У монастирі домініканок у Кроншвіці у цей час перебували чотири новіціатки, дві ancillae Dei, шість конверс і чотири панни з добрих родин. Кількість змінювалася, дівчата вибували і прибували, а поява новенької щоразу ставала сенсацією. Новенька впадала в очі. Обличчя ставали буденними так швидко, що кожне нове моментально притягувало погляд. Але новенька вирізнялася і статурою: вона ще не звикла горбитися, через що вивищувалася понад загальним рівнем. А ще її видавав голос, який дисонансом вибивався із шепотіння решти. Ясна річ, жорсткий монастирський статут нівелював відмінності в блискавичному темпі, згладжуючи їх, немов коток, але протягом якогось часу новоприбула виконувала роль сенсації сезону. Дівчина, яку підселили в дорміторій у переддень Івана Хрестителя, мала, як оцінила Ютта, всі основні прикметні риси якості сенсації сезону. Вона була надзвичайно красива, її зграбну фігуру не міг зіпсувати навіть гидкий лантух, який тут називали рясою конверси. Каштанове волосся утворювало на чолі пустотливий кучерик, а в карих очах вигравали лукаві іскорки, які контрастували з нібито стурбованим виразом миловидного овального обличчя.
Дівчина сіла на виділеному їй ліжку, єдиному вільному в дорміторії. Випадково сталося так, що це було ліжко біля ліжка Ютти. Котра саме підмітала в дорміторії.
— Я Вероніка, — представилася новоприбула. Тихо. І покірно. Заборона вживати прізвища була першою річчю, яку в монастирі втовкмачували конверсі в голову. Якщо голова не була найсильнішою стороною конверси, заборону, бувало, втовкмачували інакше.
— Я Ютта. Здрастуй і розташовуйся.
— Добре ліжко, — оцінила Вероніка, сівши і кілька разів підскочивши. — У Вейссенфельсі в мене було набагато гірше. Сподіваюся, в ньому ніхто не помер?
— У цьому місяці? Ніхто. Не рахуючи Кунегунди.
— От чорт! — Вероніка перестала підскакувати. — Від чого вона померла?
— Кажуть, — Ютта усміхнулася кутиком вуст, — що від легень. Але я думаю, що з нудьги.
Вероніка довго дивилася на неї, а в її очах спалахували іскорки.
— Ти мені подобаєшся, Ютто, — врешті-решт сказала вона. — Мені пощастило. Я сьогодні помолюся за небіжку Кунегунду, на подяку, що вона звільнила це ліжко. А стосовно сусідки зліва мені так само пощастило?
— Якщо тобі подобаються кретинки — так.
Вероніка пирснула. І тут же посерйознішала.
— Ти мені справді подобаєшся.
— Ти справді не гаєш часу.
— Бо його шкода гаяти, — Вероніка подивилася їй в очі, — коли зустрічаєш рідну душу. Врешті-решт, таке трапляється не щодня. Кроншвіц — не перший мій монастир. А твій?
— Теж ні.
— Далі холод, — констатувала немовбито із сумом Вероніка. — Далі недовіра і наїжачені голки. Тебе ув'язнили або зовсім недавно, або дуже давно.
— У цьому монастирі, — дещо м'якше відповіла Ютта, — мене тримають від двадцятого травня. А ув'язнена я з кінця грудня минулого року. Вибач, але говорити про це я не хочу.
Події грудня 1428 року врізалися в пам'ять Ютти як послідовність раптових, але не поєднаних спільним значенням образків. Почалося з того дня, коли іржання коней, крик і тріск, з яким виламувалися ворота, порушили сонний спокій монастиря кларисок у Білому Костелі. Вона була у трапезній, коли туди ввірвалися озброєні люди, схопили її і витягли на подвір'я. Тоді ж почалися і образки.
Зв'язаний Рейневан, він сіпається в руках кнехтів. Абатиса з розбитими до крові губами, її книги, її гордість, які пожирає вогонь на величезному вогнищі. Заплакані черниці та конверси.
Потім Зембиці, добре знайоме їй місто, знайомий замок, знайомий лицарський зал. Знайомий їй Ян Зембицький, одягнений — як завжди, модно — у гаптований лентнер, mi-parti і poulaines з довжелезними носаками. Ян Зембицький, якого називали взірцем і дзеркалом лицарства, колись такий поштивий щодо її матері і такий щедрий до її батька, Зембицький, який і її саму колись удостоїв приємним компліментом. І ось раптом це дзеркало лицарства з піною на губах шматує на ній вбрання, при всіх присутніх у залі чоловіках оголює її і похітливо торкається, гидотно погрожує їй ганьбою і тортурами. І все це для того, аби шантажувати і залякати Рейневана, її любого, її коханого, її Алькасина, її Ланселота, її Трістана, котрий дивиться на це все з перекошеним обличчям, білим, як риб'яче черево, й очима, з яких, здається, ось-ось потече кров, змішана зі сльозами люті та приниження. І оцей власне Рейневан, той самий, і водночас немовби зовсім чужий, цілком чужим, ніколи досі не чутим голосом погоджується на якісь страшні, жахливі, негідні, ганебні речі. Погоджується на них, аби її врятувати.
На що Рейневан тоді погодився, вона так і не дізналася. Князь Ян наказав кнехтам вивести її. Вона шарпалася, однак це не допомогло, її витягли на кружганок, а тоді в коридори. Її сукенка і шеміза були розірвані аж до пояса, груди — на виду. Кнехти, ясна річ, не могли пропустити такої нагоди. Як тільки вони опинилися у відлюдному місці, її приперли до стіни. Один затиснув їй рот смердючою долонею, решта, регочучи, обмацали її. Нею тіпало від огиди, вона спазматично дрижала, їм це подобалося, вони подвоїли зусилля. Їхній регіт і сороміцькі коментарі врешті-решт привернули увагу когось із більш високопоставлених, на кнехтів посипалися побої, Ютта чула звуки ляпасів і глухі удари кулака. Її впустили, вона зсунулася на підлогу і знепритомніла.
Вона очуняла в темному, пустому льоху, що смердів прокислим вином. Вона втиснулася в кут, підтягнула коліна під підборіддя і міцно обхопила їх руками. У цій позі вона завмерла. Надовго. Дуже надовго.
Коли її виводили з льоху, вона була зболена і задерев'яніла, закоцюбла, як труп у rigor mortis[134]. Вона абсолютно не знала, що з нею відбувається, навіть тривога не могла пробитися крізь туман, який оповив її чуття, обплутавши їх товстим шаром чогось м'якого і непроникного.
Тоді зненацька було свіже нічне повітря — холодне, навіть морозяне. Спочатку здавалося, що воно її опритомнить, але це було хибне враження.
Ляснув батіг. Коні заіржали. Світ почав трястися.
Коли вона опритомніла, був день. Морозний, сонячний день. Подвір'я корчми або постоялого двору, у запряжці міняють коней, ті храпають, з їхніх ніздрів бухає пара. Каркають ворони. Піє півень.
— Панно де Апольда.
Чоловік, невисокий, з розумними очима. Незнайомий. Абсолютно чужий.
— Звольте переодягтися, — дивний акцент. — Прошу індульгенції, але показуватися в такому подертому вбранні не личить. Деспект, до того ж це надто притягує погляди. Прошу надягнути ось ці речі.
Піє півень. Гавкає собака. Храпає кінь, якого запрягають.
— Ви мене чуєте, панно? Розумієте?
Ляскає батіг, коні іржуть. Віз підскакує і стугонить на мерзлому ґрунті. Холод бадьорить. Думки проясняються.
— Панно де Апольда. Тут ми зробимо привал. Прошу не робити…
Вона розплакалася. Розревілася. Зашмаркалася, як дитина, — і, як дитина, тремтячою рукою розмазала сльози по лиці. Крізь сльози бачила, як він скривився. Кинув віжки пахолкові, сам узяв її під руку, повів у бік будинку. Щось говорив. Вона не слухала. Планувала.
Вона коротко вдарила його ліктем у вухо, вирвалася з захвату і з силою копнула в пах; коли він скулився, ще раз копнула у бік голови. Пахолок дістав кулаком по оці, сів, тримаючись за лице. У чотири скоки перебігла подвір'я, штурхнула і повалила другого пахолка, вирвала в нього віжки, скочила в сідло, копняками й ударами змусила коня пуститись учвал. Підкови застукотіли по мерзлій землі. Вона нахилила голову до гриви і стрілою помчала до брами. «Я втекла, — подумала вона. — Я вільна…»
За самою брамою він її схопив, різко смикнув, стягнув із сідла. Вона шарпнулася, марно, він мав залізну хватку. «Яким чудом, — подумала вона, — яким чудом він тут опинився?»
— Чудо називається транслокація, — прошипів він, болісно стискаючи її плече. — Здатність переноситися в просторі. Я чарівник. Для тебе в цьому, мабуть, нічого нового, адже твій коханий теж чарівник. Не виривайся.
— Пусти… Болить…
— Знаю. Мені теж болить, там, куди ти копнула. Ти заскочила мене зненацька. Приспала мою пильність, прикинувшись плаксійкою. Це не повториться. Тобі не вдасться це повторити. Повір — і більше не пробуй.
Він поставив її на рівні ноги, штовхнув у руки пахолків. Без надмірної брутальності.
— Я вирятував тебе з лап князя Яна, — сказав він, відвернувшись, немов хотів продемонструвати великодушну байдужість. — Викрав із Зембиць. Везу в місце, де протягом якогось часу ти будеш захована від світу. Тільки не питай мене, за яким правом.
— За яким правом?
— Сховатися на якийсь час — у твоїх інтересах. Навколо монастиря у Білому костелі здійнявся галас, занадто багато галасу. Культ Великої Матері, Сестринство Вільного Духу, вальденські ритуали, арадійська магія… Повір мені, буде краще, якщо ти на якийсь час зникнеш.
— Для кого краще?
Він не відповів. Махнув рукою, повернувся і пішов.
Вероніка не здалася. Чергова розмова відбулася через три дні, в неділю. Коли після меси Ютта сиділа на дошці в нецесаріумі, Вероніка зайшла, підтягнула рясу і безцеремонно всілася над дірою поруч.
— Не сердься, — випередила вона Юттину реакцію. — Ти злишся на мене за те, що я шукаю з тобою контакту? А з ким мені шукати? З цими ідіотками-конверсами?
— Це принизливо, — Ютта дивилася не на неї, а на риску на стіні. — Це справді принизливо.
— Pardieu, Ютто, ми з тобою з одного тіста. І сидимо тут, голову дам відтяти, з подібних причин. Тобі погано самій, я ж бачу, і тому ти так реагуєш. Я через місяць буду така сама. Допоможімо одна одній. Ти мені, а я тобі.
— О.
— Ти мені, а я тобі, — стишила голос Вероніка. — Бо я… Ютто, це мій третій монастир. З мене досить. Я тут збожеволію. Я хочу втекти. І маю пропозицію: давай втечемо разом. Удвох.
Ютта далі дивилася на риску на стіні. Але мимоволі кивнула головою.
Заходи Вероніки увінчалися, треба було визнати, цілковитим успіхом. Ютта перестала дутися, через чотири дні дівчата сідали вишивати серветки одна біля одної, через тиждень були вже близькими подругами, через два тижні дійшло до відвертих визнань. Вероніка носила прізвище фон Ельсніц, її батьки мали маєтки поблизу Галле. Монастир домініканок у Кроншвіці був для неї, як виявилося, вже третім, перед цим її утримували в канонічок у Гернроде і в кларисок у Вейссенфельсі. Її ізолювали, як вона стверджували, з волі батьків, як покарання за гріховну любов. Коли ж Ютта наважилася врешті-решт розповісти свою історію, Вероніка аж розкрила рота від подиву.
— Свята Вероніко, патронко! — вона приклала долоні до щік. — Та це ж як у романі! Змови і шпигунство! Напади і викрадення! Єресь і магія! Принци, розбійники і чарівники! Твій коханий справді гусит і маг? Ах-ах… Ну, тоді я виглядаю блідо, блідо і нудно, гірше, ніж та вчорашня риба на обід! Мене, подумати тільки, засадив сюди дурень, якому закортіло женячки!
— Тобто?
— Син сусідів, бідних родичів. Далекий кузен. Ми зустрічалися і… Я дуже хотіла, тому… Сама розумієш. Півроку нам любо минав час, то в стогу, то у стайні на сіннику, а то й, якщо вдавалося, в подружньому ложі батьків. Що стосується мене, то, щиро кажучи, саме заняття подобалося мені набагато більше, ніж кузен, я подумувала про те, щоби змінити об'єкт… Але кузен-дурник не зрозумів, у чім річ, йому здавалося, що то велике кохання. І побіг до батьків просити моєї руки. Усе розкрилося. Про одруження не було мови, батько і мати навіть думки такої не допустили, але перейнялися усім достатньо, щоби запроторити мене на спокуту до канонічок. А кузена його батьки послали до Мальборка, до ордена Діви Марії, певно, там уже цього тютю литвини впіймали і зробили з його шкури бубон. Так що мені годі розраховувати, що він прибуде сюди на порятунок на білому коні. А твій?
— Що — мій?
— Твій коханий, славетний медик, чарівник і єретик. Прибуде на білому коні, щоб тебе визволити?
— Не знаю.
— Розумію, — покивала головою Вероніка. — Авжеж, розумію. Ти казала. Гусит, людина ідеї. Вірний ідеалам. Ідеалам — у першу чергу і передусім. Значить, на білого коня нема що чекати. Треба буде взяти справу у свої руки, бо я тут до кінця життя вишивати серветки не збираюся, мені вже й зараз, як їх побачу, блювати хочеться. Ютто? А ти думала…
— Що?
— Ти думала раніше про втечу?
— Думала.
Першу спробу втекти вона зробила вже наприкінці січня. Ютта наважилася на це через прозаїчну річ: холод. Вона не терпіла холоду, через холод ставала нещасною. У монастирі магдалинок у Новогродеці єдиним приміщенням, яке опалювалося, був калефакторій, а ще тепло було в кухні. Ютта з радістю зустрічала дні, колі їй припадало чергувати на кухні або працювати у калефакторії за виробництвом пергаменту та чорнила. Але це були нечисленні хвилини щастя, треба було повертатися до молитов. І до прядіння вовни, яке в Новогродці мало промислові масштаби: монастир працював, як мануфактура, на повну силу, у три зміни. Прясти було холодно, підлога і стіни функціонували як льодовня. З Ютти цього було досить. При першій же нагоді вона закопалася в призначеній для вивезення купі кухонного сміття.
Пріориса закрила книгу, яку читала. Це була «Liber de cultura hortorum[135]» Валафрида Страбона.
— Ну, і як ти себе почуваєш? — запитала вона без гніву, радше з докором. — Як ти себе почуваєш, після того як тебе виловили з купи компосту? Воно справді було того варте?
Ютта витягла з волосся капустяний листок, стерла з вуха і щоки слиз із гнилої ріпи. І з погордою підняла голову. Сестра Леофортіс це помітила.
— Та що з нею розводитися, — вирішила вона. — Дозволь, матінко, я заберу її до стайні. Двадцяти різок вистачить, щоб у неї минули ці примхи.
— Задумайся, — пріориса не звернула на черницю уваги. — Що було б, якби тобі вдалося? Припустімо, що тобі вдалося. Вночі ти виповзаєш зі смітника і вільна як птаха. Куди ти йдеш? Ти ж не знаєш дороги. Запитуєш когось. Кого? Ти самотня дівчина, без опікуна. Ти знаєш, що таке самотня дівчина без опікуна? Сексуальна іграшка для кожного, хто захоче погратися. Для кожного сільського парубка, для кожного селюка, для кожного мандрівця. А для кожної банди розбишак, яких тут валандаються сотні, ти іграшка на тривалий час. Поки не набриднеш, поки від того, що вони з тобою робитимуть, ти не перетворишся на покриту синяками шмату, на почвару з чорним від биття і ридань обличчям, яка ледве волочитиме ноги. Ти думала про це, коли планувала втечу? Ти враховувала такий ризик? Відповідай, бо мені цікаво.
Ютта різко відвернула голову. З її волосся злетіли дві морквяні лушпайки.
— Вона, — звинувачуюче показала пальцем сестра Леофортіс, — сліпа, нічого не хоче бачити. Думає тільки про одне. Про свого коханого. А до коханого всі шляхи добрі.
— Невже, — пріориса не зводила з Ютти погляду, — ти справді настільки сліпа? Мене поінформовано, тож я дещо знаю про тебе і про твого коханого. Твої батьки, люди з високим статусом, ніколи не погодяться на цей союз. Ти збираєшся жити в гріху, без батьківського благословення? Таж так не можна. Це суперечить Божій волі.
— Її полюбовник, — втрутилася Леофортіс, — гусит, проклятий відщепенець. Що їй там батьки, що їй там Бог! Їй миліше поневірятися. Аби з ним!
— Це так? Відповідай! Та відповідай же нарешті, панянко!
Ютта стиснула губи.
Людмілла Прутков, пріориса конвенту Poenitentes sorores Beatae Mariae Magdalenae у Новогродці, розвела руками.
— Я здаюся, — сказала вона. — Сестро Леофортіс.
— Двадцять різок?
— Ні. Хліб і вода протягом тижня.
— Десь через тиждень після запустів до Новогродця по мене прибули дивні люди. Хоч вони були маломовні, я здогадалася, що це слуги того, який мав дивний акцент. Везли мене кілька днів у закритій колебці, довезли до монастиря цистерціанок, потім з'ясувалося, що це Марієнштерн у Лужицях. Побачивши, що я з кожним разом опиняюся все далі від дому, я майже втратила надію. Відчувала, що мушу втікати. У лаваторії[136] я виявила віконце з розхитаними ґратами. Було високо, мені треба було не менше трьох зв'язаних простирадл. Одна з конверсок справляла враження порядної. Я їй відкрилася, а вона…
— Негайно донесла, — легко здогадалася Вероніка.
Софію фон Шелленберг, настоятельку монастиря в Марієнштерні, черниці бачили рідко, майже виключно під час конвентуальної меси. Подейкували, що її повністю поглинає робота над справою всього життя — історією правління та описом діянь імператора Фрідріха І Барбаросси.
— Чим, цікаво знати, — вона склала руки на ладанці та вервиці, — тобі так допекла наша обитель, що ти вирішила втекти? Роботою на ставах з коропами? Ти не любиш коропів? Мені шкода, але монастир мусить з чогось жити. А крім риби? Яких кривд ти зазнала? Що тут у нас такого страшного, від чого треба втікати, стрибаючи з високої стіни? Що тобі досадило, панно Ютто?
— Нудьга!
— Ах, нудьга. А там, за стінами, у твоєму дотеперішньому світському житті, що було аж таке захопливе? Чим це ти заповнювала собі цілісінькі дні, які це в тебе були повсякденні розваги? Полювання? Пиятики і бійки? Азартні ігри? Турніри? Війни? Заморські подорожі? Чим це твоє дотеперішнє життя було цікавішим? Що в тебе там було таке, чого тут нема? Що? Вишивати на п'яльцях і прясти на прядці ти можеш і в нас, скільки захочеш. Пліткувати і щебетати про дурниці можеш досхочу, та ще й краще, ніж удома, бо товариство більш інтелектуальне. То чого тобі, питається, бракує? Мужчини?
— А хоч би й так, — гордовито відповіла вона. — Щоби далеко не ходити.
— Овва! Отже, ми вже вкусили грішної насолоди. І тобі хочеться мужика? Ну що ж, з цим у нас може виникнути проблема. Сестри якось дають собі раду, зрештою, для чого ж людині розум? Я не підмовляю, але й не забороняю…
— Ти мене не зрозуміла, не про це йдеться. Я люблю, і мене люблять. Кожна мить далеко від коханого — як поворот всадженого в моє серце стилету!
— Як-як? — нахилила голову настоятелька. — Поворот всадженого? В серце стилету? Холера ясна, дівчино! В тебе талант. З тебе може вийти друга Кристина Пізанська або Хільдегарда Бінгенська. Ми дамо тобі пергамент і пера, чорнил хоч бочку, а ти пиши, пиши, записуй…
— Я хочу свободи!
— Ага. Свободи. Либонь, необмеженої? Дикої та анархічної? На взірець вальденсів? Або чеських адамітів?
— Даремно глузуєш. Я говорю про свободу в найпростішому розумінні. Без стін і ґрат!
— А де б ти хотіла її шукати? Де ми, жінки, можемо бути більш вільними, ніж у монастирі? Де нам дозволять здобувати освіту, читати книги, вести диспути, вільно висловлювати думки? Де нам дозволять бути самими собою? Ґрати, які ти вирвала, стіна, з якої ти хотіла стрибати, нас не ув'язнюють. Вони нас захищають — нас і нашу свободу. Від світу, в якому жінки є частиною хатнього інвентарю. Де вони варті хіба тільки трохи більше, ніж молочна корова, але значно менше, ніж бойовий кінь. Не обманюй себе тим, нібито твій коханий, заради якого ти ризикувала отримати складні переломи, інакший. Він не інакший. Сьогодні він любить тебе і боготворить, як Пірам Тисбу, як Ерек Еніду, як Трістан Ізольду. Завтра він лупцюватиме дрючком, якщо відкриєш рот без дозволу.
— Ти його не знаєш. Він інакший. Він…
— Годі! — Софія фон Шелленберг махнула рукою. — Хліб і вода протягом тижня.
Ютта перегортала за пюпітром «De antidotis» Галена. Це був нудний твір, але він нагадував їй про Рейневана. Вероніка вишпортала із втиснутої в куток скрині лютню і бренькала на ній. Крім них, у скрипторії були дві ілюмінаторки[137], а також конверси та новіціатки, які привчалися до цього мистецтва, скупчені навколо пишнотілої сестри Ріхензи. Сестра Ріхенза, особа доволі проста, мала з Юттою і Веронікою угоду — пакт про взаємне незвертання уваги.
Вероніка заклала ногу на ногу, сперла лютню на коліно.
— Ben volria mon cavalier… — вона відкашлялась. А тоді почала:
— Тихше, панно! Припиніть шуміти!
— Навіть співати не можна, — пробурчала Вероніка, відкладаючи лютню. — Ютто! Агов, Ютто!
— Слухаю.
— Як у тебе складалося, — Вероніка стишила голос, — із тим твоїм медиком?
— Це ти про що?
— Ти прекрасно знаєш, про що. Облиш книги, ходи сюди. Попліткуємо. Той мій, ну, кузен… Послухай лишень… Перший раз… Був листопад, холодно, тому в мене під спідницею були вовняні фемуралки[138]. Дуже тісні. А той дурень…
Час змінював, ще рік тому вона не могла собі припустити, що без зніяковіння буде вислуховувати барвисті розповіді про інтимні подробиці чужих еротичних стосунків. Ніколи-преніколи вона також не думала, що кому-небудь і коли-небудь розповість про еротичні подробиці власних відносин з Рейневаном. А тепер знала, що розповість. Захотіла розповісти. Монастир змінював.
— А насамкінець, уяви собі, Ютто, дурник ще й запитує: «Тобі було добре?»
— Про що це ви там шепчетеся? — зацікавилася сестра Ріхенза. — Ви дві, шляхетні панночки? Га?
— Про секс, — нахабно відповіла Вероніка. — А що? Заборонено? Секс заборонений?
— Ні.
— Ах, ні?
— Ні. — стенула плечима черниця. — Повчає святий Августин: «Amore et act». Кохайте і робіть, що хочете.
— Ах так?
— Ах так. Шепочіться собі далі.
Вісті зі світу нелегко торували собі шлях крізь монастирські стіни, але час від часу все-таки доходили. Невдовзі після святого Михайла розійшлася звістка про похід гуситів на Верхню Лужицю, про десять тисяч чехів на чолі зі страхітливим Прокопом, котрий викликав жах уже самим звуком свого імені. Говорили про напад на монастир целестинців в Ойбіні, про відбиті ціною численних жертв штурми Будишина та Згожельця, про облоги Житави і Хоцебужа. Тремтячими від збудження голосами гарячково говорилося про вирізане до ноги населення у захопленому Губіні, про криваву бійню у Камені. Плітки стократно примножували кількість спалених містечок та сіл, розповідали про тисячі жертв. Вероніка слухала напружено, потім жестом покликала Ютту до нецесаріуму, місця, яке вже давно служило їм для нарад.
— Це може бути наш шанс, — тлумачила вона, сідаючи над діркою в дошці. — Чехи можуть з Лужиць вторгнутися в Саксонію. Запанує сум'яття, на дорогах з'являться біженці, завжди можна буде до когось приєднатися. Ми були б не самі. Якби нам трішки пощастило, ми змогли би пробратися…
— Куди?
— До гуситів, само собою! Твій любий, ти казала, є серед них значною фігурою. Це твій шанс, Ютто. Наш шанс.
— По-перше, — тверезо зауважила Ютта, — нам відома тільки чутка. У червні теж здіймалася паніка, подейкували про тисячі гуситів, які сунуть на Житаву та Згожелець. А закінчилося незначною сутичкою на шльонсько-лужицькому пограниччі. Тепер може бути так само.
— А по-друге?
— Я бачила результати гуситських рейдів у Шльонську. Йдучи, гусити вбивають і палять усе на своєму шляху. Якщо ми нарвемося на сп'янілу від крові чернь, нам кінець, ім'я Рейневана нас не врятує. Його, може, знають деякі з-поміж вищих рангом капітанів, та гемайни про нього і не чули.
— Отже, нам треба подумати, — Вероніка встала з дошки, опустила рясу, — щоб, оминувши гемайнів, потрапити до капітанів. А це можна влаштувати. Отже, чекаємо на розвиток подій, Ютто, виглядаємо нагоди. Ми умовилися?
— Умовилися. Чекаємо на розвиток і виглядаємо.
Події, безумовно, розвивалися, принаймні так випливало з уривків відомостей та чуток, які доходили до Кроншвіца.
Невдовзі після святої Люції монастир стривожила звістка про черговий напад, про могутню гуситську армію, яка через Рудні гори ввійшла в Саксонію, у долину Лаби. Вероніка багатозначно дивилася на Ютту, Ютта кивала головою.
Залишалося чекати нагоди.
А нагода трапилася зовсім швидко. Як на замовлення.
У Кроншвіці часто з'являлися гості, часто високопоставлені світські або високі сановники в церковній ієрархії. Монастир домініканок був впливовим у Тюрінгії, тут рахувалися з голосом і думкою пріориси, що походила зі знатного роду. Під час перебування в ньому Ютти його відвідала Анна фон Шварцбург-Сондерсгаузен, дружина ландграфа, — власною персоною. Відвідували Кроншвіц і архієпископський вікарій з Майнца, схоластик з Наумбурга, абат бенедиктинців з Босау та різні мандрівні прелати з різних, часом вельми віддалених дієцезій. Правилом, а фактично — заслугою пріориси було те, що кожен з гостей виступав у Кроншвіці з проповіддю або лекцією для черниць. Теми лекцій були найрізноманітніші: транссубстанціація, спасіння, житія святих та отців Церкви, екзегеза Письма, єресі та помилки, Диявол та його вчинки, Антихрист. Загалом, тема не мала значення, важливо було розвіяти нудьгу. Крім того, деякі з лекторів були з біса красиві та мужні і надовго давали черницям привід для мрій і зітхань.
Того дня, дев'ятнадцятого грудня 1429 року, у понеділок після останньої неділі адвенту, ad meridiem[139], коли зимове сонце гарно підсвітило вітраж із зображенням мук святого Боніфація, перед черницями та дівчатами, котрі зібралися в капітульному залі, з'явилися чотири особи. Достойна Констанція фон Плауен, пріориса конвенту. Петер фон Хаугвіц, сповідник монастиря, канонік колегіати в Жичі. Літній чоловік, високий, аскетично худий, — духовна особа, але вдягнений по-світськи у вамс з венеціанської парчі. І молодший, десь Рейневанового віку, світловолосий чоловік в одязі університетського викладача, із симпатичним обличчям, блискучими очима та хвилястим, мов у жінки, волоссям.
— Дорогі сестри, — заговорила Констанція фон Плауен, у райдужному світлі з вітража схожа на королеву. — Нас ушанував сьогодні своїм візитом велебний Освальд фон Лангенройт, канонік з Майнца, наближена особа доброго пастиря нашої дієцезії, вельмишановного Конрада фон Дауна. На моє прохання канонік люб'язно погодився виголосити нам повчання. Ці повчання, зазначу, стосуються деяких світських речей, тому звернені головною мірою до панн, що перебувають тут тимчасово, а також до тих sorores та конверс, які не витримають і повернуться у світ. Але й нам, котрі офірували себе та склали обітниці, це знання, гадаю, не зашкодить. Позаяк знання ніколи не шкодить і його ніколи не буває забагато. Амінь.
Канонік Освальд фон Лангенройт виступив наперед.
— Ми недосконалі, — почав він після ефектної паузи і не менш ефектного заламування рук. — Ми слабкі! Виставлені на спокуси. Усі, незалежно від віку, розуму та статі. Одначе зважте, сестри, що жінки більше, стократ більше піддаються спокусам. Бо якщо Творець зробив чоловіка недосконалим, то жінку зробив найнедосконалішою істотою поміж тварин. Обдарувавши її здатністю давати життя, Він водночас видав її на поталу хтивості та сластолюбству. Виставив її на муки. Рече-бо мудрий Альберт Великий: «Сластолюбство та хтивість подібні до хвороби, кого охоплять, той страждає…
— Ще й як, — пробурмотіла Вероніка.
— …той не в силі». Великої сили треба, аби протистояти пожаданню. А що жінка? Жінка слабка! Духу нема, а тіло її перед пристрастю безсиле, віддане напризволяще. Навіть у подружжі нікуди втекти від жаги. Бо ж як опиратися, якщо належиться бути покіпною чоловікові та слухняною йому? Згідно з буквою Святого Письма. Рече Книга Буття: «До мужа твого пожадання твоє, а він буде панувати над тобою[140]». «Дружини, коріться своїм чоловікам», — повчає святий Павло у листі до ефесян[141].
— То як тоді, запитаєте, бути? — вів далі канонік. — Що чинити? Піддатися і згрішити тілесно? Чи відмовити чоловікові і згрішити непокорою? Тож знайте, любі сестри, що ця дилема має розв'язок, завдяки повчанням великих докторів нашої Церкви та вчених теологів. Рече Тома Аквінський: «Якщо на поводі своєї хтивості чоловік ваш запрагне вашого тіла і вимагатиме тілесного спілкування, його треба від цього відвести, поступаючи ревно, але мудро. Однак якщо це не вдасться — а зазвичай не вдається — треба піддатися, щоби, припустившись меншого гріха, вберегти свого чоловіка від гріха більшого». Адже він, незадоволений, може побігти зі своєю жагою до борделю, або, прости Господи, з чужою дружиною чужолозтвом згрішити. Або й хлоп'я яке схопити і… Змилуйтеся, святі угодники! Отож бачите, сестри, що краще собою пожертвувати, ніж наражати свого чоловіка на такі тяжкі гріхи. Добре чинить той, хто ближнього свого від гріха оберігає. Благий се вчинок!
— Добре знати, — пробурмотіла Вероніка. — Запам'ятаю.
— Та тихо ти, — шикнула Ютта.
— Однак треба бути обережним, аби не було в тім ніякого сластолюбства. Рече теолог Гілельм Осерський: «Тілесні взаємини велика насолода супроводжує, однак не чинить гріха той, кому ця насолода не приносить задоволення». Але, на жаль, рідко трапляється, що не приносить…
— До холери рідко, — шепнула Вероніка.
— Тому єдине, що можна порадити: молитися. Молитися палко і безнастанно. Але подумки, тихо, щоб під час взаємин чоловіка не образити, бо ображати чоловіка під час взаємин — не тільки гріх, а й хамство.
— Амінь, — прошептала одна з черниць.
— Як бачите, сестри, — знову заговорила пріориса, — справа непроста. Більше вам про неї розкаже другий наш почесний гість, учений Миколай Кузанський, теолог, бакалавр гейдельберзького університету, decretorum doctor падуанського університету, трірський канонік, секретар тамтешнього архієпископа. Муж молодий літами, але вельми вже вславлений побожністю та мудрістю.
Молодий чоловік віку Рейневана встав. Вийшов наперед. Стулив долоні. Вітраж зі святим Боніфацієм красиво його освітив.
— Херувим, — муркнула Вероніка. — Певно, буде мені сьогодні снитися.
— А мені вже сниться, — зашепотіла новіціатка за спиною Ютти. Інші зашикали на неї.
— Любі сестри во Христі, — почав лагідним тоном молодий теолог. — Дозвольте. Не буду вас ані повчати, бо сам усе ще від усезнання далекий, ні застерігати, бо й сам я не без гріха. Дозвольте мені просто поділитися з вами тим, що є в моєму серці.
Сповнена очікування тиша, здавалося, аж дзвенить під склепінням.
— Чоловік істинно Божий, — почав Миколай Кузанський, — живе в самозаглибленні. Вільний від земних справ, шанобливо звертається до віковічного благочестя. Тоді закрите небо розкривається. З лиця Божої любові раптове сяйво, мов блискавиця, пронизує відкрите серце. У його світлі Дух Божий звертається до серця зі словами: «Я твій, а ти — моє, я проживаю в тобі, а ти живеш у мені». Двоє людей, що люблять одне одного, пов'язує схожа єдність. Прагнення одного є прагненням другого. Його жага є твоєю жагою…
На обличчі каноніка Лангенройта з'явився легкий вираз занепокоєння. А обличчя багатьох черниць, не виключаючи пріориси, прикрасилися замріяними усмішками.
— …бо якщо любов випливає від Бога, істинно від Бога, в цьому нема нічого нечистого. Любов і пожадання чисті, як світло, як lux perpetua, як природа не оскверненого гріхом райського саду. О сестро, сестро моя, у багатьох одна! Чекай, чекай терпляче, тримайся в побожності і молитві. І настане день, коли засяє світло любові, коли з'явиться той, кого обдаруєш любов'ю. Надійде suavissimus[142], сповнений чарівності, і поведе тебе в hortus conclusus[143] насолоди. Прагнення — а тоді розкіш. Сила любові п'янить тебе, занурює в досконалу радість. Душа, сповнена радості, служить тому, кого любить, тим палкіше, позаяк не ховає своєї наготи від наготи його невинності…
Занепокоєння на обличчі Лангенройта ставало дедалі помітнішим. А черниці розімлівали в страхітливому темпі.
— Назву тебе нареченою моєю, кохання якої ліпше за вино, а запашність олив твоїх — за всі пахощі!{46} І скажу тобі: Quam pulchrae sunt mammae tuae soror mea[144]…
— Якщо це devotio moderna, — шепнула новіціатка ззаду, — то я записуюся.
— Устанете рано, й підете разом у сади-виногради, подивитися, чи зацвів виноград, чи квітки розцвілись, чи гранатові яблуні порозцвітали? Там кохання своє йому даси. А перса твої…
— Свята Вероніко, патронко… Я не витримаю…
— …перса твої, що mandragorae dederunt odorem[145], це плоди, скажеш, що я їх заховала для тебе, коханий ти мій. І сповниться commixtio[146] статі, сповниться unio mystica[147]. Сповниться те, що природне, перед лицем Бога, який є Природою. Амінь. Мир вам. сестри мої.
Констанція фон Плауен голосно видихнула. Важко зітхнув Освальд фон Лангенройт. Канонік Хаугвіц витер рясний піт з чола і тонзури.
— Це наш шанс, — повторила Вероніка. — Ми не можемо його змарнувати.
Вони розмовляли, сховавшись у комірчині за пекарнею, їхнє звичайне місце нарад виявилося зайняте, в однієї з наймолодших конверс був пронос, і вона сиділа в нецесаріумі безперервно.
— Не крути головою і не кривись, — наморщила носа Вероніка. — Цей теолог — це наш шанс, повторюю. Ти ж слухала, що він говорив і як говорив. Він, Ютто, думає тільки про одне, я тобі гарантую. Весь монастир слухав те його казання, всі бачили, що в нього було в очах. А в очах в нього була якраз та річ, про яку ми обидві безперервно думаємо.
— Може, ти думаєш!
— Нехай буде, може, я. І решта монастиря теж, включно з вельмишановною матір'ю фон Плауен. Ні, я не збираюся чекати, поки котрась нас випередить і вскочить йому до ліжка. Пристрасний теолог допоможе нам втекти, Ютто. Треба тільки піти до нього, в дім для гостей. І переконати його у нашій справі. Ось тут у мене два патички. Ну ж бо, витягуй. Коротший іде і переконує.
— Що ти… — Ютта сахнулася, немов їй подавали не два патички, а двох гадюк. — Ти ж не…
— Коротший іде, — рішуче повторила Вероніка. — І переконує Кузанського в нашій справі. Це буде неважко. Гадаю, вистачить порядного і добрячого fellatio. Плюс грудей, котрі mandragorae dederunt odorem. Але якщо виявиться, що цього замало, — що ж, доведеться піти на commixtio статей за повною програмою. Нагота перед наготою et cetera. Давай, давай, шкода часу. Коротший патичок біжить у hortus conclusus, а довший тим часом пакує манатки.
— Ні, — жахнулася Ютта. — Ні.
— Що «ні»?
— Я не можу… Я кохаю Рейневана…
— І тому хочеш утекти. Тому мусиш утекти.
«Вона має рацію, — подумала Ютта, — вона цілком має рацію. Минає рік моєї неволі, рік від нападу на Білий Костел. У домініканок у Кроншвіці я вже сім місяців, того й гляди знову з'являться дивні люди, щоб забрати мене і завезти до іншого, ще більш віддаленого монастиря. Мене розлучать з Веронікою, а сама я втекти не зумію. Вона має рацію. Тепер або ніколи».
— Давай патичок, Вероніко.
— Оце я розумію. Який ти витягнула? Довгий! Отже, короткий — мій, вислухала тихі молитви моя патронка. Пакуй в'юки, Ютто. А я спішу до гостьового дому. До теолога Миколая, що чекає там suavissimus і сповнений чарівності.
Ютта, спакована і переодягнена, чекала в пекарні. Місяць був у нові, груднева ніч була темна, як саме дно геєни.
Вероніка повернулася добряче після півночі. Зарум'яніла, спітніла і задихана. На ній був підбитий хутром плащ, у руці вона несла вузлик. «Вдалося, — подумала Ютта, — їй справді вдалося».
Вони не гаяли часу. Скоресенько пробігли подвір'ям до гостьового дому, увійшли в морок сіней. Миколай Кузанський чекав на них, пальцем на устах наказав мовчати. Підвів їх до стайні, де при тьмяному світлі кагання пахолки сідлали двох коней. Ютта надягнула поданий їй кожушок, натягла каптур, скочила в сідло.
Миколай Кузанський відіслав пахолків. А тоді обняв Вероніку і поцілував. Поцілунок затягнувся. І тягнувся досить довго. Ютта, втративши терпець, промовисто кашлянула.
— Вам час, sorores, — опам'ятався Миколай Кузанський. — Час. Ходімо.
— Хто це там? — забуркотів Брюнварт, світський монастирський servus[148], сторож та воротар гостьового дому. — Кого це поночі чорти носять? Чума на ваші…
Упізнав каноніка, замовк, низько вклонився. Кузанський мовчки всунув йому в руки дзвінку калитку. Брюнварт зігнувся в поклоні.
— Відчиняй ворота. Випусти моїх служників, я посилаю їх у пильних справах. І рот на замок.
— Авжеж… Ваша велебносте… Ніч темна, як дно геєни. Холодно.
— Ця дорога веде до Вейда. Ця — до Цвіккау і далі до Дрездена. Прощавайте, любі сестри. Хай вас Бог провадить. І щасливо приведе до ваших близьких.
— Прощавай… любий Миколаю.
Підкови зацокали по камінні.
Трупне заціпеніння (лат.).
«Книга про садівництво» (лат.).
3 лат. — купальня, баня.
Ілюмінатор — художник, що відтворював ініціали та нескладні орнаменти рукописів та відзначав нові рядки; майстер, який вручну розмальовував гравюри.
Фемурали — короткі тісні штанці (з лат. femur — стегно).
До полудня (лат).
Бут. 3:16
Еф. 5:22.
Прекрасний, наймиліший (лат.).
Замкнений садок (Пісн. 4:12).
Які прекрасні перса твої, сестро моя (буквальний переклад рядка «Пісні над піснями» (4:10) з латинського перекладу Біблії Вульгати. В українському перекладі І. Огіенка цей же рядок перекладений словами: «Яке любе кохання твоє, о сестрице моя»).
Видадуть пах мандрагори (Пісн. 7:14).
Єднання (лат.).
Таємний союз (лат.).
Слуга (лат).