— Ну й що тут такого? Подумаєш, граната!..
Ардаб'єв постояв, подивився, метати гранату не
пробував, заощаджуючи сили на майбуття, тоді звернувся до Султанова:
— Товаришу сержант, дозвольте доповісти?
— Доповідайте!
— Там, по Дніпру, значить, пливе...
— Що пливе?
— Ну, наш буксир, а за ним дві баржі... І повні людей...
— Наші люди?
— Наші.
— Чому мовчите?
— Так я ж кажу.
— Батар-рея! — скомандував Султанов, навмисне забуваючи, що в нього й не батарея, а взвод, і не взвод, а тільки одна гарматка, але хіба це все важило тепер. — Батар-рея! За мною! Вперед! Марш!.. Тетюєв, залишаєтесь на вогневій!
Знов дихнула на Веніаміна його рідна велика ріка. М'які хвилі з тихим шерехом напливають на білий пісок, довгастий острів за фарватером, верби, мов добрі матері, схиляються над травами і водами, а далі — широкі розливи аж до лівого берега, який сяє перемитими пісками, облямованими червоними шелюгами.
Вчора, коли вони вперше вибігли до Дніпра, Козака вразила пустельність, якась мовби покинутість ріки. Могугня ріка ніби зачаїлася, забула про людей, які вічно жили на її безкінечних берегах, несла свої води до моря осамотнено і тужливо. А він же звик, що Дніпро, навіть скутий зимовою кригою, тяжко борсався під тисячокілометровим панцирем, проривався то там, то там, ламав лід, дихав у ополонках, відганяв найлютіші морози на глибоких вирах! Влітку ж, коли засинала земля, спали трави, дерева, птахи і люди, ріка не спала ніколи, таємнича темна течія, могутньо струменіла, пливла, рухалася, жила, і ти жив разом з нею і відчував себе мало не безсмертним. В найтихішу літню погоду над рікою завжди вілло свіжістю, вітри жили в її руслі споконвіку, нікуди не відлітаючи, взимку вони були гострі, як ножі, повесні й восени м'які від туманів, улітку приносили людям радісний спочинок, і вже від народження, ще неусвідомлено, але твердо ти знав, що народженому над Дніпром судилися вітер, вода і надія.
Ріка пливла не сама. Вона вічно несла щось у своїх водах, обіймаючи, обтікаючи, ласкаво обгортаючи або безжально затягуючи у глибокі вири. Ріка не зносила самотності. В її водах повно було риби. Козак ще пам'ятав, як рибалки ловили в Дніпрі величезних дивних осетрів, вишукану стерлядь, двометрових сомів. На берегах галасувало мільйонне птаство. В плавнях і в дібровах розкошували дикі звірі. Але це було життя майже невидиме, приховане, і в дитячих очах воно відступало перед тим дивовижно привабливим життям, але панувало на ріці від скресання криги і до перших великих морозів, коли Дніпро «зашеретується».
Село лежало на краю плавнів, Дніпро ховався десь за шелюгами й піщаними косами, підносячись лише в час весняної поводі та однаково з села завжди було видно, як уночі повільно, розкішно, в сяйві електрики пропливають пасажирські пароплави, а вдень сірі буксири, вивищуючись над шелюгами, чалапкались проти течії, тягнули за собою невидимі баржі. Знизу, із Херсона, йшли неоковирні берлини з кавунами, а згори нечутно спускадися білоруські плоти, і півні співали на них, вогонь завжди горів (степовим дітям незмога було уявити, як може горіти вогонь на дерев'яних плотах!), і це теж сприймалося, як незнищенність і вічність життя.
Найстрашнішими для життя ріки були тумани. Для людей у туманах завжди щось є ласкаве, заспокійливе, в них приховуються несподіванки і надії, але це тільки для тих, хто живе на березі, хто може очікувати й перечікувати, хто має куди відступати, над ким не тяжіє обов'язок. А ті, хто живе на водах? Навіть бакенщики не могли знайти своїх бакенів у густому тумані, а коли й знаходили і запалювали їхні сигнальні огні, то кволе світло не пробивалося крізь густу білу пітьму, і баржі лякливо тулилися до берегів, плоти застрявали на мілинах, пасажирські пароплави не відходили від пристаней, і тільки вперті буксири стогнали в тумані «бугу! бу-гу!» і пробували прочалапкуватися туди або сюди.
Війна осамітнила ріку, і самотність та була тяжка і страшна. Тому сьогодні, після безладного рапортування Ардаб'єва, перемірюючи разом із своїми товаришами прибережні піски, Козак з особливим піднесенням прямував до Дніпра. Кортіло йому зірватися і бігти поперед усіх, ш;об першому стати на березі і побачити, як пливуть по Дніпру баржі з людьми, махати їм руками, гукати щ;ось радісне, безладне, стати знову малим хлоп'ям, безжурним і вільним.
Але хлоп'яцтво скінчилося, скований залізними путами обов'язку й дисципліни. Козак ішов услід за сержантом, гамуючи своє серце, не виказуючи нікому того, що кипіло в його душі.
Прийшли і запізнилися!
Буксир уже проплив побіля їхнього берега, поминув острів з розложистими вербами, виводив баржі на вільні розливи вод, густо димів і щосили виляпував плицями своїх величезних гребних коліс. Палуби обох барж були всуціль заставлені тяжким залізом, верстатами, якимись пристроями, одне прикривалося брезентами і дерев'яними коробками, інше виставляло свої металеві тіла з неприкритою байдужістю, а поміж усім тим залізом, у твердій його тісняві рясніли люди: чоловіки, жінки, діти, привітно махали солдатам, безжурні і радісні, так ніби й не від війни вони рятувалися, не від загроз найстрашніших. І солдати теж махали услід караванові, бігли по березі, по- хлоп'ячому підстрибували, підкидали пілотки, раділи так, нібито вони на отих баржах, ніби не буксир з двома неповороткими суденцями пливе вниз по ріці, а відпливають у тишу і мирний спокій, і ці піски, й трави, і високі глиняні кручі, і стара хата під горою, і садочок за нею, і город, і дерева, і все-все. Козак теж біг і теж кричав зраділо, забувши, що лишається він на тривожному, може, й смертному рубежі, забувши про хату вгорі і про тих, хто в хаті.
Султанов не перешкоджав їм, давав вишумітися, хоч сам не дозволяв собі розслабленості й на мить. Прекрасною була ця мирна картина пливучого по тихій воді каравану в барвистих кетягах люду, але досвідчене око помічало, який це непростий, далекий від радості, тривожний рейс. Тривога відчувалася в усьому. І в оцій незвичній пустельності широкої ріки, на якій уперше за три дні з'явилися судна, і в отому трагічному димінні буксира, і в страшній перевантаженості барж, палуби яких зрівнювалися з поверхнею води. Караван відпливав далі й далі, його бійці теж одбігали вже на добру сотню метрів, Султанов на мить склепив повіки, мовби творячи добре закляття, і коли розплющив очі, довкола не змінилося нічого: сяяло сонце, бігли на берег здійняті буксиром круті хвилі дніпровської води, плив заклопотаний караван, кидали в повітря пілотки його артилеристи.
І все ж щось змінилося. Ледь чутний звук, зловісний і ворожий, з'явився в повітрі, напливав з степу, з далекої далечі, ніхто ще не вловлював того звуку, може, й сам Султанов нічого не почув, а тільки здогадався у своїй стривоженій напруженості, та й цього було досить, щоб він миттю гукнув:
— Планкін! До мене!
Планкін, який вистрибував разом з усіма, хоч і не підкидав свого дорогоцінного кашкета, трохи подивовано озирнувся на сержанта, але той ствердив свій наказ рішучим жестом руки, і їздовий, захекавшись, прибіг, козирнув, притиснувши пальці до так дбайливо плеканого чубчика.
— За вашим розпорядженням...
— Негайно до кулеметників і хай готуються до відбиття атаки з повітря!
— Єсть!
Планкін кинувся до вогневої, а Султанов, зірвавши автомат з грудей, скомандував:
— Воз-дух! Всім у прикриття під берег! По ворожому літаку і..
Ще нічого не було і ніхто не чув ніякого звуку. Задихані, розчервонілі, розхристані, вони хапливо ладнали карабіни, трохи недовірливо позирали на сержанта.
— Нудьга в залі, — порушив тишу Палярус, — у цю річечку б запустити китів і підводні човни.
— Для цього тебе треба зробити Богом і адміралом, — зауважив Грановський.
— Тихо! — засичав на них Султанов. — Слухати всім! Приготуватися! Вогонь!
Справді тої самої миті високо в небі з'явилася «рама», найпроклятіший фашистський літак, що не давав їм звести голову під час маршу через степи, з ранку до вечора висів над ними, як нещастя. Дві палички замість фюзеляжу, коробка замість хвоста, вузьке довге крило, два мотори, що гудуть занудливо, з катівською байдужістю «гу-гу-гу-гу!», летить повільно, не знижуючись, не набираючи висоти, не лякається ні зеніток, ні густої стрілянини з землі, політавши, зникає, але на тому місці неодмінно з'являються або ж «мессери», розстрілюючи з кулеметів усе живе внизу, або «юнкерси» з бомбами.
Султанов ударив по «рамі» з автомата, пролунав дружний залп з карабінів, ніякої шкоди «рамі» це, ясна річ, не завдало, не відвернуло її і від наміру наздогнати караван і нависнути над ним чорним круком.
— Високо! — тупнув спересердя Султанов. — Високо й далеко! Що ж там «Дегтярьов» мовчить? Може, хоч трохи полякав би фашиста!
— Та вона, зараза, броньована, товаришу сержант, — заганяючи новий патрон до патронника, сказав Палярус, — їй наша стрілянина, як дівці лоскіт!
— І не влучиш у цю «раму», — підтримав його Грановський.
Козак стріляв мовчки, вицілював у мотори, в крило, бив і бив, задихався од бажання влучити, відігнати, збити, знищити проклятого фашиста і мало не плакав од марності своїх намагань.
Кулемет застрочив з-за високого берега. «Рама» летіла далі.
— З гармати б її ляснути! — сплюнув собі під ноги Палярус.
— Ми не можемо демаскувати позицію. — Султанов поміняв диск в автоматі. — У нас особливе завдання.
Козак хотів крикнути: «А це? А це хіба не завдання? Щоб порятувати людей — не завдання!»
Не крикнув, та й ніхто не встиг будь-що сказати, бо в цей час, перекриваючи їхні постріли, забубоніло згори.
— З кулемета б'є, сволота! — скреготнув зубами Палярус.
— Великокаліберний? — висловив здогад Грановський.
— А то ж який!