— Може, Надька мирна, а я — ні.
— Ну, Саню, — обізвалася Надя, — хіба ж можна так? Ви її не слухайте. Вона за день як намучиться з господарством. Та ще зі мною. А це сьогодні ми ще тата свого згадали та наплакалися обидві, як дурні. А тоді Саня купання затіяла, а я татові листа написала. А ви, Султанов, пишете листи додому?
— Нема кому писати. Всі на фронті. Брати на фронті. Батько на фронті. Мати сама зосталася. Станемо всі їй писати — нічого не зможе робити, тільки читатиме наші листи. А в нас звичай: вогонь домашній підтримувати треба, щоб не згас. Не згасне — будемо живі, повернемся додому, тоді матері все розкажемо.
— У нас такого звичаю немає, — зітхнула Надя. — Соломою топимо, хіба цей вогонь збережеш так довго? У нас добре слово, як вогонь. Ти ж, Веню, пишеш батькам?
— Пишу.
— І часто?
— Щодня, — збрехав навіщось Козак.
— І я щодня пишу татові. Саньці ніколи, а я лежу собі, дивлюся у вікно і пишу й пишу. Ти ж пам'ятаєш свої листи до батьків, Веню?
— я? Ні, не пам'ятаю.
— А я так усе пам'ятаю. Хочете: прочитаю вам листи до тата?
Султанов сів до столу, зняв пілотку, пригладив волосся, знову підвівся.
— Можу тільки пошкодувати, що не почують усі бійці нашої батареї.
— Ви ж, мабуть, і не зрозумієте по-українськи.
— Два роки служу на Україні, може, ще й одружуся з українкою — треба все розуміти! — заспокоїв її Султанов.
каганець стояв на краю скрині між вікном і Козаком, світив Наді в обличчя, вона попросила:
— Відсунь його трохи, Веню.
— Тобі ж темно буде читати.
— А я без світла.
І справді стала читати, заплющивши очі, відкинувши голову, звертаючись уже й не до них, а кудись у далину, в простори і безвісті:
«Добрий день, дорогий наш таточку! Ми з Санькою живі й здорові, чого й тобі бажаєм. Вже три тижні, як ти погнав худобу за Дніпро, а листа від тебе ще не було і ми вже непокоїмося. У нас вдома все гаразд. Саня підгорнула картоплю. Кури несуться. Лелеченята вже літають. Підсвинок дуже рився, довелося кликати діда Захарка, щоб він вставив йому ще одне кільце. Саня сміється, каже: підсвинку в писок кільце, а фашистові в гузно пірце! Коли вже ти відженеш худобу і вернешся, тату? Як задержуєшся, то напиши нам листа. А ми ждемо й зостаємося твоїми дочками. Надя і Саня. Обіймаємо і цілуємо нещотно раз».
— Можу тільки пошкодувати, що не маю таких дочок, — сказав Султанов. — Вони б мене обіймали й цілували — яке блаженство і який захват!
— А ми вас поцілуємо, як захисників, правда ж, Саню?
— Хай же захистять спершу! — гукнула Саня.
— Так ніхто ж не нападає на нас.
— А тобі хочеться, щоб нападали!
— Ну, чого ти, Саню, така? Хочете, я ще один лист прочитаю? Той, що сьогодні написала?
— Читай, — тихо попросив Козак, — читай, Надю, скільки захочеш...
Несподівано в цих листах відкрився для нього порятунок. Поки Надя читала, Султанов закам'яніло стояв посеред хати, Санька відсунулася в куток до печі і тільки невиразно біліла звідти своєю лінивою постаттю. Щось чисте, нескаламучене пролягало між ними, і Козакові хотілося, щоб так було, поки вони з Султановим і підуть звідси. І Надин голос, ніжний, цнотливий, ще мовби додавав усім їм чистоти, лунав, як запорука безкорисливої людської вірності:
«Добрий день, дорогий наш татусю! Ми живі й здорові, чого й тобі бажаєм. Фронт до нас не присунувся ще, тільки вночі десь грюкає у степах, але далеко і все стороною. У нас у городі біля старого погрібника стали гармати. Прийшли вночі бійці і стали, і тепер наше обійстя охороняють доблесні захисники Вітчизни. У них дуже гарний командир Султанов, а також є один боєць Веня, він схожий на Марущаччиного Петра, такий добрий і поштивий. Учора у нас на Дніпрі була бомбйожка. Саня не каже мені, а я сама чула й знаю. А так на Дніпрі наче все вмерло. Пароплави не гудуть, баржі не причалюють, і хлопці з них не прибігають за крашанками та курчатами. Чи ти вже скоро відженеш свою худобу, тату? Чому нам не пишеш? Саня щодня бігає на пошту, а там кажуть, що немає нічого, а до тебе листів не приймають, бо ніхто не знає, де ти. Де ж ти, таточку? Зостаємося твої дочки Надя і Саня, обіймаємо тебе і цілуємо міцно-міцно».
Навіть Султанов, видати, розгубився від страшної правди, яка розкрилася перед ними з цього листа. Він мовчки сів до столу, Козак теж не знав, що й казати, але розумів, що треба знайти хоч якісь слова, і ляпнув перше, що зачепилося за язик:
— Що ж то за Петро?
— На командира вчиться в Києві.
— Я ж не вчуся.
— А війна кінчиться, то й ти будеш.
— Який там з нього командир! — гукнула Санька. — От Султанов — командир так командир! Правда ж, Султанов?
Вона сіла біля Султанова і легенько штовхнула його стегном. Козакові забушувало в серці. Щастя, що Султанов не відвзаємнив Саньці її зухвалості, мовби не наважувався порушити той настрій, що виник у них після другого Надьчиного листа. Але Санька вперто тулилася до нього, приторкувалася то голим плечем, то голою рукою до його рамен, до заліза, яким був обвішаний, сміялася тихо, дратівливо, хижо.
Надине обличчя болісно пересмикнулося, на ньому відбилося все те, що творилося в Козаковому серці, мабуть, обоє вони водночас відчули свою, покинутість, обоє мали об'єднатися і в безсиллі і в співчутті одне до одного, ставали мимовільними спільниками, союзниками, Надя кволо змахнула рукою, попросила:
— Перестав, Веню, каганець сюди ближче.
Світло позолотило її щоки й чоло, очі в темних
тінях стали ще більші, різьблені губи налилися соковитою червоністю, лице вражало красою майже неземною, Козак дивився на нього майже зі страхом, не міг відірвати погляду, а в душі йому щось скімлило 1 вперто тягнуло туди, де сиділа інша, може, не така яскрава й засліплююча, але земна, тепла, страшна своєю незборною силою, темним покликом, таємничою жагою.
І знов Надя змислами своїми відчула, що діється у Козаковій душі, вгадала, що може статися тут ще сьогодні між тими, за столом, і безжурно, ніби ведучи далі вже давно розпочату бесіду, промовила, ні до кого не звертаючись:
— Шкода, що вже ніч надворі. А в нас треба все дивитися вдень. Як були тато вдома, то вони мене виносили у садок за хату. А там же в нас такі вишні! І нагідки, красоля, чорнобривці — м'які й барвисті, як шовк, і мальви — такі ж високі та стрункі! А скільки там у нас росте всього! Веню, візьми-но он ту нижню книжку, там написано ніби про наш садок. Так же написано гарно! Ось тут. Прочитай.
Вона й цю книжку знала на кожній сторінці, бо показала справді те місце, де йшлося про сац, і Козак став читати голосно, виразно вимовляючи кожне слово, так ніби хотів розокремити бодай цими словами класика отих двох за столом, що з'єднувалися дедалі тісніше й загрозливіше:
«Этот сад, по обыкновению, был страшно запущен и, стало быть, чрезвычайно способствовал всякому тайному предприятию. Выключая только одной дорожки, протоптанной по хозяйственной надобности, все прочее было скрыто густо разросшимися вишнями, бузиною, лопухом, просунувший на самый верх свои высокие стебли с цепкими розовыми шишками хмель покрьшал, как будто сетью, вершину всего зтого пестрого собрания дерев и кустарников и составлял над ними крышу, напялившуюся на плетень и спадавшую с него вьющимися змеями вместе с дикими полевыми колокольчиками. За плетнем, служившим границею сада, шел целый лес бурьяна, в который, казалось, никто не любопытствовал заглядывать, и коса разлетелась бы вдребезги, если бы захотела коснуться лезвием своим одеревеневших толстых стеблей его».
Козак читав щодалі голосніше, хоч і розумів, що читати ні для кого, Надя знала тут кожне слово, його власні думки були надто далекі від описів цього саду, а ті двоє, хоч як він старався, не слухали його, то він мав слухати їх, напружуючи вже й не слух власний, а якісь нелюдські сили, щоб, вимовляючи ді слова з книжки, чути й те, що там за столом, у напівтемряві, за тінями і неприступністю.
— А що в тебе в сумці? — грайливо запитувала Санька.
— Військова таємниця.
— А це що?
— Автомат.