бедржих скривився, розглядаючи покалічену долоню, — не хто інший, як цей знайомий має на совісті пшинських воїнів, що їх дочасні рештки оце саме топлять у гноївці. Якби не він, ми би відбрехалися без бою. А тепер нам треба звідси тікати, і чимшвидше. Медику, можеш перев'язати мені руку?
— Хвилинку, — Рейневан стягнув куртку і просяклу кров'ю сорочку. — Потерпи ще. Я тільки візьму голку і нитку. Мені треба в кількох місцях позашиватися.
Вони їхали, не шкодуючи коней. Рейневан був не єдиним, кого довелося зашивати і хто зараз кулився в сідлі, час від часу сичав і лаявся. Легку рану в стегно отримав у бою з пщинськими найманцями Спитек з Мельштина, один з моравців дістав по ребрах, добряче перепало по чуприні зброєносцю Сестшенця. Однак усі трималися в сідлах. Постогнували, пойойкували, але темпу не збавляли.
— Бедржиху? Як твоя рука?
— Та, дрібничка. Я просив перев'язати, щоб не поплямити кров'ю ці штани. Бо це нові штани.
— Ти вже коли-небудь був поранений? Залізом?
— Під Бржецлавом, у двадцять шостому, угорським списом у гомілку. А чого ти питаєш?
— Так собі.
— Шиллінг… — наважився підняти сумне питання Рейневан. — Якщо Шиллінг опинився тут, це значить, що він утік з в'язниці. А це може означати… Може означати, що Горн…
— Ні, — негайно перебив демерит. — Не вірю. Горн не дав би захопити себе зненацька. А своєю чергою…
— Треба буде перевірити, — закінчив Рейневан. — Заглянемо на Совинець. Зразу після того, як повернемося до Одр.
— Це вже недовго, — спокійно сказав Самсон Медок. — Три, щонайбільше чотири дні.
— Самсоне?
— Наш комендант знову змінив напрям. Останню годину він веде нас на південь. Прямісінько до Моравської Брами. З хвилини на хвилину побачимо Скочів.
Рейневан дуже брудно вилаявся.
— Саме так, визнаю, — Бедржих, на якого різко напосілися, навіть не оком не зморгнув. — Я навмисне ввів вас в оману. Я ніколи не мав наміру їхати до Затора.
— Ще одна перевірка, — гаркнув Рейневан, — моєї лояльності? Так? Я знаю, що так!
— Якщо знаєш, то навіщо питаєш?
У зарослому грубим шаром ряски лісовому болітці кумкали, облаплюючись, тисячі жаб.
— Слід визнати, — сказав Шарлей, — що ти вмієш діяти на нерви, Бедржиху. У тебе в цьому плані непересічні здібності. Цього разу тобі вдалося розлютити навіть такого спокійного чоловіка, як я. І я би надавав тобі по морді тільки так, якби не сором перед іноземцями.
— А я, — процідив іноземець Сестшенець, — відчув себе особисто ображеним вашим крутійством. Ваше щастя, вашмосте Бедржиху, що вас духовна сукенка захищає. А то на втоптаній землі я навчив би вас доброго тону. І кості порахував би.
— Там, у Заторі, — запальним тоном втрутився Спитек з Мельштина, — чекають пан Шафранець і пан з Опорова! Ми мали їх вести у Моравію й охороняти в дорозі! Гетьман Прокоп пообіцяв польським послам супровід і ескорт! А ми дали лицарське слово…
— Пан краківський підкоморій, — Бедржих склав руки на грудях, — і пан підканцлерій коронний вже у дорозі до Одер і будуть там, швидше за все, раніше за нас. Їх ведуть надійні люди, а охорона їм непотрібна. Тепер, коли Ян з Краваржа перейшов на бік Чаші й став союзником Табора, тамтешні дороги безпечні. Так що досить цієї тріскотнечі, панове. По конях — і в дорогу!
— Може, у вас, чехів, — скреготнув зубами Миколай Корнич Сестшенець, — така мода, щоб опоясаних лицарів брехнею годувати, на манівці зводити, а їхню мову тріскотнечею називати. У Польщі таке безкарно не минає. Ваше щастя, що вас захищає…
— Що мене захищає? — крикнув Бедржих уже із сідла. — Духовна сукенка? А де ти на мені сукенку бачиш? І взагалі, до сраки сукенку! В очі тобі кажу: у мене були підозри, я не вірив нікому з вас, не довіряв, мусив піддати вас випробуванню, вас усіх. Розумієш, Корничу? І що? Ти ображений у своєму польському гонорі? Хочеш сатисфакції? Ну ж бо! Хто з вас…
Він не закінчив. Самсон Медок під'їхав до нього на списничому огирі, схопив за комір і штани, стягнув з сідла, не зважаючи на верески, підняв — і з розмаху кинув у заросле ряскою болото. Плюснуло, засмерділо, жаби на мить затихли.
Самсон серед цілковитого мовчання зачекав, поки проповідник вирине; зелений від ряски, той випльовував намул.
— Я, — сказав Самсон, — відчув себе ображеним у своєму гонорі. А цього мені буде досить як сатисфакції.
Я є той, хто я е (лат).
Слова слід витрачати {так само ощадливо} як гроші (лат.).
Гроші — нерв війни (лат.).
Маються на увазі слова Густава у поемі А. Міцкевича «Дзяди» (4, 960) — «Жінко! Пух намарний! Ти непостійна істота!», які стали критатими.
Сумніву (лат.).
Гаруспік (лат. haruspex) — у Стародавньому Римі етруський жрець, який міг пророкувати майбутнє за внутрішніми органами жертовних тварин.
Просторий каптан із гербам феодала, який носили герольди та деякі інші слуги.
Іменем Святої і Єдиної Трійці, амінь. Ми, Балеслав син Болеслава, Божою милістю пан Глогувка і майбутній князь опольський, цим нашим письмом повідомляємо тих, кого це стосується, усіх і кожного (лат).
Укладено у день Воскресіння Господнього Року Божого 1429 на славу Всемогутнього Бога, амінь (лат).
Хай буде воля Твоя (лат).
«О Ісусе, дзеркало вічної слави», «Божою милістю князь Болько, доброчинець цього місця» (лат.).
Випивка (лат.).
Тут: символ (лат.).
Ковенський липець — напій з липового меду, виготовлений у Ковні (тепер Каунас): зрештою, згаданий перед ним мед — теж напій, а не власне мед.
Слава у вишніх (лат.).
Нарешті (лат.).