Вони їхали. Спочатку — галопом, сповільнюючи його тільки тоді, коли доводилося долати підйоми. І ще для того, щоби не загнати коней. Їхали так, що земля летіла з-під копит. Але коли від корчми в Лібіні їх відділяла вже десь миля, коли між ними і Лібіною пролягли узгір'я, бори, ліси і чагарі, вони сповільнили темп. Не було сенсу гнати.
Віяв вітер з гір, теплий, весняний вітер. Самсон вів, висунувшись у голову кавалькади. Шарлей і Рейневан їхали рівно, бік у бік. не намагаючись наздогнати велета.
— Куди ми їдемо? Шарлею? Куди веде ця дорога?
Кінь Шарлея, красивий вороний жеребець, затанцював, нітрохи не втомлений чвалом. Демерит поплескав його по шиї.
— До Рапотіна, — сказав він. — Це село під Шумперком. Ми там живемо.
— Живете тут? — Рейневан аж розкрив рота від здивування. — Тут? У якомусь Рапотіні? А мене ж ви як знайшли? Яким чудом…
— Це було, — пирснув Шарлей, — одне з цілої серії чудес. І що не чудо, то чудовіше. Почалося три неділі тому. З того, що Неплах відкинув копита.
— Що?
— Флютик покинув земний паділ. Переставився. Florentibus occidit annis.{7} Коротко кажучи, помер. Природною смертю, уяви собі. Одні йому зашморг пророкували, інші йому зашморгу бажали, а загалом ніхто не сумнівався, що той мерзотник попро щається з цим світом не інакше, як на шибениці. А він, уяви собі, помер, немов дитятко, ну, чи там як черниця. Уві сні, в солодкому сні. Усміхнений.
— Не може бути.
— Повірити важко, — погодився Шарлей. — Але доведеться. Є багато свідків. Серед них Гашек Сикора, пам'ятаєш Гашека Сикору?
— Пам'ятаю.
— Гашек Сикора тимчасово перебрав функції та обов'язки Флютика. А він, щоби ти знав, дуже прихильно до тебе ставиться. Здогадуєшся, яка може бути причина?
— Навіть дві. Два м'які шанкри, обидва в неприємному місці, дуже клопітливому для жонатого чоловіка. Я вилікував його магічною маззю.
— Боже великий, — Шарлей здійняв очі до неба. — Серце радіє, коли бачиш, що є ще вдячність на цьому світі. Досить буде сказати, що це саме він послав нас тобі на підмогу. Їдьте, сказав, під Совинець і Шумперк, відбийте, сказав, Рейневана, перш ніж його до Праги довезуть, Прага для нього недобра. Що там з Рейневаном було, сказав, те було. Його милість Неплах, сказав, заповзятий був на нього, але його милість Неплах помер. Мені, сказав, до цієї афери нема діла, а як Рейневан зникне, афера з часом стишиться. Так що нехай зникає медик, нехай іде, куди хоче, якщо винен, хай його Бог судить, якщо не винен, хай йому Бог помагає. Порядний хлоп.
— Бог?
— Ні. Гашек Сикора. Годі балакати, хлопче. Пришпор-но коня. Диви, як Самсон відірвався. Надто відстаємо.
— Куди це він так спішить?
— Не куди, а до кого. Побачиш.
Садиба, про близькість якої дали знати гавкання собак і запах диму, була схована за березовим гаєм і густим терновим жи воплотом, з-за якого виростала стріха стодоли. За стодолою були сарай і комора з очеретяним дахом, жердяна огорожа, а за нею сад, повний присадкуватих слив і яблунь, далі подвір'я, білий голуб'ятник, криниця з журавлем. І дім. Великий дім, збудований з колод у зруб, з підпертим стовпами ґанком.
Як тільки вони в'їхали на подвір'я, зі східців ґанку збігла молода жінка. Рейневан упізнав її ще до того, як з-під хустки, що зсунулася на бігу, вивільнилося розкішне руде волосся. Упізнав її по тому, як вона рухалася, а рухалася вона так, наче танцювала, у танці ніби й не торкаючись землі, чистісінько тобі німфа, наяда чи якась інша неземна з'ява. Проста сіренька сукенка обтікала її тіло, наводячи на гадку про ті повітряно-ефемерні шати, якими — як для пристойності, так і для композиції, — художники прикривали чуттєві тіла своїх Мадонн та богинь на фресках, картинах і мініатюрах.
Маркета підбігла до Самсона, велет зсунувся із сідла просто в її обійми. Звільнившись, підняв дівчину, як пір'їнку, поцілував.
— Зворушливо, — Шарлей, спішуючись, підморгнув Рейневанові. — А не бачилися десь з півдня. Туга, як бачиш, мало їх не вбила. Яка ж це радість — зустрітися після такої тривалої розлуки.
— Ти, Шарлею, — почав Рейневан, — мабуть, ніколи не зумієш збагнути, чим є…
Він не закінчив. З невеликого покритого дерном льоху біля садка виринула друга істота прекрасної статі. Більш зріла. У кожному, так би мовити, кшталті, принаді і дюймі. Галатея чи Амфітрита, судячи з обличчя або фігури, Помона або Церера, якщо робити висновок на підставі кошика з яблуками та капустою.
— Ти щось казав? — запитав Шарлей з невинною міною.
— Ні. Нічого.
— Рада тебе бачити, паничу Рейневане, — сказала пані Блажена Поспіхалова. вдова за Поспіхалом, свого часу господиня будинку, розташованого в Празі, на Новому Місті, на розі вулиць Щепана та На Рибнічку. — Поспішіть-но, панове, поспішіть-но. Обід зараз буде на столі.
«Весна іде», — зауважив Рейневан, йдучи біля Шарлея розмоклою межею. З голих дерев крапотіла вода. Пахло мокрою землею. І чимось, що гнило.
— До Праги, — говорив Шарлей, — я прибув пізньої осені минулого року, після ракуського рейду. Перезимував у Самсона. У столиці ніколи не було надто спокійно, але тепер, навесні, стало геть погано. І з біса небезпечно. Справжній тобі казан з киплячим окропом, кажу тобі. Зайшлося про переговори Прокопа Голого з Сигізмундом Люксембурзьким…
— Прокоп веде переговори з Люксембуржцем?
— Отож-бо. Йдеться навіть про мир і визнання Люксембуржця королем. Умовою є прийняття останнім чотирьох празьких статей і легалізація секуляризації церковного майна. На таке Сигізмунд, ясна річ, ніколи не погодиться і домовленості розірве. Прокопові це добре відомо, на переговори він пішов, аби показати, що саме Люксембуржець і католики є агресивною стороною, яка хоче війни, а не миру. Це очевидно, але не для всіх. Прага на цьому грунті різко розділилася. Старе Місто підтримує переговори, закликає до примирення і визнання Сигізмунда королем Чехії. Нове Місто й чути про це не хоче. Масла у вогонь підливають проповідники з амвона. У Діви Марії Сніжної Люксембуржця називають «царем вавилонським» і підбурюють до розправи з «угодовцями та зрадниками». На Старому Місті, у Матері Божої Перед Тином, закликають покінчити з «фанатиками» та «радикалами». Як наслідок, Прага поділилася на два ворожі табори. Сватогавельську, Горську та Поржичиську брами забарикадували, вулиці поперегороджували кобилицями та ланцюгами. На рубежі день і ніч гримлять рушниці, свистять стріли, літають кулі, ре гулярно доходить до сутичок, після яких кров піниться у стоках. Обидві сторони провадять регулярні полювання на зрадників, а прийняти за такого можуть напрочуд легко. Саме час було звідти забиратися. Блажена… Гм… Її мосць Поспіхалова зізналася, що дістала у спадщину дім під Шумперком. А коли вийшла на яв оця справа з тобою, коли Сикора дав знати, що тебе повезуть саме через Шумперк, я вирішив, що це знак провидіння. Ми покинули Прагу, не роздумуючи. І без жалю.
— І що тепер? — Рейневан не міг приховати кпини. — Залишишся тут? Осядеш і будеш господарем на землі? А може, думаєш про женячку?
Шарлей подивився на нього. Усупереч очікуванням, дуже серйозно.
— Я думаю, — так само серйозно сказав він, — про тебе, друже. Бо якби не ти, то з Праги я б вирушив у зовсім іншому напрямку. А саме — будинським гостинцем, прямісінько в Угорщину, й далі — до Константинополя. Але вийшло так, що спершу треба допомогти другові. В халепі, в яку друг по-дурному вляпався. Бо ж таки вляпався?
— Шарлею…
— Вляпався чи ні?
— Вляпався.
— Втелющився по самі яйця, як муха в патоку?
— Втелющився.
— То розказуй.
Розказувати довелося двічі, бо коли вони після вечері зійшлися в коморі побесідувати, Самсон Медок теж забажав ознайомитися з ходом подій і з подробицями халепи, в яку Рейневан втелющився. Але якщо Шарлей слухав і тільки головою крутив, то Самсон тут-таки виступив з висновками.
— Повертатися на Шльонськ, — почав він, — категорично не раджу. Ти нічого цим не досягнеш, а тільки наразишся на небезпеку. Тебе викрили у Вроцлаві та схопили раз, тож наступного разу їм це також вдасться. А на вівтариста Феліціяна я б не розраховував. Нічого він не дізнається, зависокі пороги на його ноги. Інквізиція вміє стерегти свої таємниці. І, звичайно, ж вона не така дурна, щоб тримати панну Ютту в місці, яке може виявити перший-ліпший продажний попик.
— То що нам робити? — понуро запитав Рейневан. — Повернутися до гуситів? Слухняно виконувати те, що мені накаже робити Інквізиція? Розраховуючи на те. що врешті-решт я задовольню їх настільки, що вони мене звільнять і віддадуть мені Ютту?
Шарлей і Самсон подивилися один на одного. Потім на Рейневана. Він зрозумів.
— Вони ніколи мені її не віддадуть. Правда?
Запала промовиста мовчанка.
— Повернення до гуситів, — врешті-решт сказав Самсон, — тільки на перший погляд здається кращим вибором. З твоєї розповіді випливає, що тебе підозрюють.
— У них нема доказів.
— Якби були, ти вже був би мертвий, — спокійно зауважив Шарлей. — А якщо втечеш, піднесеш їм доказ на таці. Твоя втеча буде доказом вини. І вироком водночас.
— Гусити спостерігатимуть за тобою, — додав Самсон. — Вони стежитимуть за кожним твоїм кроком. І водночас віддалять від секретів і таємних справ. Навіть якби ти хотів, однаково не здобудеш відомостей, якими ти міг би задовольнити Інквізицію.
— Інквізиція не скривдить дівчину, — мовив Шарлей, швидко, але не надто переконано. — Цей Гейнче нібито порядний чолов'яга. До того ж твій знайомий з навчання…
Замовк. Розвів руками. Але майже відразу ж заговорив упевненим голосом:
— Не вішай носа, Рейнмаре, не вішай носа. Ще наш корабель не потонув, він іще пливе під вітрилами. Знайдемо спосіб. Ні Гомер, ні Вергілій про це не згадують, але я тебе запевняю: вже троянська розвідка мала своїх агентів серед ахейців. І теж здобувала їх шантажем. А шантажовані агенти знаходили способи обкрутити Трою круг пальця. Обкрутимо Трою круг пальця і ми.
— Як? — гірко запитав Рейневан. — Ти маєш якусь ідею? Може бути яка завгодно. Усе ж таки це краще, ніж бездіяльність.
Якийсь час вони мовчали.
— Спочатку треба виспатися, — нарешті сказав Шарлей, — De mane consilium, ранок принесе пораду.
Рейневанові ранок не приніс поради, щиро кажучи, не приніс нічого, крім болю в шиї. Для Самсона і Шарлея, як здавалося, ргнок теж не був аж надто щедрим, принаймні щодо порад і вказівок. Велет взагалі не зачіпав теми вчорашніх розмов, вся його увага, здавалося, зосереджувалася виключно на рудоволосій Маркеті, як під час сніданку, так і після нього. Тож Рейневан і Шарлей використали перший-ліпший претекст, щоб вийти. І піти. Далеко, на зазначену шпалерою кривулястих верб греблю, що рсзділяла два спущені ставки.
— Оце з Маркетою і Самсоном, — почав Рейневан, показуючи головою в бік садиби та господарства, — виходить, серйозна справа.
— Виходить, що серйозна, — поважно підтвердив демерит. — Як, зрештою, все в Самсона. Це справді чоловік ніби з іншого світу. Бувають хвилини, коли я починаю вірити…
— Чорт забирай, Шарлею! Це ж наш друг, яка б йому була корисгь нас вводити нас в оману! Якщо він каже, що прибув з іншого виміру, то треба йому вірити! З цього питання висловилися, не без ламання голів, серйозні, спеціалізовані і незаперечні авторитети. Бездєховський, Акслебеи, Рупілій… Ти думаєш, вони дали би обдурити себе шахрайством, не викрили би пройдисвіта? То чому ж ти такий недовірливий, такий скептичний?
— Тому, що я бачив у житті такі шахрайства, якими давали себе обдурити навіть авторитети. Сам, мушу покаятися, у кількох винен. Гріхи молодості… Годі про це. Я сказав: починаю вірити. Як на мене, це вже чимало.
— Я знаю. А Рупілій, раз ти вже про нього згадав…
— З цього нічого не вийде, — сухо відрізав демерит. — Самсон не хоче. Я з ним розмовляв. Він трохи гризеться через ту обіцянку, яку ви дали Рупілієві, але він уже прийняв рішення. Рупілій, заявив він, мусить дати собі раду сам, бо він, Самсон Медок, має на голові дещо важливіше. Таке, від чого він не відмовиться.
— Маркета.
— Авжеж, Маркета.
— Шарлею.
— Що?
— Гм-м-м. А вона взагалі говорить?
Демерит трохи помовчав, перш ніж відповісти.
— Я не чув.
День, який настав, — середа за календарем — був такий же бідний на поради та розв'язання, що й ранок, і так само нічого путящого не приніс. І закінчився нічим.
Коли почало сутеніти, вони сіли вечеряти, всі п'ятеро. Розмова не клеїлася, тож переважно мовчали. Рудоволоса адамітка їла мало, її погляд не відривався від Самсона, а одна рука постійно торкалася його величезної долоні. Їхні сповнені ніжності погляди та жести викликали не тільки тривогу і ніяковість, а й заздрість: Рейневан не пам'ятав, щоб Ютта хоч коли-небудь — навіть в найінтимніші моменти пристрасті — давала йому настільки ж явні та очевидні докази обожнювання. Він усвідомлював, що ця заздрість не вельми раціональна, але її уколи аж ніяк не ставали від цього менш дошкульними.
Дошкуляла також, цього разу уражаючи його чоловічу гордість, поведінка Блажени Поспіхалової. Вдова присвячувала геть усю свою увагу Шарлеєві. Хоч робила вона це стримано і не переборщувала в кокетстві, між нею і демеритом аж іскрилося від еротизму. Рейневан же, хоча між ним і вдовою теж щось там було іскрило, та й не за таких уже й давніх часів, не заслужив навіть більш-менш промовистого погляду. Він, ясна річ, кохав Ютту, і про пані Блажену ані не думав. А проте йому дошкуляло. Ніби їжак вмостився за пазухою.
Вночі, коли на шарудкому сіннику він намагався заснути, прийшли більш серйозні роздуми. А після роздумів — рішення.
Було ще зовсім темно, коли він осідлав коня і вивів його зі стайні, причому так тихо й потаємно, що навіть собаки не розгавкалися. Ледве-ледве світало, коли він вирушив. Ледве-ледве розвиднілося, коли підкови застукали по битому тракту.
«Вони знайшли те, що хотіли знайти, — думав він, — озираючись на село Рапотін. — Обидва. Самсон Медок має щось надзвичайно важливе. Має Маркету, свою Каліпсо, має тут, у цьому селі, свій острів Огігію. Шарлей має Блажену Поспіхалову, і не має значення, чи він залишиться з нею, чи вирушить далі, до свого омріяного Константинополя, до Іподрому, Хагії Софії[37] і смажених восьминогів у таверні над Золотим Рогом. Не має значення, чи він туди коли-небудь добереться. Несуттєво, що буде далі з Самсоном і Маркетою. Але було би безглуздо змусити їх відмовитися від усього, змусити їх покинути все, змусити вирушити у світ, у незнане, щоб ризикувати життям заради чужої справи. Моєї справи.
Бувайте, друзі.
У мене теж є щось надзвичайно важливе, від чого я не відмовлюся. Я вирушаю.
Сам.
План Рейневана був простий: долиною річки Морави і підніжжям Сніжника дістатися до Мендзилеського перевалу і важливого торгового шляху з Угорщини, що веде прямо в Клодську улоговину. За приблизними підрахунками, від перевалу його відділяло не більше ніж п'ять-шість миль. Був, щоправда, ще й другий варіант: долиною ріки Бранни і перевалом до Льондека, а звідти Соляним шляхом до Крутвальда, Ниси і Зембиць. Однак другого варіанта, хоч він і провадив його просто до мети, Рейневан остерігався: дорога вела через гори, а погода все ще була непевною.
І не тільки погода становила загрозу. Як численні регіони Моравії, так і шумперський край нині був справжньою шахівницею: володіння вірних герцогові Альбрехту католицьких панів перемежовувалися з маєтками шляхти, що підтримувала гуситів, причому зорієнтуватися було дуже непросто, надто вже часто змінювалися сторони і партії. Сум'яття посилював і той факт, що декотрі залишалися нейтральними, себто їм було байдуже, на кого нападати і кого грабувати: вони нападали і грабували всіх.
Рейневан дістав від Шарлея деяку інформацію — і чудово усвідомлював, що для нього всі є однаково небезпечними, і що найкраще було би прошмигнути непоміченим: так, щоби не нарватися на жодну з партій. Щоб не нарватися на панів Стражницьких з Краваржа на Забржегу і панів з Кунштата — із розташованих неподалік Лоштіц, які підтримували Чашу. Чи, тим більше, на католиків, які стояли на боці Альбрехта, — шумперських Вальдштейнів, панів зі Зволе і численних манів єпископа оломоуцького, які постійно здійснювали набіги на довколишні володіння.
Раптом почав сипати сніг, сніжинки, спочатку дрібні, перетворилися на великі й мокрі грудки, котрі моментально заліплювали очі. Кінь храпав і трусив головою, однак Рейневан їхав. Подумки він молився, аби те, що він вважав гостинцем, було ним насправді.
На щастя, заметіль припинилася так само швидко, як і почалася. Сніг припорошив і забілив поля, але дороги не заніс, її й далі було чітко і виразно видно. Вона навіть ожила. Розляглося бекання і дзеленчання дзвоників, на дорогу вилилася отара овець; вони переступали дрібними швидкими кроками. Рейневан понукнув коня.
— Помагайбі.
— І вам, кхе-кхе, — пастух переборов страх. — І вам, паночку.
— Ти звідки? Що то за село, там, за горбом?
— Отамка? Таж село.
— Як називається?
— Таж Кеперів.{8}
— А чий той Кеперів?
— Таж монастирський.
— А чи які збройні там не стоять?
— А чого би то їм там стояти?
Рейневан розпитував далі, і пастух повідомив, що за Кеперовом над Моравою розташовані Гинчиці, а далі — Ганушовиці.
Рейневан полегшено зітхнув: виходило, що він упевнено дотримується маршруту і не заблукає. Він попрощався з пастухом і вирушив далі. Дорога невдовзі завела його просто до броду на затягнутій туманом Мораві, а далі пішла правим її берегом. Невдовзі він минув згадані Гинчиці — кілька халуп, про які ще здалеку був попереджений запахом диму і валуванням собак. Не вдовзі він почув недалекий дзвін; виходило, що в Ганушовицях був парафіяльний костел, та ще й такий, якого не спалили. Мав би там залишитися і священик чи бодай вікарій, бо кому ж іще хотілось би смикати за шнур дзвону, до того ж уранці. Рейневан вирішив відвідати духовну особу, розпитати про дальшу дорогу, про війська, про озброєні загони — а може, навіть напроситися на сніданок.
Поснідати йому не судилося.
Одразу ж за костеликом він нарвався на групу озброєних чоловіків. П'ятеро вершників тримали за вуздечки коней іще п'ятьох своїх товаришів, котрі, спішившись, мали біля притвору жваву дискусію з куценьким пробощем, який загороджував їм вхід. Угледівши Рейневана, всі замовкли і всі, в тому числі ксьондз, звернули на нього неприязні погляди. Рейневан подумки прокляв своє безталання, прокляв дуже брутально, такими словами, яких за жодних обставин не можна було вживати при дітях і жінках. Але доводилося грати такими картами, які вже було роздано. Він заспокоїв себе, глибоко вдихнувши, гордовито випростався в сідлі, недбало поклонився і ступою рушив до плотиків і халуп, плануючи перейти на галоп, щойно зникне з очей. Та нічого з цього не вийшло.
— Гей! Почекайте-но, паночку!
— Я?
— Ви.
Йому заступили дорогу, оточили. Один, з бровами як віхті, схопив коня за віжки біля самого мундштука, водночас відхиливши цим рухом плащ, під яким виявилася червона Чаша на вбраній поверх панцира туніці. Уважніший погляд відкрив гуситські знаки і в решти. Рейневан стиха зітхнув: він знав, що це нітрохи не робить його становище кращим.
Бровастий гусит вдивлявся в його лице, а його власне обличчя, на подив Рейневана, змінювало вираз. З похмурого — на здивований. А зі здивованого — на начебто втішений. І знову на похмурий.
— Висте Рейневан з Беляви, сілезець, — заявив він тоном, що не допускав дискусій. — Медик до лікування.
— Ага. І що далі?
— Я вас знаю. Тож не заперечуйте.
— Та я ж і не заперечую. Питаю, що далі.
— Бог нам вас послав. Нам якраз медика потрібно, до хворого. Зволікати не можна. Тож поїдете з нами. Дуже просим. Дуже ґречно просим.
Дуже ґречна просьба супроводжувалася недобрими поглядами, закушеними губами і граючими жовнами. А також долонями на поясах біля рукоятей. Рейневан вирішив, що краще буде у просьбі не відмовляти.
— Може, я все-таки спершу дізнаюся, з ким маю справу? Куди маю їхати? Хто хворий? І на що?
— Їхати недалеко, — відрізав бровастий гусит, явний командир роз'їзду. — Моє ймено Ян Плуг. Підгейтман польових сирітських військ находської спільноти. Решту скоро знатимете.
Рейневана не надто тішив той факт, що замість того, аби прямувати до Мендзилеського перевалу, йому раптом довелося їхати в абсолютно протилежному напрямку, правим берегом Морави на південь. На щастя, Ян Плуг не брехав, до мети й справді було не дуже далеко. Невдовзі вони побачили розташований у вкритій туманом долині великий військовий табір, типовий табір гуситів на марші: згромадження возів, наметів, куренів, землянок та інших мальовничих халабуд. Над табором розвівався бойовий штандарт Сиріток, на якому було зображено променисту облатку і пелікана, який роздирав дзьобом власні груди. Скраю височіла імпозантна купа кісток та інших покидьків, неподалік, над потоком, що впадав у Мораву, група жінок влаштувала прання, а дітлахи жбурляли у воду каміння і ганялися за собаками. Коли вони проїжджали повз жінок, ті проводжали їх поглядами, розпрямляючи спини і витираючи чоло блискучими від мильної води руками. Між возами стелився дим і сморід, сумно ревли корови у загорожі. Порошив дрібний сніг.
— Осюди. Ця хата.
Перед хатою, виливаючи помиї з цебра, стояв худий і вицвілий юнак. Побачивши їх, підвів голову. Його обличчя мало настільки жалюгідний і нещасний вираз, що він міг би позувати до мініатюри в служебнику, розділ про Йова.
— Ви знайшли! — з надією вигукнув він. — Ви знайшли медика! Явлене чудо, воздамо ж подяку за це Всевишньому! Зсідайте, пане, чимшвидше з коня!
— Така спішна потреба?
— Наш гейтман… — худий юнак упустив цебро. — Наш головний гейтман захворів. А цирульника в нас нема…
— Таж він у вас був, — згадав собі Рейневан. — Його звали братом Альбертом. Цілком вправний був медик…
— Був, — досить понуро підтакнув підгейтман Ян Плуг. — Але як ми недавно папістських бранців вогнем припікали, то став заступатися, викрикати, що це, мовляв, не по-християнському і що так не можна… То його гейтман узяв і обушком зачепив…
— А мене зразу після похорону фершалом зробили, — поскаржився худий юнак. — Сказали, що я вчений і дам собі раду. А я тільки тої грамоти й знаю, що в аптекаря у Хрудимі карточки виписував і на пляшечки приліпляв… У лікуванні я ні бум-бум… Я їм ото кажу, а вони своєї, ти, мовляв, учений, даси собі раду, медицина — штука невелика: кому до неба, тому і так святий Боже не поможе, а кому ще жити, то йому і найгірший лікар не зашкодить…
— Але як самого гейтмана неміч ухопила, — втрутився другий із Сиріток, — то таки наказав летіти щодуху і кращого медика шу кати. Воістину, змилостивився над нами Памбу, що ми вас так хутко знайшли. Гейтман страшні муки терпить. Самі побачите.
Рейневан спочатку відчув, а вже потім побачив. Під низькою брусованою стелею хати нависав сморід настільки гидотний, що аж мало не валив з ніг.
Кремезний чоловік, який лежав на збитій з дощок лежанці, мав мокре від поту обличчя. Рейневан знав і пам'ятав це обличчя. Це був Сміл Пульпан, тепер, вочевидь, головний гейтман Сиріток з Находа.
— Най мене кулі… — Сміл Пульпан слабким голосом дав знати, що також його впізнав. — Німецький лікарчук, гейтманський мазій… Що ж, на безриб'ї і рак риба… Ходи-но сюди, знахарю. Кинь оком. Тільки не кажи мені, що не можеш цього вилікувати… Не кажи цього, якщо тобі дорога власна шкура.
Навіть сам сморід мав би, фактично, підготувати Рейневана до найгіршого — але не підготував. На внутрішньому боці стегна Сміла Пульпана, у небезпечній близькості до пахвини, було щось. Це «щось», завбільшки з качине яйце, мало синьо-чорно-червоний колір і виглядало гірше, ніж жахливо. Рейневанові вже доводилося бачити такі речі та мати з ними справу, однак йому не вдалося стримати відрухового почуття огиди. Він засоромився, але тільки сам перед собою. Мимовільна реакція була настільки незначною, що всі інші цього не зауважили.
— Що це таке, пане? — тихо запитав аптекарчук з Хрудима, фельдшер волею випадку і силою примусу. — Чи не чума, бува? Страшний чирячище… І в такому місці…
— Це напевне не чума, — переконано заявив Рейневан, воліючи, однак, спершу пересвідчитися на дотик, чи не відчує характерного для бубонної чуми коливання. Не відчув. Пульпан коротко завив, вилаявся.
— Це, — упевнено поставив діагноз Рейневан, — carbunculus, який інакше називають скупченим чиряком. Спочатку було кіль ка невеликих прищиків, правда? Які швидко збільшувалися, перетворювалися на вузли, кожен з жовтуватим прищем на вершку, які розкривалися, і з них сочився гній? А тоді врешті-решт зрослися докупи в один великий дуже болючий набряк?
— Ви гейби, — аптекарчук ковтнув слину, — були при тому…
— Що ви тоді застосовували?
— Ну… — заїкнувся юнак. — Якісь припарки… Баби принесли…
— Витискати пробували? — Рейневан прикусив губу, бо знав відповідь.
— Таки пробував, така його мать, пробував, — застогнав Пульпан. — Я мало не здох від болю, псякрев…
— Я думав видушити гній… — нервово повів плечима аптекарчук. — Бо що було робити?
— Різати.
— Не дозволю… — прохрипів Пульпан. — Не дозволю себе калічити… Ви б тільки різали, різники.
— Хірургічна операція, — Рейневан розкрив торбу, — тут необхідна. Тільки таким чином можна викликати повний abscessus гною.
— Не дам себе тяти. Краще вже витискання.
— Витискання не допоможе, — Рейневан волів не говорити, що воно, навпаки, зашкодить, бо знав, що Пульпан не подарує хрудимському аптекарчукові помилки в мистецтві, що мститиме. — Карбункул треба розтяти.
— Белява… — Пульпан рвучко схопив його за рукав. — Балакають про тебе, що ти маг. Тож зніми ти ці вроки, дай мені якесь заклинання або чародійний відвар… Не каліч мене. Не пошкодую золота…
— Золотом я тебе не вилікую. Операція абсолютно необхідна.
— Гівно там необхідна! — крикнув Пульпан. — Що, присилуєш мене? Я тут гейтман! Я тебе… Я наказую! Куруй мене чарами і чудодійними ліками! А з ножем навіть не підходь! Тільки торкнися мене, знахарю засраний, і я накажу розірвати тебе кіньми! Гей, люди! Варта!
— Подальше розростання карбункулу, — Рейневан встав, — загрожує дуже серйозними наслідками. Я кажу, щоб ти це знав. Решта — це твоя воля, твоє рішення, твоє бажання. Scienti et volenti non fit injuria[38].
— Ти мені мстиш, латинський вишкребку, — прохрипів Пульпан. — За тамте. За минулий рік, за Шльонськ, за ченців, яких ми тоді поприкінчували… Я бачив, як ти тоді на мене дивився… З якою ненавистю… Тепер хочеш відігратися…
Підгейтмани і сотники, які на крик увійшли до хати, дивилися на Рейневана спідлоба. Потім покрутили носами, закректали.
— Я, гейтмане, не знаю, — промимрив один. — Але це, щось мені здається, саме не минеться. Тра би вам усе-таки щось із цим зробити.
— Нащо ми, — забурчав Ян Плуг, — медика шукали і привезли? На дурно?
Пульпан застогнав, упав на подушки, піт рясно скропив йому чоло і щоки.
— Не втерплю, — видихнув нарешті. — Добре, ну ж бо, нехай коновал робить, що має робити… Йно не лишайте мене з ним сам на сам, браття, дивіться йому на руки і на цизорик… Аби мене не зарізав, нечестивець, аби не дав мені стекти кров'ю… І горілки мені принесіть… Горілки, бігом!
— Горілка, — Рейневан закотив рукави, спробував лезо ножа подушечкою пальця, — таки справді буде потрібна. Але для мене.
У твоєму стані, Пульпане, медицина забороняє вживати алкоголь.
— Загоєння і формування рубця триватиме не менше тижня, — повчав Рейневан фельдшера-аптекарчука, закінчуючи пакувати торбу. — Весь цей час хворий повинен лежати, а рану треба доглядати. Поки не затягнеться, накладати компреси.
Аптекарчук поквапливо покивав головою. З його обличчя не сходив дурнуватий вираз захвату та обожнювання. Такий вираз прикрасив обличчя юнака відразу ж після того, як Рейневан зробив операцію. І навіть не думав зникати.
Рейневан був далекий від того, щоби пишатися, але соромитися за операцію йому й справді не доводилося. Хоча, з огляду на величину карбункулу, розтини мали бути глибокі й зроблені навхрест, а виконати магічне обезболювання пацієнта при свідках він не наважився, операція пройшла блискавично. Сміл Пульпан встиг тільки зойкнути і зімліти, чим значно полегшив процес усування гною та очищення рани. Один із сотників Сиріток, який спостерігав за операцією, не втримався і обригався, але решта винагородили вправність і вміння хірурга сповненим визнання буркотінням, а Ян Плуг наприкінці навіть фамільярно лупнув його по спині. Аптекарчук тільки зітхав від захвату. На жаль, стало очевидним: ні на що більше з його боку не можна було розраховувати.
— Ти казав, що перед тим ви застосовували припарки. І що їх готували жінки.
— Саме так, пане медику. Баби готували. А накладала їх одна така… Ельжбета Донотек. Закликати?
— Заклич.
Ельжбета Донотек, жінка віком, як здавалося, неповних двадцяти років, мала волосся кольору льону і блакитні, як незабудки, очі. Вона була б надзвичайно вродлива, якби не обставини. Усе ж таки вона була жінкою в гуситських військах, жінкою маршів, відступів, перемог, поразок, спек, холодів і сльот. І безкінечного гарування. І виглядала, як усі вони. Вдягалася в що попало, аби грубе, світле волосся ховала під грубу сіру хустку, а її долоні були червоні від холоду й розтріскані від вологи. Та при цьому всьому, як не дивно, вона випромінювала щось таке, що можна було назвати гідністю. Достоїнством. Щось таке, що спадало на думку і просилося на язик як das ewig Weibliche[39] Рейневан дійшов висновку, що її прізвище він уже чув. Але людину цю бачив уперше.
— Ти робила гейтманові компреси? І з чого?
Ельжбета Донотек підняла на нього незабудкові очі.
— З тертої цибулі, — відповіла стиха. — І з товчених березових бруньок…
— Ти знаєшся на лікуванні? На зільництві?
— Та яка там наука… Те, що й кожна баба в селі. Та й нічим ті компреси не допомогли…
— Неправда, допомогли, — заперечив він. — Навіть дуже допомогли. Тепер ти теж йому допоможеш. Після того, як знімуть перев'язку, на рану треба буде прикладати клейстер із льняного насіння. Весна, але на болітцях уже має бути ряска. Роби компреси з витиснутого соку. Навпереміну: раз — клейстер, раз — ряска.
— Добре, паничу Рейневане.
— Ти мене знаєш?
— Чула, як про вас говорили. Баби говорили.
— Про мене?
— Два роки тому, — Ельжбета Донотек відвела погляд, але тільки на мить. — Під час рейду на Шльонськ. У місті Золоториї. У парафіяльному костелі.
— Так?
— Ви з товаришами не дали скривдити Богородицю.
— А, он воно що… — здивувався він. — То ця подія наробила аж стільки шуму?
Вона дивилася на нього довго. Мовчки.
— Подія, яка тоді була, — врешті-решт відповіла вона, повільно вимовляючи слова, — відбулася. І тільки це має значення.
«Донотек, Ельжбета Донотек», — подумки повторював він, їдучи клусом на північ, знову в напрямку Ганушовиць. «Щось говорили, — згадував він. — Пліткували». Про жінку, яка мала величезний авторитет серед жінок, які йшли із Сирітками, про природжену лідерку, з думкою якою рахувалися навіть деякі гуситські гейтмани. Була теж, пригадував він плітки, у всьому цьому якась велика таємниця, була любов і смерть, велика любов до того, кого не стало. До того, кого вже ніхто не міг замінити, хто залишив після себе вічну пустку, вічну тугу і вічну нездійсненність. «Історія, як зі сторінок Кретьєна де Труа, — думав він, — як з-під пера Вольфрама фон Ешенбаха. Історія, яка ніяк не пасувала до сірячинного вигляду її героїні. Зовсім не пасувала. І тому, напевне, була правдивою.
Вітер від Сніжника овівав його обличчя, трохи приглушуючи сором, який він відчув, коли вона говорила про подію в золоторийському костелі, про дерев'яну Мадонну. Фігуру, на захист якої він таки справді став, але не з власної ініціативи, а за прикладом Самсона Медка. І йому не належалася похвала за цей інцидент. Ані визнання в очах такої особи, як Ельжбета Донотек.
За Ганушовицями тракт звернув і повів на південь. Усе сходилося. Від Мендзилеського перевалу, за розрахунками Рейневана, його відділяла миля з гаком, він сподівався добратися туди до ночі. Він пришпорив коня.
Його наздогнали ще до вечора.
Його наздогнали в десятеро коней, оточили, стягнули з коня, зв'язали. Протести нічого не дали. Вони нічого не казали, а його, коли він продовжував протестувати і вимагати пояснень, утихомирили ударами кулаків. Повезли назад до табору Сиріток. Зв'язаного запроторили в порожній хлів, уночі він там мало не задубів від холоду. На крики не реагували. Уранці витягли, геть задубілого повели, не шкодуючи стусанів, під квартиру головного гетьмана. Там чекав Ян Плуг і кілька інших уже знайомих йому командирів Сиріток.
Сталося те, що Рейневан передчував. Те, чого боявся.
Усередині, на лежанці, майже в тій самій позі, в якій він його залишив після операції і перев'язки, лежав Сміл Пульпан. Тільки закоцюблий. Абсолютно покійний, цілком мертвий. Обличчя, біле, як сир, страхітливо спотворювали вибалушені очі, що майже повилазили з орбіт. І гримаса губів, скривлених у ще страхітливішій усмішці.
— І що ти на це скажеш, медику? — хрипко і лиховісно запитав Ян Плуг. — Як ти нам розтлумачиш таку медицину? Зумієш розтлумачити?
Рейневан ковтнув слину, покрутив головою, розвів руками. Наблизився до лежанки, збираючись підняти верету, якою був накритий труп, але залізні руки сотників осадили його на місці.
— Е, ні, братику! Ти радий би був замести сліди злочину, але ми тобі не дамо. Ти його вбив — і відповіси за це!
— Що з вами? — він шарпнувся. — Чи ви подуріли? Яке вбивство? Це абсурд! Ви всі були присутні під час операції! Він був живий після неї і добре себе почував! Розтин карбункулу жодним чином не міг спричинити смерть! Дозвольте мені подивитися…
— Ти прорахувався, чарівниче, — перебив його Ян Плуг. — Думав, що тобі зійде з рук. Але брат Сміл очуняв. Кричав, що його в легенях і кишках палить, що голова лускає від болю. І саме тебе, перш ніж сконати, звинуватив у магії та отруєнні.
— Це безглуздо!
— А я сказав би, що власне глуздо. Ти ненавидів брата Сміла, і всі це знають. Знайшов спосіб — і отруїв неборака.
— Ви були при операції! Ти також був!
— Ти чарами отуманив наш зір! Ми знаємо, що ти чаклун і чарівник. Є свідки.
— Які свідки? Чого свідки?
— Це з'ясується на суді. Беріть його!
Зібрання Сиріток, що скупчилося на майдані, гуділо як вулик, як рій джмелів.
— Нащо цей суд? — ревів хтось. — На біса той вертеп? Шкода часу і сил! У зашморг отруювача! Повісити його на дишлі!
— Чарівник! На вогнище його!
— Филистимлянине! — вбраний у чорне проповідник зі смішною козлячою борідкою підскочив, зблизька наплював Рейневанові в лице. — Гидото Молоха! Ми пошлемо тебе до пекла, плюгавцю! У вічний вогонь, зготований для диявола та його ангелів!
— Убити німця!
— Під ціпи його! Під ціпи!
— Тихоша! — загримів Ян Плуг. — Ми Божі воїни, тож має бути по-Божому! Справедливо і до ладу! Не бійтеся, за смерть нашого брата і гейтмана помстимося, не спустимо з рук! Але за порядком! За вироком трибуналу нашого революційного! Є докази! Є свідки! Ну ж бо, подати свідків!
Натовп ревів, завивав, гудів, потрясав сулицями та ціпами.
Першим викликаним перед лице суду свідком був аптекарчук із Хрудима — блідий, як пергамент; ним аж трусило. Коли він давав свідчення, його голос тремтів, а зуби цокотіли. «Розтин чиряка, — заявив він, перелякано глипаючи на революційний трибунал, — підсудний Белява здійснив усупереч чітко висловленій волі гейтмана Пульпана, причому чинив це з надмірною бруталь ністю і негідною лікаря жорстокістю. Під час операції підсудний щось бурмотів під носом, не інакше як заклинання. І взагалі, все, що підсудний робив, він робив за звичаєм, заведеним у чорнокнижників».
Натовп ревів.
Свідків, позаяк їх ніколи не бракує на цім світі, знайшлося ще декілька.
— Повідав ми їден… Забув-єм, хто, але пам'ятаю, шо тамтого року то було, на запусти. Повідав, шо отой-во Белява під Білов Горов Неплаха вилічив! Чарами! Всі казали, шо чарами.
— Мені, висока комісіє, відомо, що речений Белява з дияволом у змові, що від диявола знає такі чари, якими ошукує в кості. Розповідав мені це один сотник від брата Рогача, який на власні очі бачив. Два роки назад то було, осінню… Чи зимою? Я, теє, не знаю… Але звинувачую!
— Я бачив, клянуся могилою брата Жижки, як згаданий Белява під час минулорічного рейду на Шльонськ з велебним нашим Пешеком Крейчіржем посварився, про якісь папістські забобони йшлося. Якось так тоді Белява на велебного дивно глянув, не інакше як пристріт вчинив. І що? Помер через той пристріт брат Пешек, загинув мученицькою смертю ненабагато пізніше!
— Не чех-бо він, браття трибунали, не земляк, а німець! Чув-єм, як балакали у Градці-Кралове, що то католицький шпиг. Засилають межи нас папісти тайних злочинців, би наших гейтманів по-зрадницьки мордувати! Згадайте си пана Богу слава зі Швамберка! Згадайте си брата Гвєзду!
— А я чув, висока комісіє, що це Белява з пражанами зі Старого Міста знається! А хто такі староміські? Зрадники Чаші, зрадники магістра Гуса, зрадники Чотирьох Статей! Вавилонського Люксембуржця хочуть на чеський трон повернути! Не інакше як цього Беляву староміські наслали, щоб він покінчив з гейтманом!
— Смерть йому! — ревів натовп. — Смерть!
Вирок, ясна річ, міг бути тільки один, і ухвалили його блискавично. На загальну і несамовиту радість находських Сиріток Рейневан Белява — чарівник, отруювач, зрадник, німець, католицький шпигун і насланий Старим Містом вбивця — був визнаний винним у всіх висунутих проти нього звинуваченнях, у зв'язку з чим революційний трибунал одноголосно засудив його на смерть через спалення живцем на вогнищі. Право подати апеляцію на вирок було заперечене в цілком очевидний спосіб: не встиг Рейневан розкрити рота, щоб висловити протест, як його вже схопили кілька пар сильних рук і потягли у супроводі юрми, що ревла на всю міць горлянок, на край табору, де височіла заздалегідь складена чимала купа дров і хмизу. Хтось викотив велику бочку, яка смерділа капустою, хтось подбав про денце, молоток і цвяхи. Рейневана підняли і силою заштовхнули в бочку. Він сіпався і верещав, аж мало легені не луснули, але його крик тонув у ревінні зворохобленої черні.
Щось оглушливо бабахнуло. Повітря наповнилося смородом порохового диму. Юрба сахнулася назад, давши цим самим Рейневанові можливість побачити, що сталося.
З боку табору під'їхала дивна колона, що складалася з трьох бойових возів. Залогу одного становив десяток жінок вельми різного віку, від юнок до зовсім старих. Усі, крім їздових, були озброєні пищалями, гандканонами і гаківницями.
З другого возу, в екіпажі якого були чотири жінки, зловісно зяяла дулом десятифунтова бомбарда. Саме з неї хвилину тому було зроблено постріл — сильним, однак холостим пороховим набоєм: у хмарі диму, кружляючи, мов сніжинки, все ще падали обривки пижа.
На третьому возі, у товаристві двох жінок і якогось накритого плахтою пристрою, стояла Ельжбета Донотек. Вона скинула з плечей кожух, а з голови хустку, і тепер, блакитноока, з розвія ним буйним льняним волоссям, нагадувала Ніку, котра веде народ на барикади. Однак її смертельно серйозне і грізне обличчя викликало значно більше асоціацій із розлюченою еринією Тисифоною.
— Що то має бути? — заревів, стираючи з лиця крупинки пороху, Ян Плуг. — Що то має бути, їх мосць Доноткова? Забави? Машкари? Бабська парада? Хто вам, жіноцтво, дозволив чіпати зброю?
— Ідіть звідси, — голосно сказала Ельжбета Донотек, немовби його й не чула. — Але вже! Негайно. Ніякого спалювання не буде. Годі.
— Нахабна жінко! — зарепетував цапобородий проповідник. — Засліплена гординею Єзавель! Ти разом із филистимлянином у вогні згориш! А перед тим покуштуєш канчука!
— Ідіть собі звідси, — Ельжбета Донотек і на нього не звернула уваги. — Ідіть, християни, Сирітки, добрі чехи. Станьте на коліна, зверніть погляди до неба, Богу помоліться, Господові нашому Ісусові та святій Родительці Його. У душі свої зазирніть. Подумайте про Судний день, що наближається. Покайтеся, ви, які не знаєте стежки миру, які поробили крутими свої дороги. Я п'ять років дивилася, як ви знищували в собі те, що добре, як клали в могили те, що людяне, як перетворювали цей край на трупарню. Дивилася, як ви вбивали в собі совість. З мене досить, більше вам того не дозволю. Бо сподіваюся, що ви ще не все в собі повбивали. Що бодай дрібка залишилась, маленька часточка, яку варто рятувати від знищення. Тому ідіть собі звідси. Поки я добра.
— Поки ти добра? — глузливо гукнув Плуг, беручись у боки. — Поки ти добра? А що ти нам зробиш, бабо? З гармати холостим ти вже стрелила! А теперка що? Задереш спідницю і сраку наставиш?
Жінки на возах, немов по команді, позачіпляли гаки рушниць за борти. А Ельжбета Донотек, вона ж еринія Тисифона, швидким рухом зірвала плахту з пристрою, біля якого стояла. Ян Плуг мимоволі сахнувся на крок. А разом із ним — увесь натовп. Нажахано закричавши.
Рейневан ніколи не бачив цієї сумнозвісної зброї, а лише чув про неї. Реакція натовпу його не здивувала. На возі біля Ельжбета Донотек стояла дивовижна конструкція. На дубовій рамі і складному обертовому стелажі було змонтовано один коло одного дванадцять бронзових стволів. Усе разом нагадувало орган — тож саме так і називали цю зброю. Подейкували про «орган смерті», здатний за один отченаш вистрелити близько двохсот фунтів свинцю. У вигляді гострих сіканців.
Ельжбета Донотек підняла гніт, подмухала на нього, розпаливши тліючий кінчик. Побачивши це, Сирітки відступили ще на кілька кроків, декілька з-поміж них оступилися чи спіткнулися, кілька впали, а декотрі почали відступати все далі і далі, а тоді тихцем утікати.
— Ідіть звідси, чехи, — підвищила голос Ельжбета Донотек. — Паничу Рейневан, осідланий кінь чекає! Не гайте часу!
Йому не треба було двічі повторювати.
Рейневан не шкодував коня. Він мчав долиною ріки повним галопом, витягнувшись ventre á terre[40], так що від ударів підків галька розліталася на всі боки. Кінь милився піною і вже починав храпати, але Рейневан не сповільнював темпу. Ілюзій він не мав. Знав, що Сирітки його переслідуватимуть.
І його переслідували. Минуло небагато часу, як він почув за собою віддалені крики. Не бажаючи, щоби по відкритій долині за ним гналися, не випускаючи з виду, він звернув у вербняк та лозняк і мчав, розбризкуючи багнюку й немилосердно пришпорюючи коня.
Рейневан вискочив на гостинець і піднявся у стременах. Переслідувачі не дали збити себе зі сліду, з криком і галалаканням продиралися крізь чагарник. Рейневан скулився в сідлі й перейшов на галоп. Кінь храпав і губив клапті піни.
Він проминув на льоту халупи і пастуші хати, місцевість він знав, і знав, що Ганушовиці вже близько. Але переслідувачі теж були близько. Гучний багатоголосий крик свідчив, що Сирітки його бачать. За мить і він їх побачив. Щонайменше двадцятеро вершників. Він пришпорив коня, кінь, хоч це межувало з чудом, погнав іще швидше. З глухим тупотом вискочив на місток над струмком.
З боку села мчали, як вихор, два вершники. Один — велетенської статури — розмахував, немов ціпком, важким фламандським гудендагом. Другий, на чудовому вороному, був озброєний кривим фальшіоном.
Оминувши Рейневана, Самсон і Шарлей з розгону звалилися на Сиріток. Шарлей двома ударами навідліг послав двох вершників на землю, а третій, якому дісталося по обличчі, захитався в сідлі. Самсон лупив гудендагом навпереміну людей і коней, чим викликав страшне сум'яття. Рейневан, зціпивши зуби, розвернув коня. Він мав свої порахунки. За побої, за плювки, за бочку з-під капусти. Проминаючи того, який безпорадно похитувався в сідлі, висмикнув у нього меч, кинувся у вир, у колотнечу, рубаючи наліво і направо. Почув, як хтось викрикує біблійні цитати, знайшов за ними вожака погоні, цапобородого священика. Продерся до нього, відбиваючи удари всіх інших.
— Диявольський виродку! — священик побачив його, пришпорив коня і прискочив, вимахуючи мечем. — Филистимлянине! Віддасть тебе Господь у мої руки!
Вони різко зійшлися раз, другий, далі їх розділили ошалілі коні. А потім уже остаточно розділив Шарлей. Шарлеєві було начхати на поєдинки честі і лицарські кодекси. Він під'їхав до проповідника ззаду і могутнім ударом фальшіона зніс йому голову з плечей. Кров ударила гейзером. Побачивши це, Сирітки при шпорили своїх коней і відступили. Шарлей, Самсон і Рейневан скористалися цим і чвалом відступили на місток. Місток ледве міг помістити трьох коней бік-у-бік, тож можна було не боятися, що їх оточать. Але переслідувачів усе ще було в добрі три рази більше. Незважаючи на втрати, вони й не думали відступати. На щастя, негайно атакувати вони теж не надто квапилися. Всього лише перегрупувалися. Але було очевидно, що не попустять.
— Довга розлука, — важко дихаючи, вимовив Шарлей, — змусила мене дещо призабути. У твоєму товаристві, Рейнмаре, не буває дещо нудно.
— Увага! — попередив Самсон. — Атакують!
Половина Сиріток вдарили на місток з фронту, інші загнали коней у воду і долали струмок убрід, щоб обійти їх з тилу. Єдиним виходом було відступити. Причому швидко. Рейневан, Шарлей і Самсон розвернули коней і припустили галопом у бік села. За ними неслося дике галалакання переслідувачів.
— Не попустять! — крикнув Шарлей, озираючись. — Певно, ти їм не подобаєшся!
— Не варнякай! Ходу!
Вітер засвистів їм у вухах, вони вилетіли на широку оболонь перед селом. Погоня розсипалася лавою, щоб їх оточити. Рейневан з жахом помітив, що раптом починає швидко відставати, що біг його коня явно слабшає. Що храпаючий верховий кінь спотикається і йде повільніше. Значно повільніше.
— Мій кінь падає, — заволав він. — Самсоне! Шарлею! Покиньте мене! Утікайте!
— Ти, либонь, здурів, — Шарлей стримав і обернув коня, дістав фальшіон. — Ти, либонь, здурів, хлопче.
— Не хотів би бути тобі неприємним, — Самсон поплював у долоні, вихопив гудендаг, — але ти, либонь, сильно здурів.
Сирітки тріумфально закричали, їхня лава почала звужуватися. стискатися на кшталт сака.
І було би, певно, зовсім погано, якби не Deus ex machina. Який цього дня набув вигляду п'ятнадцяти озброєних до зубів вершників, що в дикому чвалі над'їхали з боку Ганушовиць.
Переслідувачі натягнули повіддя і спинили коней, у замішанні не надто розуміючи, хто, що, як і чому. Однак бойові крики і блиск піднятих понад головами мечів розвіяли всі їхні сумніви. І моментально позбавили волі та охоти продовжувати виставу. Обернувшись, як по команді, находські Сирітки дали драла, наче вітром здуло. Новоприбулі, котрі сиділи на свіжіших конях, легко могли б їх наздогнати і порубати на капусту, якби хотіли. Але вони явно не хотіли.
— Дивіться, дивіться, який щасливий збіг обставин, — сказав, під'їхавши ступою, Урбан Горн. — Бо я саме тебе й шукаю, Рейневане, твоїми слідами поспішаю. І хоча й випадково, але встиг, як бачу. А якщо скажу, що саме вчасно, то не помилюся?
— Не помилишся.
— Salvě[41], Шарлею. Salvě, Самсоне. І ти теж тут? Не в Празі?
— Amicus amico[42], — стенув плечима Самсон Медок, бавлячись гудендагом і з-під опущених повік роздивляючись озброєних людей, що їх оточили. — Коли друг у біді, поспішаю йому на допомогу. Стаю при боці. Незалежно від… обставин.
Горн миттю збагнув, розсміявся.
— Рах, рах[43] друже друга! Рейневанові з мого боку нічого не загрожує. Особливо тепер, коли чутно, що їх мосць Флютик упокоївся під грубим шаром землі. Про що і вам, напевне, відомо. Тож висилати Рейневана до Праги нема сенсу. Тим більше, що мені потрібна, ба більше, необхідна допомога Рейневана в замку Совинець, куди я його дуже люб'язно запрошую. Дуже люб'язно.
Рейневан і Самсон перезирнулися. З усіх боків їх овівав сморід кінського поту і пара з ніздрів, а міни озброєних людей, що їх оточували, були досить промовисті.
— Перебування у Совинці, — Горн не спускав очей з Шарлея і з руки, яку той тримав на фальшіоні, — може бути корисним і для тебе, Рейнмаре. Якщо тобі справді дорога пам'ять брата.
— Петерлін мертвий, — покрутив головою Рейневан. — Я йому вже ні в чому не допоможу. А Ютта…
— Допоможи мені у Совинці, — перебив Горн, — а я потім надам тобі допомогу стосовно твоєї Ютти. Даю слово.
Рейневан глянув на Шарлея і Самсона, обвів поглядом вершників, що їх оточували.
— Отже, покладаюся на твоє слово, — нарешті сказав він. — їдьмо.
— Ви, — Горн звернувся до Шарлея і Самсона, — можете вирушати, куди ваша воля. Однак я радив би поспішати. Ті ще можуть повернутися. З підмогою.
— Моя воля, — процідив Шарлей, — їхати з Рейнмаром. Так що пошир і на мене своє люб'язне запрошення, Горне. Ага, при нагоді: спасибі за порятунок.
— Не вдасться, бачу, розділити друзів, — Урбан Горн розвернув коня. — Що ж, запрошую до Совинця. Тебе теж, Самсоне. Ти ж теж не відступишся від Рейневана. Vero[44]?
— Amicus amico, — усміхнувся Самсон. — Semper[45].
Горн підвівся у стременах, глянув у бік ріки, услід недавнім переслідувачам, від яких, зрештою, вже ані сліду не залишилося.
— Находські Сирітки, — серйозно сказав він. — Іще недавно польове військо, а тепер просто банда, яка вештається по всій країні, сіючи страх. Ось які наслідки має затяжне перемир'я, ось наскільки шкідливий мир. Саме час, панове, на війну, на рейд.
А тим часом доведеться попросити братів Коудельніка і Чапека звернути увагу на цього Пульпана. Щоби трохи прикоротили йому поводок.
— Не треба буде просити. Пульпан… Гм-м… Нема вже Пульпана.
— Га? Це як так? Яким чином?
Рейневан розповів яким. Урбан Горн слухав. Не перебивав.
— Я знав, — мовив він, вислухавши, — що твоя допомога буде мені необхідна. Але не сподівався, що аж так дуже.
Хагія Софія (Hagia Sofia — Божественна Мудрість (гр.)) — найбільший храм Константинополя.
Тому, хто попереджений і виявив згоду, нема образи (лат., одне з положень римського права: дія. вчинена зі згоди потерпілого, не може вважатися правопорушенням і бути ним оскаржена).
Вічна жіночність (Гете, «Фауст»).
Чвалам, щодуху (досл. з фр. "з черевом при землі").
Здрастуй (лат.).
Друг друга (лат.).
Мир. мир (лат.).
Правда? (лат.).
Назавжди (лат).