12971.fb2 Діти підземелля - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 3

Діти підземелля - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 3

Розділ IIIНОВІ ЗНАЙОМІ

Ми вирушили в екскурсію по обіді і, підійшовши до гори, почали видиратися по глинястих проваллях, поритих лопатами й весняними струмками. Провалля оголювали схили гір і де-не-де видно було, як з глини стирчали білі зотлілі кістки. В одному місці видно було дерев’яну труну, в іншому — щирив зуби людський череп.

Нарешті, допомагаючи один одному, ми швидко видряпалися на гору з останнього провалля. Сонце починало схилятися до заходу. Його косе проміння м’яко золотило зелену травичку старого кладовища, грало на старих похилених хрестах, переливалося на уцілілих вікнах каплиці. Було тихо; віяло спокоєм і глибоким миром занедбаного кладовища. Тут ми вже не бачили ані черепів, ані кісток, ані трун. Зелена свіжа трава рівним покровом з любов’ю приховувала жах смерті.

Ми були самі; лише горобці порпалися навколо та ластівки безшумно влітали й вилітали у вікна старої каплиці, що стояла, якось тужно похнюпившись, серед порослих травою могил, скромних хрестів та напівзруйнованих кам’яних гробниць, оповитих густою зеленню, де майоріли барвисті голівки жовтців, кашки й фіалок.

— Нема нічого, — сказав один з хлопців, що були зі мною.

— Сонце заходить, — промовив другий, дивлячись на сонце, яке не заходило ще, а стояло над горою.

Двері каплиці були міцно забиті; вікна були високо над землею; проте з допомогою товаришів я сподівався вилізти на вікно і заглянути всередину каплиці.

— Не треба! — гукнув один з моїх супутників, раптом втративши всю свою сміливість, і схопив мене за руку.

— Іди геть, бабо! — крикнув старший з нашої армії, охоче підставляючи мені спину.

Я сміливо вліз на неї, потім він випростався, і я став на його плечі.

Так я легко дістав рукою раму і, переконавшися, що вона міцна, підтягся до вікна й сів на нього.

— Ну, що ж там? — питали мене знизу з гострою цікавістю.

Я мовчав. Перехилившись через підвіконник, я заглянув усередину каплиці: звідти війнула на мене урочиста тиша покинутого храму. Середина цієї високої вузької будівлі була позбавлена будь-яких прикрас. Промені вечірнього сонця, вільно вливаючись у відчинені вікна, розмальовували яскравим золотом старі, обідрані стіни. Я побачив внутрішній бік замкнутих дверей, завалені хори, старі зотлілі колони, що ніби похилилися під надмірною вагою. Кутки були заткані павутинням, і там було особливо темно, як буває звичайно в кутках старих будівель. Од вікна до підлоги здавалося набагато далі, ніж до трави знадвору. Я дивився неначе в глибоку яму і спочатку ніяк не міг розгледіти, що це за дивні речі валяються на підлозі.

Тим часом моїм товаришам набридло стояти внизу і чекати від мене звісток; тоді один з них, проробивши те саме, що і я раніше, повис поруч зі мною, тримаючись за віконну раму.

— А он там що таке? — з цікавістю показав він на темну річ поряд з престолом.

— Попівська шапка.

— Ні, відро.

— Навіщо ж тут відро?

— Може, в ньому було колись вугілля для кадила.

— Ні, це справді шапка, а проте, можна подивитися. Давай прив’яжемо до рами пояс, і ти по ньому спустишся.

— Аякже! Так і спущуся! Лізь сам, коли хочеш.

— Ну, що ж! Думаєш, не полізу?

— І лізь собі!

Діючи зопалу, я міцно зв’язав два ремінці, зачепив їх за раму і, віддавши один кінець товаришеві, сам повис на другому. Коли моя нога торкнулася підлоги, я здригнувся, але, глянувши на обличчя мого приятеля, що співчутливо схилялося до мене, я знову підбадьорився. Стук підбора задзвенів під стелею, залунав у порожній каплиці по темних кутках. Кілька горобців пурхнули з насиджених місць на хорах і вилетіли у велику дірку в даху. Зі стіни, на вікнах якої ми сиділи, раптом глянуло на мене суворе обличчя з бородою в терновому вінку. Це схилялося з-під самої стелі величезне розп’яття.

Мені було моторошно; очі мого друга блищали жагучою цікавістю і співчуттям.

— Ти підійдеш? — спитав він тихо.

— Підійду, — відповів я також тихо, набираючись сміливості. Але в цю хвилину трапилося щось зовсім несподіване.

Спочатку почувся гуркіт і шум штукатурки, що обвалилася на хорах. Щось завовтузилося вгорі, труснуло в повітрі хмарою пороху, і щось велике, сіре, змахнувши крилами, знялося до діри в даху. Каплиця на мить неначе потемніла. Величезна стара сова, стурбована нашою метушнею, вилетіла з темного кутка, майнула на тлі блакитного неба і метнулася геть.

На мене напав судорожний страх.

— Піднімай! — гукнув я товаришеві, ухопившись за ремінь.

— Не бійся, не бійся! — заспокоював він, готуючись підняти мене на світло дня і сонця.

Але раптом обличчя його перекосилося від жаху; він зойкнув і вмить зник, стрибнувши з вікна. Я інстинктивно оглянувся і побачив дивне явище, що, проте, більше вразило мене, ніж перелякало.

Те темне, про що ми сперечалися, — шапка чи відро, і, як потім виявилося, було горщиком, — майнуло в повітрі і на моїх очах зникло під престолом.

Я встиг тільки розглянути неясний обрис невеличкої, наче дитячої, руки.

Важко переказати мої почуття в ту хвилину; почуття, що я пережив тоді, не можна навіть назвати страхом. Я був на тому світі. Звідкілясь, ніби з іншого світу, протягом кількох секунд долітало до мене швидке, дрібне, тривожне тупотіння трьох пар дитячих ніг. Але швидко затихло й воно. Я був один, неначе в труні, серед якихось дивних і незрозумілих явищ.

Час для мене не існував, тому я не міг сказати, чи швидко я почув під престолом стриманий шепіт.

— Чому ж він не лізе назад?

— Бачиш, злякався.

Перший голос здався мені зовсім дитячим, другий міг належати хлопчикові мого віку. Мені навіть здалося, що в щілині старого престолу блиснуло двоє чорних очей.

— Що ж він тепер робитиме? — почувся знову шепіт.

— А ось почекай, — відповів голос хлопчика.

Під престолом щось дуже завовтузилося, він навіть ніби похитнувся, і в ту ж мить з-під нього виринула постать.

Це був хлопчик років дев’яти, більший від мене на зріст, худорлявий і тонкий, як комишинка. Одягнений він був у брудну сорочечку, руки тримав у кишенях вузеньких і коротеньких штанців. Темне кучеряве волосся куйовдилося над чорними задумливими очима.

Хоч незнайомий, що з’явився таким несподіваним та дивним способом, підходив до мене з тим недбало-задерикуватим виглядом, з яким завжди на нашому базарі підходили один до одного хлопчаки, збираючись битися, але все ж таки, побачивши його, я дуже підбадьорився. Я підбадьорився ще дужче, коли з-під того ж престолу, або, вірніше, з люка в підлозі каплиці, на якому стояв престол, позаду хлопчика з’явилося ще одне брудне личко — обрамлене білявим волоссям, що з дитячою цікавістю блискало на мене блакитними очима.

Я трохи відсунувся від стіни і теж сховав руки в кишені. Це було ознакою, що я не боюся ворога і навіть почасти натякаю на моє до нього презирство.

Ми стали один проти одного й обмінялися поглядами. Оглянувши мене з голови до ніг, хлопчисько спитав:

— Ти чого тут?

— Так, — відповів я. — Тобі яке діло?

Мій супротивник повів плечем, ніби наміряючись вийняти руку з кишені й ударити мене. Я й оком не моргнув.

— Ось я тобі дам! — погрозив він.

Я випнув груди наперед.

— Ну, вдар! Спробуй!

Момент був критичний; від нього залежало, як складуться наші взаємини. Я чекав… але й мій супротивник, окинувши мене таким самим допитливим поглядом, не ворушився.

— Я, брат, і сам… теж… — сказав я, але вже миролюбніше.

Тим часом дівчинка, впершись маленькими рученятами в підлогу каплиці, намагалася теж видертися з люка. Вона падала, знову підводилася і нарешті попростувала нетвердими кроками до хлопчиська. Підійшовши близько до нього, вона міцно вхопилася за нього і, пригорнувшись, подивилась на мене здивованими і трохи переляканими очима. Це вирішило кінець справи; стало цілком ясно, що в такому стані хлопчисько не міг битися, а я, звичайно, теж був надто великодушним, щоб скористатися з його незручного становища.

— Як тебе звуть? — спитав хлопчик, погладжуючи рукою біляву голівку дівчинки.

— Вася. А ти хто такий?

— Я Валек… я тебе знаю: ти живеш у саду над ставком. У вас великі яблука.

— Це правда, яблука у нас добрі. Може, хочеш?

Я витяг з кишені двоє яблук, призначених моїй армії, що ганебно втекла; одне я дав Валекові, а друге простяг дівчинці. Але вона заховала своє личко, притулившись до Валека.

— Боїться, — сказав той і сам передав яблуко дівчинці.— Навіщо ти вліз сюди? Хіба ж я коли лазив у ваш садок? — спитав він потім.

— Що ж, приходь! Я буду радий, — відповів я привітно. Відповідь ця збила Валека з пантелику; він замислився.

— Я тобі не компанія, — сказав він сумно.

— Чому ж? — спитав я, дуже вражений сумним тоном, яким були сказані ці слова.

— Твій батько — пан суддя.

— Ну і що ж з того? — здивувався я щиро. — Адже ти гратимешся зі мною, а не з батьком.

Валек похитав головою.

— Тибурцій не пустить, — сказав він, і начебто це ім’я нагадало йому щось, він раптом схопився. — Послухай… Ти, здається, славний хлопець, та все-таки тобі краще піти. Якщо Тибурцій тебе застане, погано буде.

Я погодився, що мені справді час іти. Останні промені сонця відходили вже крізь вікна каплиці, а до міста було неблизько.

— Як же мені звідси вийти?

— Я тобі покажу дорогу, ми підемо разом.

— А вона? — ткнув я пальцем на нашу маленьку даму.

— Маруся? Вона теж піде з нами.

— Як, у вікно?
Валек замислився.

— Ні, от що: я тобі допоможу вилізти на вікно, а самі ми вийдемо іншим ходом.

З допомогою мого нового приятеля я видряпався до вікна. Відв’язавши ремінь, я обкрутив його навколо рами і, тримаючись за обидва кінці, повис у повітрі. Потім, випустивши один кінець, я стрибнув на землю і висмикнув ремінь. Валек і Маруся чекали мене вже під стіною, надворі.

Сонце тільки-но сіло за гору. Місто потонуло в лілово-туманній тіні, і тільки верхів’я високих тополь на острові яскраво вирізнялися червоним золотом, забарвлені останнім промінням заходу. Мені здавалося, що з того часу, як я прийшов сюди, на старе кладовище, минуло не менше доби, що це було вчора.

— Як гарно! — сказав я, охоплений свіжістю вечора і вдихаючи на повні груди вогку його прохолоду.

— Сумно тут, — з тугою промовив Валек.

— Ви всі живете тут? — спитав я, коли ми втрьох почали спускатися з гори.

— Тут.

— А де ж ваш дім?

Я не міг собі уявити, що такі ж, як і я, діти можуть жити без «дому».

Валек усміхнувся з властивим йому сумним виглядом і нічого не відповів.

Ми обминули круті обвали, бо Валек знав зручніший шлях. Пройшли між камінням по висохлому болоту, перейшовши через струмок по тонких кладках, ми опинилися біля підніжжя гори, на рівнині. Тут треба було розлучитися. Потиснувши руку моєму новому знайомому, я простяг її також і дівчинці. Вона ласкаво подала мені свою крихітну ручку і, дивлячися знизу вверх блакитними очима, спитала:

— Ти прийдеш до нас знову?

— Прийду, — відповів я, — обов’язково.

— Що ж, — сказав задумливо Валек, — і справді, приходь, тільки в такий час, коли наші будуть у місті.

— Хто це «ваші»?

— Та наші… усі… Тибурцій, «професор»… хоча той, мабуть, не заважатиме.

— Добре. Я подивлюся, коли вони будуть у місті, і тоді прийду. А поки що — прощавайте!

— Гей! Послухай! — гукнув мені Валек, коли я відійшов на кілька кроків. — А ти не будеш базікати про те, що був у нас?

— Нікому не скажу, — відповів я твердо.

— Ну, ось це добре! А цим твоїм дурням-хлопцям, коли лізтимуть, скажи, що бачив чорта.

— Гаразд, скажу.

— Ну, прощавай!

— Прощавай!

Густі присмерки спустилися над Княжим-Веном, коли я наблизився до паркану нашого саду. Над замком, як намальований, повис серп місяця, засвітилися зірки.

Я хотів уже лізти на паркан, як хтось схопив мене за руку.

— Васю, друже, — схвильовано зашепотів мій товариш, що утік. — Як же ти!.. Голубчику!

— А от, як бачиш! А ви всі мене покинули!..
Він спустив очі додолу, але цікавість перемогла почуття сорому: він спитав знову:

— Що ж там було?

— Що? — відповів я тоном, що не припускав сумнівів. — Звичайно, чорти. А ви — боягузи…

І, відмахнувшись від засоромленого товариша, я поліз на паркан… Через чверть години я вже спав глибоким сном. І вві сні мені ввижалися справжні чорти, які весело вистрибували з люка. Валек ганяв їх лозиною, а Маруся весело блищала оченятами, сміялася і плескала в долоні.