Опiвднi, перед тим, як з’явилися першi пасажири, Дон зупинився бiля крила мого лiтака.
— Ти пригадуєш, що ти сказав, коли збагнув мою проблему: що нiхто не слухатиме мене, хоч би скiльки чудес я звершив?
— Нi.
— А взагалi, тi часи пам’ятаєш, Рiчарде?
— Ну звiсно, що пам’ятаю. Ти мав тодi такий самотнiй вигляд. Раптом, нi з сього, нi з того. А от що я тодi казав, не пригадую.
— Ти сказав, що коли я залежу вiд того, чи уважно слухають мене люди, то й моє щастя залежить вiд когось iншого. Ось те, чого я прийшов сюди навчитися:не має значення, чи я спiлкуюся, чи нi.Я обрав увесь цей життєвий термiн, щоб подiлитися з ким-небудь таємницею методу, за яким збудовано цей. свiт, але я мiг обрати його й задля того, щоб нiчого не сказати. Сущому не потрiбно, щоб я повiдав людям, як воно дiє.
— Це очевидно, Доне. Таке я мiг тобi сказати.
— Красно дякую. Я знайшов думку, дiйти якої менi коштувало цiлого життя, це, сказати б, пiдсумок усього, а вiн кидає: «Це очевидно, Доне».
Вiн засмiявся, але водночас i посмутнiв, i в ту мить я не мiг пояснити чому.